Невеличкі спроби шантажу. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Ще б пак! — Гааке на мить задумався. — То ви тут маєте такий великий вплив?
— Не дуже великий. Маю кілька приятелів у впливових колах.
— Це вже немало! Вони й нам би пригодилися. Може, побалакаємо колись про це?
— А чого ж, побалакаємо. Ви довго будете в Парижі?
Гааке засміявся.
— На лихо, я вас завжди зустрічаю тоді, коли мені вже треба їхати. Мій поїзд відходить о сьомій тридцять ранку. — Він глянув на годинник, вмонтований у панель машини. — За дві з половиною години. Я саме хотів вам сказати це. На той час я вже мушу бути на Північному вокзалі. Встигнемо?
— Цілком. Вам ще треба заїхати до готелю?
— Ні. Мої речі вже на вокзалі. За номер я розрахувався після обіду, щоб не платити ще за добу. Бо з нашими валютними запасами… — Він знов засміявся.
Равік раптом похопився, що й собі сміється. Він стиснув кермо. Не може бути, подумав він. Не може бути! Щось неодмінно трапиться, стане на заваді. Щоб усе так добре складалося… Ні, не може бути.
Від свіжого повітря Гааке зовсім розморило. Він почад трохи затинатися. Потім відсунувся в куток і задрімав.
Спідня щелепа в нього відвисла, очі заплющились. Тим часом машина пірнула в безгомінну темряву Булонського лісу.
Світло фар, немов німа примара, летіло поперед машини, вихоплюючи з пітьми химерні обриси дерев. Крізь відчинене вікно напливав запах акації. Тихий, безперервний шурхіт шин по асфальті, якому, здавалося, не буде кінця. Низьку нечутне, рівне гудіння мотора у вологому нічному повітрі. Блиснув невеликий ставок, майнули обриси верб, ясніші за стіну темних буків позад них. Голі галявини, притрушені перламутровою росою. Мадрідське шосе, дорога на Порт Сен-Джеймс, дорога на Неї. Якийсь заснулий будинок. Запах води. Сена.
Равік їхав бульваром Сени, На освітленій місяцем во^і пливли на чималій відстані одна від одної Дві темні баржі. На тій, що була далі, гавкав собака. По воді котилися голоси. На носі ближчої баржі світилося світло. Равік не зупинявся. Він їхав уздовж Сени, не міняючи швидкості, щоб не збудити Гааке. Добре було б стати і впоратися з Гааке тут, але він не зважувався. Баржі пливли надто близько від берега. Равік звернув на вулицю де ла Фем і поїхав геть від річки, назад до алеї де Лоншан. Він перетнув алею Королеви Маргарити, тоді звернув на вужчу вуличку.
Глянувши на Гааке, він побачив, що той сидить з розплющеними очима й дивиться на нього. В тьмяному світлі лампочок контрольних приладів очі його блищали, мов сині скляні кульки, і це подіяло на Равіка, як електричний удар.
— Прокинулися? — спитав він.
Гааке не відповів, лише й далі дивився на Равіка. Він сидів нерухомо, навіть очі в нього ніби застигли.
— Де ми? — нарешті спитав Гааке.
— У Булонському лісі. Недалеко від ресторану "Каскад".
— Скільки ми вже їдемо?
— Десять хвилин.
— Ні, довше.
— Навряд.
— Засинаючи, я глянув на циферблат. Ми їдемо вже більше як півгодини.
— Справді? — мовив Равік. — А я думав, що менше. Ми скоро будемо на місці.
Гааке не зводив із нього очей.
— Де?
— В "Maison de rendez-vous".
Гааке ворухнувся.
— Їдьте назад, — сказав він.
— Зараз?
— Так.
Хміль вивітрився з Гааке. Він був тверезий і насторожений. Обличчя його змінилося, з нього зник веселий, добродушний вираз. Аж тепер Равік побачив того Гааке, якого він знав, який навіки закарбувався йому в пам'яті в гестапівській катівні. Досі його весь час бентежило почуття, що він хоче вбити невідому людину, до якої, власне, йому нема ніякого діла. У машині в нього сидів добродушний чоловік, що любив випити й розважитись, і, дивлячись на його обличчя, він надаремне дошукувався, чому ж його треба вбити, наче причина була не в цій людині, а в його власній уяві, і її доводилося все наново й наново обгрунтовувати. І ось раптом це почуття зникло. Перед ним були ті самі очі, що дивилися на нього, коли він, скорчений з болю, вкотре вже опритомнював у катівні. Ті самі холодні очі й той самий холодний, тихий, наполегливий голос.
Щось зненацька перевернулося в ньому, ніби електричний струм змінив свій напрямок. Напруга лишилася та сама, але все те, що спалахувало й пригасало, поривалось і знов зупинялося, кидалось у всі боки, тепер злилося в рівний потік, який мав тільки одну мету, і поза нею нічого більше не існувало. Загата з останніх років розсипалась на попіл, перед очима в нього знов з'явилася кімната з сірими стінами, сліпучими лампами без абажурів, з запахом крові, шкіри, поту, мук і страху…
— Чому? — спитав Равік.
— Мені треба вернутися. На мене чекають у готелі.
— Але ж ви сказали, що ваші речі вже на вокзалі.
— Так, речі на вокзалі. Та в мене є ще одна справа. Я зовсім забув про неї. Їдьте назад.
— Добре.
Минулого тижня Равік десятки разів об'їздив Булонський ліс удень і вночі й тепер знав, де саме перебуває. Аби ще протягти кілька хвилин. Він завернув у вузеньку алею ліворуч.
— Ми їдемо назад?
— Так.
