Але що ж тоді відкрив Соссюр? Нічого. То що це, "запаморочення від помилки"? Гірше — це банальність. За такого узагальнення його гіпотеза просто знищується. Ось як, з усією лінґвістичною "добросовісністю", заперечується радикальна відмінність поезії. Соссюр принаймні хоч зазнавав запаморочення від поезії — коли він бачив, з якою строгістю мова звертається сама на себе, як вона оперує своєю власною матерією, замість того, щоб розгортатися в лінійному порядку, примітивно розвиватися в послідовності, як у звичайному дискурсі. У Старобінскі всього цього вже немає: строгість зробилася "обсесією", катеґорією психопатолоґії, беззалишкове подвоєння стало збіжністю/розбіжністю з царини ймовірности, анаґраматичне розпилення — "гомоном незліченних голосів", гармонійною контекстуальністю, з якої виділяється то один, то другий смисл: "Будь-який дискурс є сукупністю, в котрій виділяються підсукупності... власне, й кожен текст є підсукупністю по відношенню до іншого тексту... кожен текст включає в себе і сам включається до інших текстів. Будь-який текст є продуктивним продуктом і т.п." Одне слово, російські матрьошки, текстуальність "одне в одному", котру так полюбляють у журналі "Тель Кель".
Вся арґументація Старобінскі зводить до одного: або поет є всього-навсього нав'язливим формалістом (це якщо йти за гіпотезою Соссюра), або ж те, чим він займається, відбувається і в будь-якій мові, й тоді нав'язливим слід вважати Соссюра: все, що начебто він відкрив, є всього лиш ретроспективною ілюзією дослідника, тому що "будь-яка складна структура надає в розпорядження дослідника достатньо елементів, щоб він міг вибрати з-поміж них якусь підсукупність, котра позірно має в собі сенс, а тому ніщо не заважає йому а пріорі пов'язати цю підсукупність із якоюсь лоґічною чи хронолоґічною антецедентністю". Бідолашний Соссюр, йому скрізь ввижалися анаґрами, і ці свої фантоми він приписував поетам!
Що ж до Старобінскі й лінґвістів, то їм нічого не ввижається: нескінченно вивіряючи гіпотезу Соссюра, вони зводять її до нуля. Для цього достатньо було причепитися до її змісту (висновку про слово-тему, про його позитивну фіґуративну форму, про його метаморфози), замість того, щоб судити про неї за її формою. Завдання поезії полягає не у виробництві і навіть не в комбінаторних варіяціях на якусь тему чи якусь "підсукупність", що піддається ідентифікації. В цьому випадку вона і справді незлецьки включалася б до універсального режиму дискурсу (от тільки тоді геть незрозуміло, в чому ж полягає необхідність поезії, відмінність її статусу і та особлива втіха, що притаманна цьому режиму мови на відміну від режиму простого дискурсу). Завдання поезії — бути межею незворотности для будь-якого терміну чи теми, причому саме завдяки анаґраматичній роботі. І з цього погляду, достеменність чи недостеменність існування слова-теми є надуманою проблемою, — не тому, що, згідно зі Старобінскі, будь-яка мова артикулюється у вигляді такого собі шифру чи формули, — а через те, що, в будь-якому випадку, формою поезії є знищення цього шифру. І ця форма, котру описав Соссюр, важить для будь-якої поезії, як новітньої, так і старосвітської. Принцип цього знищення шифру зберігає всю свою зрозумілість навіть тоді, коли неможливо перевірити саме існування цієї формули (*). Просто цей шифр, котрий в архаїчній поезії міг прибирати форми слова-теми, в новітній поезії може бути всього лиш сукупністю знаків, що як такі не підлягають виокремленню, або навіть назавжди утраченою буквою чи формулою леклерівського типу, або ж підсвідомою, або ж "знаковим диференціялом", про якого пишуть в "Тель Кель". Якою б не була ця формула, головне полягає в тому, щоб розглядати поезію не як спосіб її виникнення, а як спосіб її зникнення. В цьому сенсі, видається дуже позитивним те, що Соссюр не зумів довести свою гіпотезу: перевіривши її зміст, він усунув би радикальність її форми. Краще невдача й запаморочення Соссюра, в котрих принаймні залишається існування поезії, ніж усі банальності, що задовольняються поезією як фактом універсальної мови.
====
*Те саме можна сказати і стосовно гіпотези про інстинкт смерти у Фройда — як сам він зізнався, зміст її і процес не піддаються остаточній перевірці у клінічному плані, однак ця гіпотеза революційна за своєю формою як принцип функціювання психіки й антилоґос.
====
УЯВЛЮВАНЕ ЛІНҐВІСТИКИ
Тепер необхідно поглянути, як лінґвісти, вже незалежно від Соссюра, ставляться до поезії й тих запитань, котрі вона ставить перед їхньою "наукою". Загалом, їхня оборона од цієї загрози така ж, як і в прихильників політичної економії (і її марсистських критиків) од символічного як альтернативи політичній економії в попередніх суспільствах і в нашому. Всі вони намагаються диференціювати, модулювати свої катеґорії, нічого не міняючи в своєму принципі раціональности, — не міняючи геть нічого в довільному, уявному принципі, що змусив їх гіпостазувати до розряду універсального порядок дискурсу та виробництва. Як науки, вони мають усі підстави вірити в цей порядок, позаяк вони і є його службою порядку.
