Почувши номер будинку, він наче здивувався і якусь мить вагався, а тоді каже: "Ну, гаразд. Я все одно приїду". Коли служба закінчилась, я бачила, як він вийшов із дочкою з церкви, й обоє сіли в фіакр. Звісно ж, я не забула сказати, що наші двері останні по коридору.
— А звідки ти знаєш, що він їде сюди?
— Щойно я бачила, як фіакр звернув із Малої Банкірської. Через те я й кинулася бігти чимдуж.
— А ти певна, що це той самий фіакр?
— Так, я ж запам’ятала номер.
— Ану скажи який?
— Чотириста сорок.
— Молодець, ти кмітлива дівчина.
Батько випростався. Його обличчя освітилося виразом торжества.
— Ти чуєш, жінко? — вигукнув він. — Зараз до нас з’явиться філантроп. Гаси вогонь.
Ошелешена мати не ворухнулась.
Тоді батько зі спритністю акробата схопив дзбан із надбитою шийкою, що стояв на полиці каміна, і хлюпнув водою на головешки.
— А ти розшматуй стілець! — наказав він молодшій дочці.
Та нічого не зрозуміла.
Батько схопив стілець і ударом підбора пробив напхане соломою сидіння. Витягши звідти ногу, він спитав у старшої дочки:
— Надворі холодно?
— Дуже холодно. І йде сніг.
Батько обернувся до молодшої, що сиділа на ліжку, під самим вікном, і гукнув їй громовим голосом:
— Ану, вставай, ледацюго! Розбий шибку!
Мала підхопилася з ліжка, тремтячи від холоду.
— Розбий шибку! — повторив батько.
Дівчинка стояла, нічого не розуміючи.
— Ти, бува, не оглухла? Я сказав, щоб ти розбила шибку!
Дівчинка покірливо звелася навшпиньки і вдарила кулачком по склу. Шибка з брязкотом розлетілась на друзки.
— Добре, — сказав батько.
І рішучий, зосереджений, він швидко окинув поглядом усі закутні горища — достоту генерал, що дає останні накази перед початком битви.
— Що ти хочеш робити, любий? — млявим голосом спитала мати.
— Лягай у ліжко! — звелів чоловік.
Голос його прозвучав так владно, що жінка скорилась і важко впала на постіль.
Тим часом у кутку почулося схлипування.
— Що там таке? — крикнув батько.
Молодша дочка, не виходячи з темного кутка, куди вона забилася, показала свій закривавлений кулачок. Розбиваючи шибку, вона поранилась. Дівчинка підійшла до матері, тихо плачучи.
Тепер уже мати зняла крик:
— Поглянь, чого ти накоїв! Це через тебе вона порізалась!
— Тим ліпше, — сказав чоловік. — Я так і хотів.
— Як тим ліпше? — вигукнула жінка.
— Тихо! — відповів голова родини. — Я скасовую свободу слова.
Він відірвав клапоть від жіночої сорочки, яка була в нього на тілі, й обмотав дівчинці закривавлену руку. Зробивши це, він задоволено глянув на роздерту сорочку.
– І сорочка має тепер якнайліпший вигляд, — сказав він.
Крізь розбиту шибку до кімнати вривався крижаний вітер. Проникаючи знадвору, над підлогою стелився білий туман. Видно було, як за вікном кружеляють сніжинки.
Батько розглянувся навколо, наче хотів переконатися, що нічого не забуто. Узявши старий совок, він присипав вологі головешки попелом, щоб їх зовсім не було видно.
Потім випростався, прихилився до каміна і сказав:
— Ну, тепер ми можемо прийняти нашого філантропа.
8. Промінь світла у гидкому кишлі
Старша дочка підійшла до батька і взяла його за руку.
— Помацай, як я змерзла, — сказала вона.
— Думаєш, я не змерз? — відповів він.
На мить у кімнаті запала тиша. Старша дочка з неуважним виразом зчищала грязюку з плаща, молодша схлипувала. Мати обхопила голову малої руками, цілувала її й тихо приказувала:
— Не плач, моє золотко, все буде гаразд. Не плач, а то розсердиш батька.
— Ні! — вигукнув батько. — Навпаки! Плач! Так треба! — І, обернувшись до своєї старшої, кинув: — А що як він не приїде? Невже я задарма погасив вогонь, роздер сорочку і розбив шибку?
