Єдине, чого я досі не знаю, це напрямку, з якого Прокоп ударить. Кудою він пройде: через Левинський перевал? Через Межилеську браму? З боку Ландесхута? А може, вступить з боку Лужиць, попередньо провчивши Шість Міст? Цього я не знаю. А хотів би знати. Де, до біса, подівся Тибальд Раабе?
* * *
Тибальд Раабе повернувся дванадцятого грудня, у п'ятницю перед третьою неділею адвенту. Відомостей, на які чекав Горн, він не привіз, а привіз плітки. У Кракові на святого Андрія королева Сонька народила польському королеві Ягеллові третього сина, якого назвали Казимиром. Радість поляків дещо псував гороскоп славетного мага та астролога, Генрика з Бжега, згідно з яким третій син Ягелла був зачатий і народився під зловісною кон'юнкцією зірок; за його правління, віщував астролог, польське королівство спіткають численні нещастя і лиха. Рейневан тер чоло, розмірковував. Генрика з Бжега він знав, як і те, що гороскопи той купував "Під Архангелом", у Телесми. А гороскопи Телесми підтверджувалися завжди. За всіма пунктами.
Урбана Горна, це було помітно, доля династії Ягеллонів цікавила середньо. Він чекав на інші вісті. Тибальд Раабе ще не встиг як слід відпочити, а його вже знову послали у світ.
* * *
Після третьої неділі адвенту почалися перші віхоли. Попри те Рейневан кілька разів поїхав до Білого Костелу на побачення з Юттою де Апольда. Через холод вони вже не могли зустрічатися в лісі, тому "побачення" відбувалися з дозволу усміхненої абатиси, цілком відкрито, у садку при монастирі, на цікавих очах вбраних у сірі ряси кларисок. З огляду на обставини вони зводилися до тримання за руки. Абатиса демонстративно вдавала, що нічого не бачать, але ні на що більше закохані не наважувалися.
Мамун Малевольт, який завітав "Під дзвінок" сімнадцятого грудня, міг дещо доповнити в питанні монастиря. Дещо, бо Рейневан трохи знав і без нього. Наприклад, те, що костел з побіленими стінами, який дав назву Alba Ecclesia всьому розташованому поруч поселенню, стоїть уже понад сто п'ятдесят років і що село належало панам з Бичені. Коли ж цей рід вимер, князь Болько І Свидницький, прапрадід Яна Зембицького, подарував село стшелінським кларискам. І заснував у Білому Костелі монастирок. Препозитуру.
— Це не звичайний монастир або препозитура, — повідомив з дивним виразом обличчя Малевольт. — Білий Костел, кажуть — місце кари. Місце зіслання. Для неправомислячих монашок. Себто таких, які мислять. Надто багато, надто часто, надто самостійно й надто вільно. Там уже начебто зібралася справжня елітка вільнодумниць.
— Як це? А Ютта?
— Твоя Ютта, — підморгнув мамун, — видно, має непогані знайомства. Потрапити до Білого Костелу — це мрія більшості шльонських черниць і кандидаток у черниці.
— Потрапити в місце покарання та ізоляції?
— Ти недоумкуватий, чи як? Ми недавно розмовляли про дівчат й університети, про те, що жоден з них ніколи, нізащо у світі не впустить дівчат у свої стіни. Але бабські університети вже існують. Таємно розміщені по монастирях саме таких-от, як Білий Костел. Більше не скажу Тобі цього має вистачити.
Більше сказав Урбан Горн, через кілька днів.
— Університет? — скривився він. — Що ж, це можна назвати й так. Однак до мене дійшли чутки, що програма охоплює науки, яких в інших університетах не викладають.
— Хільдегарда Бінгенська? Кристина Пізанська? Гм-м... Йоахим Флорський?
