Ясек, правда, був придуркуватий, все село з нього глузувало, дражнило Незграбою, але зате одинак, у батька десять моргів землі! Розміркувавши, що в Шимека лише п'ять моргів, та й то ще невідомо, чи дозволить йому Домінікова оженитися, Настка так привчила себе до Ясека, що він завжди ходив за нею слідом,— і тримала його про запас, про всяк випадок.
От і зараз він сів біля неї, заглядав їй у вічі й міркував, що б таке сказати. Раптом увійшов війт, який вже помирився з Бориною, і з самого порога закричав:
— Я повістку приніс; завтра опівдні вам, Мацею, треба з'явитися до суду!
— У зв'язку з моєю коровою!
— Авжеж, тут так і сказано: позов на поміщика за корову.
— Раненько доведеться виїхати, бо до повіту дорога далека. Вітеку, іди зараз же до Петрека й приготуйте на завтра все, що треба. Ти поїдеш зі мною за свідка... А Бартека сповістили?
— Я сьогодні був у канцелярії і всім привіз повістки, гуртом поїдете. Якщо поміщик винен, нехай платить.
— Ще б пак не винен! Така корова!
— Ходім на ту половину, мені з вами поговорити треба,— шепнув старому війт.
Вони перейшли до другої кімнати і розмовляли так довго, що Юзя і вечерю подала їм туди.
Війт вже не вперше намовляв старого Борину приєднатися до них, не сваритися з поміщиком, почекати, не зв'язуватися з Клембом та іншими. А Борина все вагався, розраховував; не відмовлявся, але й не схилявся на другий бік. Він був дуже обурений, що поміщик його тоді не запросив на нараду до мельника.
Побачивши, що від нього нічого не доб'єшся, війт на прощання сказав:
— Знаєте, я, коваль і мельник домовилися з поміщиком, що втрьох будемо возити ліс на тартак, а потім дошки в місто.
— Звісно, знаю! Досить вас люди лають за те, що нікому заробити не даєте.
— Дуже мене обходить, що там на селі патякають! Шкода часу! Я хочу вам розказати, що ми втрьох надумали, ось послухайте!
Борина тільки очима блиснув, подумки питаючи себе, який тут криється підступ.
— Надумали ми взяти вас до спілки. Возіть стільки ж, скільки й ми! Коні у вас добрі, наймит однаково байдикує, а тут певний заробіток, платять від куба. Поки робота в полі почнеться, заробите не менше як сто карбованців.
— А коли почнете возити? — спитав Борина після довгого роздуму.
— Та хоч би й завтра! Рубають уже на ближніж ділянках, дорога добра, поки тримається санна путь, можна багато перевезти. Мій наймит виїде в четвер.
— Псякрев, коли б я знав, чим скінчиться моя справа з поміщиком!
— Приєднуйтесь до нас, тоді вона добре скінчиться,— це я, війт, вам кажу!
Старий знову довго розмірковував, пильно дивлячись на війта, писав щось крейдою на лаві, чухав потилицю і, нарешті, сказав:
— Гаразд, буду возити, увійду з вами в спілку.
— То ви завтра після суду заїжджайте до мельника — ми ще порадимось, а тепер мені треба бігти, там мої сани коваль лагодить.
Війт пішов, дуже задоволений, думаючи, що підкупив старого й перетягнув на свій бік.
"Еге! Мельникові можна домовлятися з поміщиком, бо земля в нього не табельна і до лісу його діла немає. Війт і коваль теж сидять на колишній монастирській землі. А в мене справа інша!" — думав Борина.
Він вирішив, що возити буде, але ліс — річ особлива! Поки у селян з поміщиком справа чи владнається, чи дійде до війни — часу мине досить... Чого ж йому, Борині, поки що не підтакувати війтові та мельникові, не прикидатися дурником і не бути з ними заодно, якщо він тут свого не впустить, а заробить кілька десятків карбованців? Коней все одно годувати треба, і наймитові платити теж...