– І поранив дитину! — пробурмотіла мати.
— Ну й чортячий холод на цьому горищі! — провадив батько. — А що як він не приїде? Ага, він хоче, щоб ми почекали! Він каже собі: "Нічого, хай почекають! На те вони й створені!" О, як я їх ненавиджу, з якою втіхою передушив би я всіх до одного багатіїв! Усіх тих святенників, що бубнять молитви і принижують нас своїми подачками! Вони дають нам одяг! Лахміття, не варте й чотирьох су! Вони дають нам хліб! Мені не цього треба, мерзотники, чуєте? Мені треба грошей! Так ні, грошей вони не дадуть ніколи, бо ми їх, бачте, зразу проп’ємо, бо всі ми пияки й ледацюги! Поглянули б краще на себе! Усі вони злодії — інакше не забагатіли б. Але де ж він є, той благодійник, з його паскудною пикою? Може, забув нашу адресу, тварюка? Закладаюся, що старий бовдур…
У цю мить у двері легенько постукали. Жондрет кинувся туди й відчинив їх, низько кланяючись і радісно вигукуючи:
— Заходьте, добродію! Заходьте, шановний благодійнику, і ви, чарівна панно.
На порозі з’явилися літній чоловік і молода дівчина.
Маріус не покинув свого спостережного пункту. Те, що він пережив у ту мить, неможливо передати словами.
Це була Вона.
Тому, хто кохав, добре відомий осяйний зміст коротенького слова з чотирьох літер: "Вона".
То була справді вона. Маріус ледь бачив її крізь прозорий серпанок, що несподівано застелив йому очі. Перед ним щойно засяяла та сама зоря, якою він милувався цілих півроку. Ті самі очі, уста, чоло, те саме вродливе личко, яке колись зникло, — і світ для Маріуса поринув у морок. Видіння розтануло — і явилося знов!
Явилося в похмурому й бридкому барлозі, посеред злиднів і жаху!
Вона зовсім не змінилася, хіба трохи зблідла. Оксамитовий капелюшок бузкового кольору обрамляв її витончене обличчя, стан ховався під чорною атласною шубкою. З-під довгої сукні виглядали маленькі ніжки в шовкових полуботках.
Як і завжди, її супроводжував пан Білий.
Вона ступила кілька кроків у глиб кімнати й поклала на стіл досить великий пакет.
Старша дочка Жондретів відійшла за двері й похмуро дивилася звідти на оксамитовий капелюшок, атласну шубку і чарівне личко.
9. Жондрет мало не плаче
Кімната-горище була така темна, що людям, які заходили туди знадвору, здавалося, ніби вони опинилися в склепі. Тому двоє гостей просувалися невпевнено, ледь розрізняючи навколо себе невиразні постаті. Зате мешканці горища, чиї очі звикли до темряви, бачили новоприбулих цілком чітко.
Пан Білий підійшов до Жондрета і, дивлячись на нього своїм лагідним і сумним поглядом, сказав:
— Добродію, в цьому пакеті ви знайдете новий одяг, панчохи й вовняні ковдри.
— Сам Бог послав вас, щедрий благодійнику, — сказав Жондрет, кланяючись до землі. І, поки гості роздивлялися жалюгідну оселю, він швидко прошепотів на вухо старшій дочці: — Ну? Що я казав? Лахи! Грошей не дають. Усі вони одним миром мазані! До речі, як був написаний лист до цього старого бевзя?
— Фабанту, — відповіла дочка.
— Ага, драматичний актор…
Жондрет перепитав саме вчасно, бо в цю мить пан Білий обернувся до нього і сказав із виразом людини, яка намагається пригадати прізвище:
— Я бачу, вам живеться несолодко, пане…
— Фабанту, — жваво підказав Жондрет.
— А, так, Фабанту, тепер пригадую.
— Драматичний актор, добродію, і не з останніх.
