Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.
— Ого! — тихенько вигукнула Герміона.
— Гілку чого?.. — здивувалися Гаррі з Роном.
— Вічного вогню, — роздратовано пояснила Герміона, — мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!
— Отже, — швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, — Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями".
— І що на це відповів Каркус? — нетерпляче запитав Гаррі.
— Та ніц, — відповів Геґрід. — Він си не розуміє по?нашому.
— Жартуєш!
— Та то не страшно, — незворушно вів далі Геґрід, — Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.
— А чи сподобався йому дарунок? — поцікавився Рон.
— Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, — сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м'ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. — Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: "Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком".
— А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? — здивувалася Герміона.
— Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, — пояснив Геґрід. — Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. "Ми повернемося завтра з другим дарунком", і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб'ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.
— І ви з ним побалакали?
Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами — незнищенного... а тогди сіли й побалакали.
— І що він сказав?
— Та небагато, — відповів Геґрід. — Більше си слухав.
Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.
— Що саме? — перепитав Рон.
— Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, — сумно пояснив Геґрід. — Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки — між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...
Геґрід тяжко зітхнув.
— Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.
— Чия голова? — затамувала подих Герміона.
— Каркусова, — важко зітхнув Геґрід. — Тепер був новий ґурґ — Ґолґомат. — Геґрід знову зітхнув. — А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.
— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?
— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів..." Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.
— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.
— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —
Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже?дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям "Кон'юктивітус", і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили?смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.
— Оце?то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.
— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.
— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!
— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!
— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.
— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.
— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.
— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.
— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.
— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.
— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.
— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо?Кого? — з розпачем спитала Герміона.
— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо?Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.
— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.
— Як?як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.
— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.
— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О?о, вона так хтіла на них
вона на них не кидалася... О?о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...
Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.
— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?
— Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.
— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.
— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.
— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.
— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.
— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо?Ким?
Але Герміона запитала:
— А чому ти кажеш "був такий момент", Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.
— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.
— То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.
— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно... і може, тогди й прийдут до нас.
Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.
— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона
— Га?
— Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?
Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.
— Ой, вибач... я... забудь про це...
— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.
— Ой... я... співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.
— Та шо там, — коротко кинув він.