Він усміхнувся, потираючи руки, і задоволено пробурмотів:
— Дурні вони, як барани! Думають, сучі сини, що поведуть мене, мов теля на налигачі! Коли б не так!
Він повернувся до жінок дуже зраділий. Ягусі в кімнаті не було.
— А де ж Ягуся?
— Свиням їсти понесла,— пояснила Настка.
Він весело розмовляв, жартував то з Ясеком, то з Домініковою, проте з дедалі більшою тривогою чекав жінку, а вона чогось довго не поверталася. Нарешті старий, не подаючи й знаку, що саме його хвилює, вийшов на подвір'я. В повітці Вітек і Петрек лаштували сани до завтрашньої поїздки: треба було поставити кузов на полозки та приладнати його. Борина подивився, як вони це роблять, поговорив з ними, заглянув до стайні, потім до свиней, в корівник — Ягни не було ніде. Він зупинився в закутку й чекав. Ніч була темна, здіймався й шумів холодний вітер, важкі, великі хмари зграями мчали по небу, часом порошив сніг.
Через кілька хвилин у проході біля перелазу майнула чиясь тінь. Старий миттю стрибнув їй назустріч і оскаженіло просичав:
— Де була, га?
Але Ягна, хоч і злякалася в першу хвилину, відповіла глузливо:
— Подивіться, пошукайте вітра в полі! Може, й знайдете, де була! — І пішла в хату.
Він більше про це не заговорював, а коли вони лягали спати, сказав лагідно, не дивлячись на Ягну:
— Хочеш завтра йти до Клембів?
— Якщо не забороняєте, то ми з Юзею підемо.
— Що ж, ідіть, я вас не тримаю. Але я завтра на суд поїду і хата без догляду залишиться — краще б ти вдома посиділа.
— Хіба ви до смерку не повернетесь?
— Думається, що ні; мабуть, тільки пізно вночі. От-от сніг посипле, а їхати далеко. Не встигну... Та коли тобі вже так дуже хочеться, іди, я не забороняю...
IX
Вже з раннього ранку все свідчило про те, що буде завірюха. День настав похмурий, мінливий і дуже неприємний. Порошив дрібний сніг, сухий і колючий, мов крупа, ледь-ледь розтерта жорнами; зривався дедалі дужчий вітер, налітав шумливими й несподіваними поривами, вив, свистів і оскаженіло жбурлявся снігом.
Незважаючи на таку погоду, відразу після полудня Ганка із старим Билицею, а з ними кілька жінок-халупниць рушили в ліс по сушняк.
Іти було важко. Вітер шаленів у полях, шарпав дерева у садках і кожної хвилини змітав купи снігу, кружляв їх з посвистом і витрушував над землею, мов хустки, повні білої колючої костриці. Все потопало в непроглядній каламуті.
Вийшовши з села, жінки пішли одна за одною межами, занесеними снігом, до дальнього лісу, верхівки якого ледве видніли крізь завірюху.
Вітер бушував чимраз дужче, налітав звідусюди, танцював, крутив і так хльоскав людей, які йшли полем, що вони ледве трималися на ногах, пригинаючись до самої землі. А вітер забігав наперед, змітаючи сухий сніг разом з піском, і жбурляв їм в обличчя з такою силою, що доводилося затуляти очі руками.
Ішли мовчки — вітер не давав говорити, забивав слова. Жінки аж стогнали та раз у раз розтирали руки снігом, бо стужа проймала наскрізь, а благенька одежина від неї не захищала. Кожен кущик, кожне деревце оберталися на кучугури, їх треба було обминати, а це забирало багато часу.