Так, лінґвісти визнають, що в поезії трохи порушилася довільність знаку, — але, звичайно ж, не саме розрізнення поміж позначником і значеником, а отже, й не закон еквівалентности й функція репрезентації. В певному сенсі, позначник тут ще краще репрезентує значеника, тому що він прямо його "виражає" згідно з необхідною кореляцією поміж кожним елементом субстанції позначника і тим, що він повинен виражати, — замість того, щоб відсилати до нього довільно, як у дискурсі. За позначником визнають автономію (Іван Фонажі, Diogene, № 51, 1965: "Концептуальні повідомлення, що передаються за допомогою різних звуків, необхідно відрізняються від доконцептуальних повідомлень, що містяться у поєднанні між собою звуків і ритмів. Перші й другі можуть збігатися або ж не збігатися..."), — однак це, по суті, для того, щоб він ще краще, й не лише умовно, а всією своєю матеріяльністю і плоттю, втілював те, що має сказати: "Ми відчуваємо, як у цих поезіях Суїнберна дихає вітром..." Якщо в концептуальній мові репрезентативністю відзначалася одиниця першого членування, то зараз репрезентативною стає одиниця другого членування, себто фонема, — але щодо форми репрезентації, то вона не змінилася. Як і раніше, вона відсилає — вже не елементами мови і синтаксису до концепту, а голосними, приголосними, складами, мовними атомами і їхнім комбінуванням у ритми до якогось первня, до первинної інстанції речей ("вітер" як первинний процес!) Поміж субстанцією мови і субстанцією світу (вітром, морем, почуттями, пристрастями, підсвідомим — всією цією "доконцептуальністю", що насправді вже непомітно концептуалізувалася завдяки всьому перцептивному кодові) неодмінно функціює позитивна кореляція, гра еквівалентностей поміж цінностями.
Так, глухі приголосні начебто означають темряву і т.д., й тут ми маємо вже не довільну концептуальну, а необхідну звукову еквівалентність. Так і сонет Рембо про голосні, так і всі висловлювання Фонажі про "символізм" звуків у мові (Diogene, n? 51, p.78) — всі згодні визнати, що і легше, швидше й тонше, ніж и (у), що k чи r твердіше, ніж l тощо. "Відчуття тонкости, що пов'язується з голосною і, може бути похідником од підсвідомого кінестетичного сприймання позиції язика при вимовлянні цього звуку — r видається чоловічим (!) звуком внаслідок більшого м'язового зусилля, що потребується для вимовляння, порівняно з альвеолярним l чи лабіяльним m..." Справдешня метафізика первісної мови, відчайдушна спроба віднайти природне місцезнаходження мови, експресивний ґеній мови, котрого достатньо захопити і записати.
Насправді ж усе воно реґулюється кодом, й співвідносити фонему "f" з подихом вітру є така сама довільність, як і ставити знак рівности поміж словом "стіл" і поняттям столу. Між ними немає нічого спільного, себто не більше спільного, ніж поміж музикою й тим, що вона "виражає" (пейзаж чи пристрасть), хіба що завдяки культурній домовленості, завдяки певному кодові. Те, що цей код претендує на антрополоґічність ("природно" м'які голосні), нітрохи не применшує його довільність, — радше навпаки, можна з цілковитими підставами услід за Бенвеністом стверджувати, що надзвичайно міцна культурна домовленість, котра пов'язує слово "стіл" з поняттям столу, передбачає реальну необхідність і що, по суті, знак ніколи не буває довільним. Це правильно: засаднича довільність полягає не у внутрішній орґанізації знаку, а в утвердженні знаку як цінности, себто в припущенні про дві інстанції і їхню еквівалентність згідно з законом, — коли знак відіграє ролю замісника, еманації з реальности, що сама подає знак. Це і є метафізика лінґвістики, це і є її уявне, і її інтерпретація поезії як завше нав'язливо переслідується цією упередженістю.
І навпаки, коли Гарпо Маркс тицяє вам під носа справжнього осетра, замість того, щоб вимовляти слово "осетр", то, замінюючи термін референтом, відмінюючи їхню розділеність, він справді висаджує в повітря довільність разом із усією системою сиґніфікації; це вищою мірою поетичний акт — знищення позначника "осетр" його ж власним референтом.
Концептуальне повідомлення чи доконцептуальне, а все одно це "повідомлення", і вислів "спрямованість на повідомлення як таке", завдяки якому Якобсон визначає поетичну функцію, автономізуючи операцію зі знаковим матеріялом, всього-навсього відсилає нас до ефекту додаткової сиґніфікації. Тут мається на увазі щось інше, ніж концепт, але все-таки щось, — інша смислова цінність, що актуалізується безпосередньо грою позначника, але все ж таки смислова цінність; знаковий матеріял функціює на іншому рівні, але все ж таки функціює; втім, Якобсон розглядає цю функцію поетичної мови як одну з-поміж багатьох функцій, додаткову й аж ніяк не альтернативну, — як додаткову вартість сиґніфікації, котра зумовлюється тим, що сам позначник враховується як автономна смислова цінність. Поезія дає вам ще більше!
Отака "самоприсутність" позначника аналізується в термінах надмірности, внутрішнього відгукування, резонансу, звукового повторення тощо. (Гопкінс: "Вірші — це дискурс, в якому повністю або частково повторюється та сама звукова фіґура").