Навіть їй, жінці. Цій жінці. Жінці (а не семінарії, як він колись вірив) — пасивній і безособовій, яку створив Бог, аби брати й берегти сім'я не тільки чоловікового тіла, але і його духу для Істини або чогось настільки близького до Істини, наскільки він насмілиться підійти.
У сім'ї він був одинак. Коли народився, батькові стукнуло п'ятдесят, а мати вже двадцять років важко хворіла. З часом він дійшов висновку, що до цієї хвороби довели харчі, які мама мусила споживати в останній рік Громадянської війни. Мабуть, у тому й була причина. Його батько не мав рабів, хоча доводився сином чоловікові, який свого часу був рабовласником. Сам теж міг стати таким. Однак, хоч народився, виріс і жив у такий вік і в такій країні, де мати рабів було дешевше, ніж не мати, він не хотів ні їсти того, що виростили й зварили чорні невільники, ані спати на ліжку, яке вони постелили. Тому у війну, коли його не було вдома, жінка мала такий городець, який подужала обробляти сама чи з нечастою допомогою сусідів. Приймати цю допомогу чоловік не дозволяв із тої причини, що не вдасться належно віддячитися.
— Бог подасть, — казав він.
— Що подасть? Кульбабки та лопуцьки?
— Тоді дасть шлунок, щоб це перетравити.
Він був проповідник. Щонеділі рано-вранці виїжджав із дому, й тільки за рік його батькові (це було ще перед одруженням сина), що мав добру славу в єпископальній громаді, хоча, скільки син себе пам'ятає, жодного разу не ходив до церкви, стало відомо, куди той учащає. З'ясувалося, що син, якому тільки-но минув двадцять один рік, щонеділі їздить за шістнадцять миль служити в маленькій закутковій пресвітеріанській каплиці. Батько посміявся. Син слухав той сміх так, ніби то був крик чи лайка: холодно, шанобливо, відчужено й мовчки. А наступної неділі, як завжди, подався до своєї пастви.
Коли почалася війна, син не був серед перших, що пішли на неї. Не був він і серед останніх. Пробув у війську чотири роки, з мушкета не стріляв і замість однострою носив темний сурдут, який придбав на весілля й у якому проповідував. Повернувшись додому шістдесят п'ятого року, й далі ходив у цьому вбранні, але назавжди перестав відтоді, коли перед сходами зупинилася підвода, два чоловіки підняли його, занесли в дім і поклали на ліжко. Жінка зняла сурдут і сховала в скриню на горищі. Там він пролежав двадцять п'ять років, до дня, коли проповідників син відчинив скриню, вийняв одежину й розправив сукно, ретельно складене руками, яких уже не було на світі.
Гайтавер згадує той сурдут тепер, сидячи край темного вікна в тихому кабінеті, чекаючи, коли відійдуть сутінки, настане ніч і затупотять копита. Мідне світло вже згасло, світ ширяє в зеленій зависі, що барвою і щільністю нагадує проміння, пропущене крізь кольорове скло. Скоро настане час сказати: "Уже скоро. Скоро вже". "Мені було вісім літ: — думає він. — Падав дощ". Здається, й досі пахне той дощ, жовтнева земля у вільготній печалі й затхлий зів скрині з відкинутим віком. А тоді — сурдут, акуратні складки. Спершу годі було зрозуміти, що це таке, бо приголомшливо нахлинули спогади про руки мами-покійниці, що торкалися цієї тканини. Тоді сурдут розгорнувся, помалу опадаючи. Йому, дитині, він видався величезним, пошитим на гіганта. Немовби саме сукно перейняло властивості велетенських героїчних тіней, що манячили на тлі гуркоту, диму й пошматованих знамен, а тепер заполонили сон і яву хлопчика.
Одежина була майже невпізнавана через латки. Шкіряні, грубо пришиті чоловічою рукою, латки з конфедератської сірої тканини, тепер вицвілої до барви торішнього листя, і ще одна, від якої теленькнуло серце: синя, темно-синя, викроєна з однострою Сполучених Штатів. Дивлячись на неї, на німий безіменний клапоть, цей хлопчик, народжений восени материного і батькового життя, малюк, тіло якого вже вимагало невсипущого нагляду швейцарського годинника, зазнавав тихого тріумфального жаху, від чого й хворів.
Того дня, за вечерею, він не міг їсти. Підводячи голову, батько, вже майже шістдесятилітній, щоразу стрічався поглядом із сином і бачив в очах жах, трепет і ще щось. То й спитав: "Що з тобою?" А хлопчик не міг відповісти, не міг говорити, лише видивлявся на батька й мав такий вираз обличчя, ніби тільки-но зазирнув у пекло. Вночі не міг заснути. Лежав, закляклий у своїй темній постелі, й навіть не тремтів, у той час як тато, єдиний живий родич, з яким сина відділяла така безодня часу, що її годі було виміряти десятиліттями, що й зовнішньої схожості не було, спав за стінами, стелями та підлогами. А наступного дня хлопчика знову діймала колька. Та не признався в цьому навіть негритянці, яка хазяйнувала в оселі й була йому і за няньку, і за маму. Помалу до нього поверталися сили. І ось одного дня хлопчик знову пробрався на горище, відчинив скриню, вийняв сурдут і, охоплений жахітливим тріумфом та хворобливою радістю, торкався синьої латки й прагнув дізнатися, чи вбив тато цього чоловіка, з чийого мундира її витято, і, ще дужче жахаючись, думав про глибину та силу бажання й боязні пізнати істину. А наступного ж дня, довідавшись, що батько поїхав навідати одного зі своїх сільських пацієнтів і навряд чи повернеться додому завидна, хлопчик пішов на кухню й сказав негритянці: "Розкажи мені ще раз про дідуся. Скількох янкі він убив?" І слухав про це без страху. Ба навіть без тріумфу, то була гордість.
