І місис Бардл відчувала втіху переважно тому, що це піднесе її авторитет перед жилицею з першого поверху. Вона трохи покомезилася, удала надзвичайне збентеження та замішання і нарешті прийшла до висновку, що їй, може, треба їхати.
— Але, може, ви відсвіжилися б після вашої подорожі, містер Джексон? — переконливим тоном спитала місис Бардл.
— У мене дуже мало вільного часу, — завагався Джексон, — і до того ж зі мною компаньйон, — вказав він на чоловіка з ясеновим ціпком.
— То нехай ваш друг зайде сюди, — запропонувала місис Бардл. — Будьте ласкаві, попросіть його завітати до нас, сер.
— Дякую, але навряд чи це можна зробити, — відповів Джексон, трохи зніяковівши. — Він не звик до жіночого товариства і завжди соромиться, коли опиниться серед дам. Якщо вже ви хочете почастувати його, скажіть офіціантові однести йому чарчину. Може, він вип'є. Спробуйте! — Тут Джексон покрутив пальцями коло свого носа, даючи зрозуміти, що останні його слова іронічні.
Негайно до соромливого джентльмена відрядили офіціанта, і соромливий джентльмен вкинув таки чарчину. Випив на дорогу й Джексон; ради компанії випили й дами. Після того Джексон сказав, що більше баритись не можна, і тоді місис Сендерс, місис Клапінс і Томі (його вирішили взяти супроводити місис Бардл, а решту залишили під опікою містера Редла) сіли в карету.
— Ісак! — промовив Джексон, звертаючись до джентльмена з ясеновим ціпком, що сидів уже на передку й палив сигару.
— Ну?
— Це — місис Бардл.
— О, я давно вже зрозумів це,— відповів джентльмен.
Місис Бардл сіла в карету, за нею сів містер Джексон, і екіпаж рушив. Дорогою місис Бардл мимоволі обмірковувала слова Джексонового друга. Мудрий народ юристи. Крізь землю бачать.
— Погана штука, оті витрати на нашого брата,— зауважив Джексон, коли пані Сендерс і Клапінс поснули.— Я маю на думці гонорар за ведення судових справ.
— Дуже шкодую, що не могла сплатити його, — відповіла місис Бардл, — але коли ви, юристи, беретесь до якоїсь справи на свій страх, вам треба зважувати й можливість невдачі.
— Ви, здається, після суду видали їм вексель на суму гонорару? Так мені переказували, принаймні.
— Так, але то ж була тільки формальність.
— Безперечно, — холодно погодився Джексон,— Сама формальність. Тільки.
Незабаром заснула й місис Бардл і прокинулась лише тоді, коли карета спинилася.
— Невже це вже Фірменс-каурт? — спитала леді.
— Ми їдемо не так далеко, — відповів Джексон.— Виходьте, будьте ласкаві.
Місис Бардл, ще не зовсім отямившись, скорилася. То була якась дивна будівля. Товстий мур з гратами посередині. Скрізь горіли газові лампи.
— Ну, леді! — гукнув чоловік з ясеновим ціпком, зазирнувши в карету й добре таки струсонувши місис Сендерс, — вилазьте! — Збудивши приятельку, місис Сендерс разом із нею висіла з карети. Місис Барді під руку з Джексоном увійшла вже під портик, тягнучи за собою Томі. Дами рушили слідом за нею.
Кімната, куди вони вступили, мала вигляд ще старовинніший, ніж портик. І стільки людей навколо!
І всі так цікаво дивляться на них!
— Що це за будинок? — почала вже хвилюватися місис Бардл.
— Одна з наших контор, — відповів Джексон, пропихаючи її в двері й оглядаючись назад. — Увага, Ісак!
— Будьте певні,— заспокоїв чоловік з ясеновим ціпком. Важкі двері зачинилися, і вони зійшли вниз короткими сходами.
— Нарешті добулися. Цілі й ув'язнені, місис Бардл, — задоволено вигукнув Джексон, роздивляючись навкруги.
— Що ви хочете сказати? — спитала місис Бардл, і серце її заколотилося швидше.
— Це саме, — одказав Джексон, відводячи її трохи вбік. — Не лякайтесь, місис Бардл. Не було ще людини делікатнішої за Додсона й людянішої, ніж Фог. То ж їхній службовий обов'язок посадити вас у тюрму за несплату гонорару. Але вони не хотіли завдавати вам зайвих хвилювань. Хіба вам неприємно буде згадувати про їхню дбайливість. Це Флітська тюрма, мадам. Надобраніч, місис Бардл. Надобраніч, Томі.
І в той час, як Джексон і чоловік з ясеновим ціпком квапилися відійти, інший чоловік з ключем у руці повів перелякану жінку на другий поверх. Раптом місис Бардл зойкнула. Томі заверещав, місис Клапінс прикипіла на місці, місис Сендерс скрикнула "уф!" і не спромоглася більше вимовити ані слова. Вони побачили містера Піквіка, що відбував свою нічну прогулянку, а поруч із ним ішов Сем. Вглядівши місис Бардл, містер Веллер глузливо вклонився їй, а його пан обурено повернув назад.
— Не кепкуйте з неї, — сказав Семові вартовий.— Її тільки но привезли сюди.
— Її ув'язнено? — Сем знову надів на голову свій капелюх. — За що? У якій справі?
— За несплату грошей конторі Додсон і Фог,— відповів вартовий.
— Джоб, Джоб, сюди! — гукнув Сем. — Біжіть до містера Перкера, Джоб. Нехай прийде зараз же. Він мені конче потрібний. Перемога! От так штука. Ура! Де мій хазяїн?