Важкий запах вологої землі під віттям дерев, крізь яке навіть удень не проглядає сонце. Дедалі густіша темрява. Яскравіше світло фар. Равік побачив у дзеркальце, як ліва рука Гааке поволі сповзла з поруччя і обережно потяглася до кишені. Кермо з правого боку, подумав він. Хвалити бога, що в цьому "тальбо" кермо з правого боку! Равік здолав поворот, тримаючи кермо лівою рукою і вдаючи, ніби його гойднуло вбік, тоді дав повний газ і помчав по рівній алеї. Через кілька секунд він з усієї сили загальмував.
Гальма заскреготали, "тальбо" з розгону підскочив задом і став. Равік упирався однією ногою в педаль, а другою в передок і втримав рівновагу. Гааке, не маючи такої опори й не сподіваючись поштовху, подався головою вперед. Він не встиг витягти руку з кишені, тому вдарився лобом об край панелі з приладами. Тієї миті Равік вихопив з правої кишені важкого розсувного ключа і вдарив ним Гааке по потилиці, в те місце, де кінчався череп.
Гааке вже не випростався. Він почав боком сповзати вниз, аж поки вперся правим плечем у панель.
Равік зразу ж дав газ і поїхав далі. В кінці алеї він прислонив фари. Їдучи, він сторожко озирався, чи, бува, не почув хтось скреготу гальм. Може, краще витягти Гааке з машини й сховати в кущах, поки ніхто не з'явився? Врешті він зупинився біля перехрестя, вимкнув світло й мотор, вийшов з машини, підняв капот і відчинив дверці з того боку, де був Гааке. Звідси було добре видно й чути, що робиться навколо. Часом хтось з'явиться, він устигне відтягти Гааке під кущ і вдати, ніби лагодить щось у моторі.
Тиша здавалася гучною. Вона була така раптова й дивовижна, що від неї шуміло у вухах. Равік до болю стиснув кулаки. Він знав, що це стугонить кров. Він намагався дихати глибоко й повільно.
Шум поступово перейшов у шелест. Зненацька крізь той шелест почулося сюрчання, що лунало дедалі дужче. Равік напружено прислухався. Звук став якийсь металевий, і враз Равік похопився, що це сюрчать коники. Шелест поволі вщух. Лише коники сюрчанням вітали ранок на вузенькій галявинці навскоси від нього.
Над галявинкою був уже майже білий день. Равік зачинив капот. Треба поспішати, щоб з усім упоратися, поки зовсім розвидниться. Равік озирнувся навколо. Місце було невдале. Взагалі в Булонському лісі доброго місця не знайдеш. І в Сену його також не вкинеш — надто вже видно надворі. Равік не врахував того, що все може статися так пізно. Раптом він здригнувся. Почувся якийсь шурхіт, шкрябання, а тоді стогін. Одна рука Гааке висунулася з відчинених дверцят і дряпала приступку. Равік помітив, що й досі тримає в руках розсувного ключа. Він схопив Гааке за комір, підтяг так, щоб голова опинилася за дверцятами, і двічі вдарив його ключем по потилиці. Стогін затих.
Щось заторохтіло. Равік завмер. Потім побачив, що то револьвер упав із сидіння на приступку. Мабуть, Гааке вже тримав його в руці, коли він загальмував. Равік укинув револьвер назад у машину.
Він знов прислухався. Сюрчання коників. Галявинка. Небо світлішає і відступає далі. Скоро на ньому з'явиться сонце. Равік відчинив дверцята навстіж, витяг Гааке й спробував упхати його між переднє й заднє сидіння. Але нічого не вийшло. Проміжок між сидіннями був надто вузький. Равік оббіг машину й відчинив багажник. Швидко спорожнивши його, він витяг Гааке з машини й поволік до багажника. Гааке був ще живий і дуже важкий. Піт заливав Равікові очі. Йому пощастило впхати тіло в багажник, підсунувши коліна до підборіддя. Тепер Гааке лежав, як зародок у материнській утробі.
Равік позбирав інструменти, лопату й домкрат і поклав усе спереду в машину. Поряд на дереві заспівала пташка. Равік здригнувся. Йому здалося, що він нічого гучнішого в житті не чув. Він кинув погляд на галявинку. Стало ще ясніше.
Нічим не можна ризикувати. Равік повернувся до багажника й відчинив його. Тоді став лівою ногою на бампер і підпер накривку коліном, щоб під неї можна було просунути руки. Коли хтось і надійде, то подумає, що він там щось умощує, а накривку можна буде негайно опустити. їхати доведеться далеко. Але спершу треба вбити Гааке.
Голова Гааке впиралась у правий куток багажника. Равікові було її видно. На ситій шиї ще пульсували артерії. Равік обхопив руками горло й щосили здавив його.
Здавалося, він давив те горло цілу вічність. Та ось голова Гааке сіпнулася. Трішки, ледь помітно. Тіло спробувало випростатись, ніби хотіло звільнитися від одягу. Рот роззявився. Тієї миті знов пронизливо защебетала пташка. Висолопився язик, грубий, жовтий, обкладений. Раптом у Гааке розплющилося одне око. Воно ніби вилазило з очниці, стало видющим, нарешті відокремилося від голови й попливло просто на Равіка… Потім тіло обм'якло. Равік ще якусь мить не відпускав горла. Кінець.
Накривка багажника опала вниз. Равік ступив кілька кроків і, відчувши, що коліна в нього тремтять, схопився рукою за стовбур дерева. Його занудило, й він почав блювати. Блював так, що йому здавалося, ніби в нього зараз вивернуться всі кишки. Він намагався стриматись, але не зміг.
Підвівши нарешті очі, Равік побачив, що галявинкою іде якийсь чоловік і дивиться в його бік. Равік не рушив з місця. Чоловік наближався до нього. Хода його була повільна, байдужа. Садівник або якийсь робітник, видно було з одягу.