— Мало. Додай ще Мехтгільду Магдебурзьку, Беатрицію Назаретську, Жуліану Льєжську, Бодонівію, Хадевіч Брабантську. Докинь до цього Ельзбет Штангль, Маргариту Поретте і Блумар-дину Брюссельську. І на окрасу Майфреду да Піровано, папесу гілельміток. З останніми прізвищами будь обережніше, якщо не хочеш наробити своїй милій клопотів.
* * *
Сніг валив і валив, світ потонув у білому пухові, потонула в ньому до половини стін і корчма "Під Дзвінком". Дороги завалило начисто. Рейневанові хоч-не-хоч довелося відмовитися від поїздок до білого Костелу й зустрічей з Юттою де Апольда. Замети були такі, що найпалкіше кохання загрузало в них і стигло.
В останню неділю перед Різдвом сніговії припинилися, замети зійшли, дороги трохи прочистилися. І тоді, на превелику радість Рейневана, Тибальд Раабе привів до Гдзємежа Шарлея та Самсона Медка. Вітаючись та обіймаючись, друзі розчулилися до сліз, ба, навіть Шарлей чи раз шморгнув носом.
Моментально знайшлася одна-друга пляшечка, а оскільки розповідати всі мали багато про що, двома не закінчилося.
Після втечі з-під Троск Самсон знайшов був Шарлея, Беренгара Таулера та Амадея Бату, всів негайно вирішили вирушити на пошуки Рейневана. Усвідомлюючи, що вчотирьох вони небагато вдіють проти Чорних Вершників Грелленорта, вони, так і швидко, як лише могли коні, помчали до Міхаловіц, просити допомоги в Яна Чапека. Чапек погодився охоче — здається, його більше, ніж доля Рейневана, цікавив отой таємний підземний хід, яким Рейневан і Самсон втекли з Троск. Легко собі уявити роздратування гейтмана, коли з'ясувалося, що Самсон забув розташування печери і знайти її не може. Роздратування Чапека наростало. Коли Шардей натякнув, щоб замість того, щоб швендятися вгору і вниз потоком, почати нарешті шукати слідів Рейневана, розізлений гейтман Сиріток наказав своїм повертатися до Міхаловіц, заявивши товариству, що далі вони можуть шукати слідів самі.
— То ми й шукали слідів самі, — зітхнув Шарлей. — Досить довго. Ми дійшли аж за Єштєд, під Роймунд і Хаммерштейн. Там нас знову знайшов Чапек, цього разу в товаристві Щепана Тлаха з Чеського Дуба. І посланця Флютика, який прибув з Білої Гори.
Гейтман Тлах, як виявилося, отримав звістку від свого інформатора з монастиря целестинців в Ойбіні. Таємницю зникнення Рейневана було з'ясовано. На жаль, вирушити слідом за людьми Біберштайна товариству було не дано. Посланець, що прибув з Білої Гори, привіз наказ негайно повертатися. Наказ був категоричний, а оскільки обов'язок простежити за його виконанням було покладено на гейтманів, товариство вирушило в дорогу під ескортом. А радше — під конвоєм.
Під Білою Горою Неплах затримав тільки Шарлея. Самсон поривався сам вирушити на Шльонськ, але демерит відговорив його від походу самому.
— Довго, — саркастично всміхнувся він, — відговорювати не довелося. Наш друг Самсон мав залагодити в Празі важливі справи. Залагоджував їх цілими днями. Прогулюючись із рудою Маркетою по Здеразі або під Слованами. Або сидячи з нею на Підскаллі, звідки обоє годинами спостерігали, як тече Влтава і як заходить сонце. Тримаючись за ручки.
— Шар лею.
— А що? Хіба я брешу?
— D'antico amor senti la gran potenza... — нагадав собі цитату Рейневан, який також не міг стримати усмішки. — Як вона почувається, Самсоне?
— Набагато краще. Випиймо.
* * *
— Ходять чутки, — сказав Шарлей, мружачись від сонця, — що готується рейд. Великий рейд. Можна сказати: навала. А можна сказати, що й війна.