Та відповіді на ці вигуки не було, бо Джоб, як навіжений, кинувся виконувати доручення, тільки но дістав його, а місис Бардл знепритомніла: на цей раз справ, і.
Розділ XXXVI,
присвячений переважно справам і тимчасовій перемозі Додсона й Фога. Містер Вінкл з'являється знову і при незвичайних обставинах. Добрість містера Піквіка бере гору над його впертістю.
Не зменшуючи швидкості ходи, Джоб Тротер не спинявся, доки добрався до воріт Грейс-Іна. Та хоч як він старався, а ворота зачинили ще півгодини тому. І поки він розшукав служницю містера Перкера, залишалося вже тільки п'ятнадцять хвилин до того часу, коли тюрму зачиняли на ніч. А треба ж було ще видобути містера Лаутена з задньої кімнати в "Сороці та Прикорні", і коли Джоб виконав і цю частину своєї роботи та переказав доручення Сема Веллера, годинник закінчував вибивати десяту годину.
— Ну, — промовив Лаутен, — тепер уже пізно. Вас не пустять туди вночі. Доведеться вам ночувати на вулиці, мій друже.
— То маловажно,— відповів Джоб. — Спати я можу де прийдеться. Але краще було б побачити містера Перкера сьогодні, щоб він прийшов до нас завтра ранком.
— Ну, що ж,— поміркувавши трохи, погодився Лаутен, — якби то був хто інший, то містер Перкер не дуже зрадів би моєму приходові до нього, але це ж містер Піквік. Я, гадаю, можу взяти кеб і заплатити за нього коштом контори.
У містера Перкера того дня був кликаний обід, про що свідчило світло у вікнах зали, звуки випробуваного концертного рояля та невипробуваного хатнього голосу, які виходили звідти, і досить міцний дух печені, що наповнював сходи й вестибюль. Коли йому пошепки доповіли про гостей, маленький містер Перкер кинув компанію і вийшов до їдальні, де знайшов містера Лаутена з Джобом Тротером, ледве помітних при світлі кухонної свічки, яку поставив на стіл джентльмен у коротеньких плюшевих штанах та бавовняних панчохах, що за певну платню чотири рази на рік ласкаво з'являвся на обіди і зневажав клерків і все, зв'язане з конторою.
— У чому там справа, Лаутен? — спитав містер Перкер, зачиняючи двері.— Якийсь важливий лист чи що?
— Ні, сер. Це — посланець від містера Піквіка.
— Від містера Піквіка? — маленький чоловічок живо повернувся до Джоба.— Що з ним трапилося?
— Додсон і Фог посадили в тюрму місис Бардл за несплату гонорару, сер,— відповів Джоб.
— Не може бути! — містер Перкер сунув руки в кишені й прихилився до буфету.
— А втім, це так,— ствердив Джоб.— Вона, здається, видала їм вексель на цю суму зараз же, як скінчився суд.
— Свідчуся небом,— скрикнув Перкер, вийнявши руки з кишень і енергійно постукуючи суглобами правої руки по долоні лівої,— це найхитріші пройди, з якими мені будьколи випадало працювати!
— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер,— зауважив Лаутен.
— Спритніших? — підхопив Перкер. — Верткі такі, що їх і впіймати не можна.
— І справді, не впіймаєш, сер,— підтримав його Лаутен. На кілька секунд і патрон і клерк заглибились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найкорисніший винахід людського генія. Коли вони отямилися від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення. Перкер задумливо похитав головою й витяг свого годинника.
— О десятій рівно я буду там,— сказав маленький чоловічок.— Сем цілком правий. Так йому й перекажіть.
Наступного ранку, точно в призначену годину, добродушний маленький аторней постукав у двері кімнати містера Піквіка, які, з великою поквапливістю, відчинив йому Сем Веллер.
— Містер Перкер, сер,— доповів Сем містерові Піквіку, що сидів біля вікна в замисленій позі.— Дуже радий, що ви випадково завітали до нас, сер. Мені здається, хазяїн хотів перекинутися з вами парою слів.
Обмінявшись з Семом промовистими поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть, ніби прийшов сюди з власної ініціативи, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.
— Та не може бути, сер! — аж відкинувся назад вражений Сем.
Перкер кивнув головою й усміхнувся.
Містер Семюел Веллер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потім зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свій капелюх, зник з кімнати.
— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік.— Що призвело Сема до такого стану?
— Нічого, нічого,— заспокоїв його Перкер.— Присувайте свого стільця ближче до стола, дорогий сер. Мені треба сказати вам багато чого.
— Що це за папери? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличку пачку документів, покладену на стіл Перкером.
— Документи в справі "Бардл проти Піквіка",— відповів аторней, розв'язуючи пачку.
Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схрестивши на грудях руки, і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.
— Вам, здається, не до вподоби навіть назва цієї справи? — сказав Перкер.
— Я про неї й чути не хочу.
— Шкода, дуже шкода, бо саме про цю справу ми з вами й говоритимемо.
— Я хотів би, щоб про неї ми з вами ніколи не розмовляли, Перкер.
— Та-та-та, дорогий мій сер,— промовив маленький чоловічок, спромігшись нарешті розв'язати червону тасьму, якою були перев'язані документи,— а розмовляти таки доведеться. Я спеціально за тим і прийшов сюди. Ну, що ж, готові ви вислухати те, що я маю вам сказати? Не кваптесь. Не хочете — можна згодом. Я не поспішаю. При мені сьогоднішня газета.