Я — дворянин, і в мене є шпага. Я — барон, і в мене є шелом; я — маркіз, і в мене є китиці; я — пер, і в мене є корона. А! в мене відібрали все це. Я був мешканець світла, і з мене зробили мешканця темряви. Ті, що вигнали батька, продали дитину. Коли мій батько помер, вони витягли з-під його голови камінь вигнання, що був у нього за подушку, й повісили його на мою шию й кинули мене в сморід. О! ті розбишаки, що мучили мене дитиною, так, вони ворушаться й повстають в самій глибині моєї пам'яти, так, я знову бачу їх. З мене був шматок м'яса, що його клювала на могилі зграя ворон. Я витікав кров'ю й кричав під цими страшними силюєтами. А! виходить, що мене скинули під ноги перехожих, на топтання всіх, нижче останнього з останніх із людей, туди, де хаос робиться кльоакою, в безодню зникання! І звідтіля я вихожу! Звідтіля я підіймаюся! Звідтіля я воскресаю! І ось я! Відплата!
Він сів, підвівся, схопив голову руками, знов почав ходити, и казав далі до себе самого такий бурхливий монолог:
— Де я? На височині! Де я опинився? На вершині. Колесо повернулося рішуче. Я був унизу, я тепер угорі. Вгорі, назавсігди. От я лорд; у мене буде пурпурова мантія, на голові перли, я буду при коронуванні королів, вони будуть присягати передо мною, я буду судити міністрів і принців, — я існуватиму! З безодні, куди мене скинули, я підношуся аж до зеніти. В мене е палаци в місті й у селі, готелі, сади, полювання, ліси, екіпажі, мільйони; я справлятиму бенкети, видаватиму закони, я вибиратиму собі щастя й радощі, й бродяга Ґуїнплен, що не мав права зірвати квітки в траві, зможе хапати зорі з неба.
Ґуїнплен пив гордощі повними ковтками, й це робило його душу темною. Таке це трагічне вино.
Сп'янілість захоплювала його; він не тільки піддавався їй, а і втішався з неї. Вплив довгої жаги. Чи можна обвинувачувати того, хто спадає з розуму, випивши келех?
Бути лордом! Тепер хвилинами він уважав це за цілком натуральне.
Минуло тільки декілька годин, а як далеко вже одійшло вчорашнє!
В Ґуїнпленовому мозку крутився натовп нових думок, світотіні несподіваних метаморфоз, не знати яких чудних зводин, сутички минулого з майбутнім, двох Ґуінпленів, його самого двоїстого: позаду — дитина в лахміттях, що вийшла з темряви, бродяча, тремтяча з холоду, голодна, що повинна смішити, а спереду — блискучий магнат, гордий, величний, що засліплює ввесь Лондон. Він скидав з себе першого й зливався з другим. Він виходив із блазня і входив у лорда. Зміна шкури, що іноді змінює й душу. Хвилинами йому здавалося, що це сон. Це сполучення поганого й доброго. Він думав про свого батька і ця згадка викликала в ньому почуття болю: батько, що його не знаєш. Він пробував уявити його собі. Він думав про того брата, що про нього оце говорили йому. Виходить, родина! Як! родина в нього, у Ґуїнплена! Він уявляв собі величні картини: перед ним у хмарах проходили невідомі урочисті свята; він чув фанфари.
— А до того ж, — говорив він, — :я буду красномовний.
І він уявляв собі блискучий вступ у палату лордів. Він прийде переповнений новин. Чого тільки він не має сказати? Який у нього запас знання! Яка перевага бути серед них людині, що стільки бачила, торкалася, зазнавала, страждала и може крикнути їм: "Я був близько до всього того, від чого ви були далекі". Цим патриціям, що годуються ілюзіями, він кине в лице дійсність, і вони затремтять, бо він скаже їм істину, й вони плескатимуть йому, бо він буде величний. Серед цих всемогутніх люуюй він буде наймогутніший. Він з'явиться серед них, як світоч, бо він покаже їм істину й як мечник, бо він покаже справедливість. Який тріюмф!
І в той час, коли він у своєму розумі накреслював такі пляни, одночасно світлі й невиразні, він то ходив до нестями, до знемоги, що примушувала сідати в перше крісло, то наче засинав, то пробуджувався. Він ходив туди й сюди, дивився на стелю, розглядав корони, наче намагався вивчити гієрогліфи герба, обмацував оксамит на стінах, пересував стільці, перегортав пергаменти, читав імення, вимовляв назви: Бекстон, Гомбл, Ґемдрет, Генкервіл, Кленчерлі, порівнював сургуч і печатки, облапував шовкові шнурки королівських печаток, підходив до вікна, прислухався до дзюрчання фонтана, придивлявся до статуй, терпляче, як сновида, перераховував мармурові колони й говорив собі:
— Це так.
Він обмацував свій оксамитовий камізелок і питав самого себе:
— Хіба це я? Так!
В ньому бушувала якась внутрішня буря.
В такому хвилюванні чи почував він свою втому, свою знемогу? Чи він пив, чи він їв, чи він спав? Якщо це и було, то він не знав. Буває іноді такий нестямний стан, коли інстинкти задовольняються самі з себе, — думка не бере участи. А втім і думка його була не стільки думка, скільки дим. В моменти, коли чорне полум'я вибуху з страшним вихорем виривається з безодні вулкана, хіба кратер свідомий того, що коло підніжжя гори пасуться отари?
Минали години.
Настав світанок і почався день. Білий промінь пройшов у кімнату й одночасно в душу Ґуїнплена.
— А Дея! — сказав йому цей промінь.