Тут Жондрет, очевидно, вирішив, що час перейти в рішучий наступ на "філантропа". Він вигукнув голосом, у якому водночас бриніла гордість ярмаркового штукаря і приниженість жебрака:
— Я учень самого Тальма, добродію! Отого великого! Тальма! Колись фортуна мені всміхнулася. І ось на зміну їй прийшла біда. Погляньте, благодійнику, — ні хліба, ні вогню! Однісінький стілець — і той розшарпаний! Шибка у вікні розбита! І це в таку холодну погоду! Моя дружина не підводиться з ліжка! Вона тяжко хвора!
— Бідолашна! — сказав пан Білий.
– І дитина поранилася! — додав Жондрет.
Дівчинка, чию увагу цілком поглинула поява незнайомих, тепер роздивлялася "панну" й перестала схлипувати.
— Ану, плач! — тихо просичав Жондрет і вщипнув її за порізану руку, виявивши при цьому справжній хист фокусника.
Мала голосно заплакала.
Чарівне створіння, яке Маріус у душі називав "моя Урсула", швидко підійшла до неї.
— Бідолашна дитина! — вигукнула вона.
— Погляньте, прекрасна панно, як покалічило її машиною, на якій вона тяжко працює, щоб заробити шість су на день, — сказав Жондрет. — Можливо, доведеться відтяти їй руку.
— Справді? — стривожено запитав старий пан. Дівчинка, сприйнявши ці слова насправжки, залилася слізьми.
— На жаль, це так, благодійнику, — відповів батько. Уже кілька хвилин Жондрет поглядав на "філантропа" з якимсь дивним виразом. Так, ніби намагався щось згадати. Коли гості стали співчутливо розпитувати дівчинку про її поранену руку, Жондрет непомітно підійшов до жінки, що лежала в постелі, і прошепотів їй:
— Придивися-но до нього уважніше!
Тоді обернувся до пана Білого й почав нарікати на долю.
— Погляньте, добродію! Я не маю чого вдягти! На мені сорочка дружини — і та роздерта! Посеред зими. Я не можу вийти на люди без сурдута. Якби в мене був сурдут, я зробив би візит панні Марс, яка знає мене й шанує. Вона досі живе на вулиці Тур-де-Дам, чи не так? Я поділяв із нею лаври в провінції. А тепер моя дружина хвора — і жодного су! Моя донька поранена — і жодного су! Чим заплатити лікарю? Ось як нині цінують мистецтво! А ви знаєте, мій благодійнику, що буде завтра? Завтра четверте лютого, завтра фатальний день! Якщо сьогодні ввечері я не заплачу за помешкання, завтра мою старшу доньку, мою хвору дружину, мою поранену дівчинку, — усіх нас викинуть на вулицю, під дощ, під сніг! Ось так, добродію. Я заборгував хазяїнові за чотири терміни, тобто за цілий рік! Шістдесят франків.
Жондрет брехав. Плата за рік становила тільки сорок франків, і він не міг заборгувати за чотири квартали, бо не минуло ще й півроку відтоді, як Маріус заплатив за два.
Пан Білий дістав із кишені п’ять франків і поклав на стіл.
Жондрет устиг просичати на вухо старшій дочці:
— Скнара! Що я робитиму з його п’ятьма франками? Навіть збитки за стілець і шибку не повернув!
Тим часом пан Білий скинув широкий коричневий редингот, якого вдягав поверх свого синього редингота, і поклав його на спинку стільця.
— Пане Фабанту, — сказав він. — У мене при собі тільки п’ять франків, але я проведу дочку додому і ввечері повернуся. Адже вам увечері платити, так?…
На обличчі Жондрета промайнув дивний вираз.
— Так, ласкавий пане, — відповів він. — О восьмій я повинен бути в домовласника.
— Я приїду сюди о шостій і принесу вам шістдесят франків.
— Благодійнику! — радісно заволав Жондрет.
І тихо кинув убік:
— Придивися до нього добре, жінко!
Пан Білий узяв під руку вродливу дівчину й рушив до дверей.
— До вечора, друзі мої, — сказав він.
— Так о шостій? — перепитав Жондрет.
— Точно о шостій.
У цю мить погляд старшої доньки Жондретів упав на залишений на стільці редингот.
— Пане, ви забули ваше пальто, — сказала вона.
Жондрет кинув на дочку гнівний погляд і стенув плечима.
Пан Білий обернувся й відповів з усмішкою:
— Я не забув, я залишив його умисне.
— О, мій заступнику! — вигукнув Жондрет.