Своєму синові той дід був сіллю в оці. Син ніколи б про це не те що не сказав — і не подумав би. Ні тому ні другому і на думку не спало б побажати собі іншого батька чи іншого сина. Їхні стосунки були доволі мирні: з боку сина холодна, серйозна, по-механічному шаноблива стриманість, а з боку батька жвавий, відкритий, грубувато-добродушний гумор, якому бракувало радше дотепності, ніж змістовності. Жили вони досить дружно в міській двоповерховій кам'яниці, але якось син твердо й спокійно відмовився їсти те, що зварила невільниця, яка ростила його від колиски. На превелике обурення негритянки, він сам готував на кухні, сам собі подавав на стіл і їв віч-на-віч із татом, який неухильно й педантично піднімав за синове здоров'я склянку кукурудзяного віскі. Ну а син такого в рот не брав, ні разу в житті не скуштував.
У день весілля сина батько відступив йому житло. Уже стояв на ґанку, тримаючи ключ від дому, коли приїхала молода пара. Був у плащі й капелюсі. Поряд лежали батькові речі, а ззаду стояли два його раби: кухарка-негритянка та "хлопець" — її чоловік, старший від рабовласника й без єдиної волосини на голові. Батько був не плантатором, а правником і навчився юриспруденції приблизно так, як згодом син — медицини, "добре до діла взявшись та в чорта ласки допитавшись", із його ж слів. Він уже купив собі будиночок за дві милі від міста. Біля ґанку на нього чекала дрожка із запряженою одномастою парою, і поки син та невістка, якої свекор ніколи не бачив, ішли стежкою від воріт, він стояв на ґанку, розставивши ноги й збивши капелюха на потилицю, міцний, грубуватий, червононосий чолов'яга з вусами розбійницького ватажка. Коли свекор нахилився й привітав невістку, вона зачула душок віскі й сигар.
— Мені здається, що з вас вийде путяща жінка, — озвався він. Дивився прямо й нахабнувато, але приязно. — Зрештою, все, чого потребує наш святенник, — це щоб жінка вміла співати альтом пресвітеріанські гімни, які сам Господь Бог не зуміє покласти на музику.
Батько поїхав на прикрашеній китичками дрожці, взявши своє майно — одяг, великий обплетений бутель і рабів. Кухарка-негритянка навіть не залишилася, щоб приготувати перший обід новоженцям. Як не запропонували їй послужити, так і відмови не було. За життя батько ні разу не загостював у цій оселі, хоч йому були б раді. Вони з сином це знали, без зайвих слів. А невістка — донька благочестивих багатодітних батьків, які мало чого досягли в житті й знайшли в церкві заміну того, що бракувало на обідньому столі — любила свекра й потайки, крадькома захоплювалася ним, його хвацькістю, грубуватою, нехитрою схильністю до простих законів честі. Подеколи до молодого подружжя доходили чутки про його витівки. Переїхавши за місто, він наступного літа втрутився в церковне чування в сусідньому гайку, що затяглося, й перетворив його на тиждень любительських кінних перегонів, а тим часом худющі несамовиті сільські проповідники перед щораз рідшою паствою вергали із сільського амвона прокляття на забутливу невиправну голову. Він нібито щиро пояснив, чому не навідує сина та невістку: "Буде нудно. Вам зі мною, а мені з вами. Та ще й хто його зна, чи не зіб'є мене з пуття синок, чи не спокусить раєм на старі літа". Але причина була не в тому. Син розумів, що не в тому, таж він перший спротивився б такому наклепу, якби почув його з чужих уст: знав-бо, що вся річ у чутливості й делікатності старого батька.
Син став аболіціоністом чи не раніше, ніж такі погляди убрались у слово й просочилися сюди з Півночі. Однак, дізнавшись, що це слово придумали республіканці, він почав називати себе інакше, ні на крихту не поступившись своїми принципами та звичками. Ще не маючи тридцяти років, був не на свій вік по-спартанському поміркований, якими бувають нащадки не дуже перебірливих підлеглих Випадку і Пляшки. Тому-то, мабуть, він і дитину дозволив собі тільки після війни, з котрої вернувся зовсім іншим — "трохи вивітреним", як сказав би тепер уже покійний батько. Хоч за ці чотири роки він ні разу не вистрелив із рушниці, та його служба полягала не лише в молитвах і проповідях перед вояками в неділю вранці. Повернувшись додому, залікувавши рани й ставши практикувати як хірург і фармацевт, він робив тільки те, в чому наловчився на тілах друзів і ворогів, допомагаючи медикам на фронті. Із усіх синових діянь батько, мабуть, найбільше схвалив би ось це: самотужки опанувати професію на тілах загарбників і руйнівників рідного краю.
"Але святість — це непідхоже для нього означення, — думає, своєю чергою, внук, сидячи біля темного вікна, за яким змовкли труби й світ ширяє в зеленій зависі. — Дід перший став би проти того, хто охарактеризував би мого батька таким словом". Це було своєрідне повернення до суворих, не забутих і не дуже давніх часів, коли людина в цій країні могла марнувати лише незначну частку самої себе й мала на те небагато часу, та й цю дрібку мусила пильнувати й боронити не тільки від природи, але й від людей, покладаючись на саму стійкість і знаючи, що за неї не винагородять — принаймні за життя — затишком та дозвіллям.