КНИГА ШОСТА
УРСУС У РІЗНИХ ВИГЛЯДАХ
І
ЩО КАЖЕ МІЗАНТРОП
Урсус, побачивши, що Ґуїнплен зник за дверима Савтворкської в'язниці, похмурий залишився в тому закутку, з якого він спостерігав. Він довго ще чув скрип і завіс і засовів, який здавався радісним вищанням в'язниці, що пожирала нещасного. Він ждав. Чого? Він прислухався. До чого? Ці невблагані двері, раз що вони зачинилися, не швидко відчиняться; вони наче набувають якоїсь затверділости через постійне перебування в темряві й на превелику силу рухаються, особливо коли доводиться випускати кого, — увійти, будь ласка, а вийти це інша річ. Урсус знав це. Проте, ждати — це така річ, що припинити її не в нашій волі; ждуть супроти себе; діяння, що ми їх чинимо, виділюють певну силу, що вперто залишається й тоді, коли вже нема об'єкта, що опанував нас і задержує, що примушує на якийсь час тягти те, в чому вже немає цілі. Марна сторожа, недоречна поза при нагоді властиві всім нам; кожна людина, що з машинальною уважливістю стежить за чимсь таким, що вже зникло, здатна на таке марнування часу; ніхто не може уникнути такої непорушносте. Стояти на своєму з якоюсь неуважливою запеклістю. Не знають, чому залишаються на тому місці, де стоять, проте залишаються. Що починали активно, продовжують пасивно. Виснажлива впертість, з якої виходять знесилені. Урсус був неподібний до інших людей, але й він, як і всякий інший, залишався прикутий до свого місця тією задумливістю, змішаною із спостережливістю, що в неї кидає нас подія, яка має над нами всю силу і з якою ми не можемо нічого вчинити. Він дивився по черзі на обидві чорні стіни, то на низьку, то на високу, то на ворота, над якими стояла драбина на шибеницю, то на ворота, на яких було видно мертву голову. Його наче стиснули лещата, що їх було складено з в'язниці й кладовища. На цій безлюдній вулиці, що її уникали, було так мало перехожих, що нікому було спостерігати Урсуса.
Нарешті він вийшов із закутка, в якому ховався, наче із сторожки, де він був на караулі, й тихо пішов назад. Вже вечоріло, — так довго він пробув тут. Від часу до часу він повертався й дивився з якимось жахом на ті низенькі двері, що за ними зник Ґуїнплен. Очі йому були скляні й безтямні. Він дійшов до кінця перевулка, пішов по одній вулиці, потім по другій, несвідомо пригадуючи дорогу, що він ішов нею тому декілька годин. Іноді він повертався, наче міг бачити ворота в'язниці, хоч він був уже не в тій вулиці, на якій стояла в'язниця. Потроху він наближався до Торінцового поля. Перевулки, що були сумежні до ярмаркової площі, власне були пустельні стежки між садовими огорожами. Зігнувшися він ішов між тинами й канавами. Враз він спинився, випростався и крикнув:
— Тим краще!
Одночасно він двічі вдарив себе руками по голові, потім двічі вдарив себе кулаками по стегнах, а це визначає, що людина дійшла до правильного вирішення питання.
Він почав бурчати про себе, іноді підвищуючи голос.
— Добре сталося! От, поганець, розбишака, шахрай, негідник, бунтар! Це балачки про владу довели до цього. Так, він бунтар. І я держав у себе бунтаря. Тепер я визволився від нього. Дешево відбувся. Він компрометував насЗапроторили в каторжну в'язницю. А! Тим краще! На те й чудові закони! А! Невдячний! Мені, що виховав його. От і завдавай собі праці! Треба було базікати й розмірковувати. Він втручався в державні питання! Скажіть, будь ласка, прошу вас! У нього в руках копійка, і він насмілюється так розмовляти про податки, про бідних, про народ, про те, що його не торкається. Він дозволяє собі робити зауваження про мідні пенні! Він злосливо й глузливо тлумачить про мідну королівську монету! Він ображає ліярди її величности! Фартинґ, — це те ж саме, що й королева! Священний образ, побий тебе лиха година, священний образ! Є в нас королева? Так, чи ні? Пошана до позеленілої монети! В управлінні все зв'язується. Це треба знати. Я досить пожив на світі. Я знаю це. Мені скажуть: так ти відмовляєшся від політики? Політика, друзі мої, — вона мене турбує стільки ж, як і покошлана шерсть осла. Раз мене вдарив палицею один баронет. Я сказав собі: досить, — тепер я розумію, що таке політика. Народ має тільки один ліярд, він дає, королева бере, народ дякує. Нічого простішого. Інше торкається тільки лордів. їх вельможности лордів, духовних і світських. А! Ґуїнплен під замком! А! він на галерах! Це справедливо. Це правосудно, чудово, заслуговано, законно! Це його провина. Базікати заборонено. Хіба ж ти дурню, лорд? Уепентек схопив, судовий пристав одвів, шериф держить. А в цей момент мабуть общипує його якийсь доктор прав. А як вони вміють вишукувати злочини — ці вправні люди. Посадили в в'язницю мого голубчика! Тим гірше для нього, тим краще для мене! Далебі, я задоволений. Щиро признаюся, що мені пощастило. Як нерозумно було з мого боку підібрати цього хлопця й цю дівчину. До того часу ми жили так спокійно — Гомо й я. І чого прийшли в мій балаган оці старці? А скільки я панькався з ними, коли вони були маленькі! Скільки я тягав їх на своїй лямі! Гарна нахідка! Він страшно гидкий, а вона сліпа на обидві очі. Виросли, почали кохатися! Женихання немічних, — ось що було в нас! Жаба й кріт, — ідилія! І все це було під моєю охороною! Все це повинно було закінчитися судом.