— Якщо ти був у Флютика під Білою Горою, — Рейневан потягнувся, — то напевне знаєш, що готується. Флютик напевне не забув тебе проінструктувати.
— Ходять чутки, — Шарлей не дав від себе відмахнутися, — що для тебе в цій війні передбачена досить важлива роль. Що ти маєш, як говорить поет, опинитися в самому центрі подій. З чого випливає, що ми всі маємо опинитися в центрі подій.
Вони сиділи на терасі трактиру "Під дзвінком", насолоджуючись сонцем, яке приємно гріло навіть попри легкий морозець. Сніг іскрився на схилі під лісом. З бурульок, що звисали під дахом, ліниво покапувала вода. Самсон, здавалося, дрімав. Може, й справді дрімав? Минулої ночі вони розмовляли допізна і, мабуть, таки абсолютно даремно розкоркували останню пляшечку.
— У центрі воєнних подій, — вів далі Шарлей, — та ще й маючи відіграти важливу роль, надзвичайно легко дістати по шиї. Або по іншій частині тіла. Надзвичайно легко, коли йде війна, втратити якусь частину тіла. Трапляється, що цією частиною є голова. А отоді вже стає справді погано.
— Я знаю, до чого ти правиш. Припини.
— Виходить, ти читаєш у моїх думках, тож я не мушу нічого додавати. Бо висновок, як розумію, ти теж прочитав.
— Прочитав. І заявляю: я борюся за справу, за справу піду на війну і за справу відіграю роль, яку мені встановлено. Справа Чаші повинна перемогти, на це спрямовані всі наші зусилля. Завдяки нашим зусиллям і самовідданості утраквізм та істинна віра затріумфують, несправедливостям настане кінець, світ зміниться на краще. За це я віддам кров. І життя, якщо буде треба.
Шарлей зітхнув.
— Ми ж не відсиджуємося, — спокійно нагадав він. — Боремося. Ти робиш кар'єру в медицині та в розвідці. Я в Таборі просуваюся у військовій ієрархії і тихцем збираю здобич. Уже чимало назбирав. Ми вже кілька разів на службі в Чаші втекли від кістлявої прямо з-під коси. І далі нічого, ми весь час тільки випробовуємо удачу, всліпу пхаємося з афери в аферу, і кожна наступна гірша за попередню. Саме час серйозно порозмовляти з Флютиком і Прокопом. Нехай тепер молодші важать життям у полі й в першій лінії, а ми вже заслужили на відпочинок, зробили досить, щоб могти решту війни ліниво пролежати sub tegmine fagi . Можливо, ми повинні за наші заслуги отримати тепленькі штабні стільці. Штабні стільці, Рейнмаре, крім того, що вони зручні та вигідні, мають ще одну неоціненну перевагу. Коли все почне хитатися, сипатися й розпадатися, з таких стільців легко скочити навтьоки. І чимало тоді можна із собою забрати...
— А що це має почати хитатися й розпадатися? — нахмурився Рейневан. — Перед нами перемога! Чаша затріумфує, настане справжнє Regnum Dei ! За це ми боремося!
— Алілуя, — підсумував Шарлей. — Важко з тобою розмовляти, хлопче. Тому відмовлюся від аргументів і закінчу розмову короткою діловою пропозицією. Ти слухаєш?
— Слухаю.
Самсон розплющив очі й підняв голову на знак того, що він теж слухає.
— Тікаймо звідси, — спокійно сказав Шарлей. — До Константинополя.
— Куди?
— До Константинополя, — цілком серйозним голосом повторив демерит. — Це таке велике місто над Босфором. Перлина та столиця візантійської держави...
— Я знаю, що таке Константинополь і де він розташований, — терпляче перебив Рейневан. — Я питав, навіщо нам туди їхати.
— Щоб там жити.
— А чого б це нам треба було там жити?
— Рейнмаре, Рейнмаре, — Шарлей подивився на нього з жалістю.