Ганка йшла попереду, часто оглядаючись на батька, а він, зіщулившись, закутавши голову хусткою, в старім Антековім кожусі, підперезаний жмутом соломи, ледве плентався позаду всіх, змагаючись із вітром. Він задихався і часто зупинявся, щоб відпочити та витерти очі, які сльозилися від снігу, а потім біг підтюпцем, з усієї сили доганяючи інших і зі стогоном бурмотів:
— Іду, Ганнусю, іду... Не бійся, не відстану!
Старий, певна річ, з куди більшою охотою залишився б удома на печі, але хіба він міг це зробити, коли вона, бідолашна, пішла! Та й у хаті теж холод нестерпний, діти плачуть — змерзли, гарячої страви зварити ні на чому, тільки сухого хліба й поїли... А йти важко: морозний вітер крижаними пальцями так і впинається в тіло. От про що думав старий Билиця, доганяючи жінок.
"Що вдієш! Коли злидні за горло схоплять, то вже не накрутишся, чоловіче, ні!"
Ганка тільки зуби зціплювала, йдучи по хмиз разом з халупницями. Так, до того дійшло, що вона вже йде разом з Філіпкою, з Кракалиною, із старою Кобусихою та Магдою — найбільшою голотою на селі.
Вона тільки важко зітхала. Це вже не вперше, не вперше!
— Ну й нехай! Ну й нехай! — вперто шепотіла Ганка, збираючи всю свою волю й терпіння.
Треба — от вона й ходить по дрова, тягне їх на спині разом з такими жебраками, як Філіпка, але плакати не буде, не буде й скаржитися, просити порятунку. Та й куди підеш, до кого? Не відмовлять тобі люди хіба що тільки в співчутті, від якого серце обкипає кров'ю! Христос її випробовує, хрест посилає — то, може, коли-небудь і нагородить... Ну й нехай, все одно вона витримає, не пропаде з дітьми і рук не опустить, а жалю не шукатиме і на посміховисько себе людям не дасть.
За останній час вона стільки вистраждала, що кожна кісточка в ній тремтіла й стогнала від болю.
Не те страшно, що вони тепер бідують і поневіряються, що часто голодують і для дітей ледве вистачає хліба, не те, що Антек пиячить у корчмі з друзями, про сім'ю не дбає і, наче той злодійкуватий пес, крадькома пробирається в хату, а скажеш йому слово — відразу хапається за палицю! Це все часто трапляється і в інших родинах, це ще можна було б подарувати! Прийшла на нього така лиха година, то треба терпляче почекати, може, вона й мине. Але зрада... от чого не могла Ганка забути, не могла переболіти, подарувати йому.
Це неможливо було пережити. У нього жінка, діти, а він про все забуває ради тієї, іншої! Ця пекуча невідступна думка, мов розпеченими обценьками, стискала серце, шматувала його.
"За Ягною він бігає, її любить, через неї все це!"
Здавалося Ганці, що нечистий іде поряд і без упину нашіптує їй на вухо страшні нагадування. І не втекти від них, не забути, ні! Біль, упослідження, сором, ревнощі, жадоба помсти й розпач — усі ці злі духи, породжені нещастям, впиналися колючками в її серце і так шматували його, що хоч кричи вголос та бийся головою об стіну!
— Змилуйся, господи, дай мені полегшення! — стогнала Ганка, підводячи до неба очі, запалені від сліз, що ніколи не просихали.
Вона прискорила крок, бо тут, на пагорках біля лісу, віяв такий вітер, що важко було стерпіти. Інші жінки трохи відстали і йшли, не поспішаючи; їхні спідниці ледве помітними червоними плямами миготіли в сніговій завірюсі. А ліс був уже недалеко, і коли сніговий туман часом спадав униз, на білій рівнині раптом виростала висока, темна щільна стіна стовбурів, крізь яку синіли все ті ж самі холодні засніжені простори.
— Ідіть швидше, в лісі відпочинете! — нетерпляче кликала Ганка. Але жінки не поспішали. Вони часто відпочивали, присівши на снігу
і повернувши голови од вітру, мов зграя куріпок, тихо розмовляли.