Треба визнати, що з мого боку було досить безглуздо розсердитись на слова, в яких почувалася така повага, така пристрасть. Хіба я не його дружина? Це ж було цілком природно, що він так сказав, і, щиро кажучи, він був дуже милий. Жюльєн все ще кохає мене навіть після цих безконечних розмов, коли я безжально розповідала йому про свої навіяні нудьгою любовні почуття до отих світських юнаків, що викликають його ревнощі. Ах, коли б він знав, як мало вони для мене важать! Якими безбарвними й схожими один на одного здаються вони мені порівняно з ним!"
Міркуючи так і роблячи вигляд, ніби вона зосереджено працює,— щоб не розмовляти з матір'ю, яка не зводила з неї очей,— Матильда креслила олівцем на аркушику свого альбому. З подивом і захопленням помітила вона, що один з накреслених профілів був дуже схожий на Жюльєна. "Це голос провидіння! Ось одне з чудес кохання,— скрикнула вона в захваті,— зовсім не думаючи про це, я намалювала його портрет".
Вона побігла до себе в кімнату, замкнулась і з надзвичайною старанністю почала всерйоз малювати портрет Жюльєна, але їй не щастило: випадково накреслений профіль все ж був більше схожий. Матильда була щаслива, вона бачила в цьому незаперечний доказ глибокого кохання.
Вона залишила альбом тільки увечері, коли маркіза покликала її, щоб їхати в Італійську оперу. Матильда думала тільки про те, як би побачити Жюльєна і умовити матір, щоб вона запросила його в ложу.
Він не з'являвся. В ложі зібрались тільки нудні, звичайні особи. Протягом першої дії Матильда мріяла про свого коханого з найпалкішою пристрастю. Але в другій дії одна любовна арія,— мелодія ця справді була гідна Чімарози,124 — вразила її в саме серце. Героїня опери співала: "Треба покарати мене за надмірне кохання до нього, я занадто його люблю".
І з тієї хвилини, коли Матильда почула цю божественну арію, для неї все зникло. З нею розмовляли, вона не відповідала; мати робила їй зауваження, але вона ледве могла змусити себе глянути на неї. Вона була в якомусь екстазі, всі почуття її були до такої міри збуджені, що це можна було порівняти тільки з несамовитими спалахами пристрасті, які опановували Жюльєном в останні дні. Їй здавалося, що слова героїні стосуються саме її, і дивна, божественна мелодія сповнювала собою всі ті хвилини, коли вона не думала про самого Жюльєна. Завдяки своїй любові до музики, вона цього вечора стала такою, якою завжди бувала пані де Реналь, коли думала про Жюльєна. Безстрасна любов, безперечно, розумніша, ніж справжнє кохання, але в неї бувають лише рідкі хвилини самозабуття. Вона занадто розсудлива, невпинно розбирається в собі і не тільки не дає думкам блукати, а й сама виникає не інакше, як з думок.
Повернувшись додому, Матильда, не слухаючи умовлянь матері, заявила, що вона нездужає, і до пізньої ночі просиділа в себе біля рояля, награючи цю мелодію. Вона раз у раз наспівувала славетну арію, що так зачарувала її:
Devo punirmi, devo punirmi,
Se tropo emai, etc.125
Після цієї шаленої ночі їй здалося, що вона перемогла своє кохання.
Ця сторінка може дуже пошкодити нещасному авторові. Люди з холодною душею звинуватять його в непристойності. Але він зовсім не хоче образити блискучих молодих панночок, прикрасу паризьких салонів, і не допускає думки, ніби хоч одна з них здатна на подібні безумства, що принижують Матильду. Ця героїня роману є цілковитим витвором фантазії і виходить за рамки соціальних звичаїв, які, безумовно, забезпечать цивілізації XIX століття таке почесне місце.
Ніяк не можна сказати, щоб дівчатам, які становлять окрасу балів зимового сезону цього року, бракувало обережності!
Не думаю також, щоб їм можна було закинути надмірну зневагу до багатства, до виїздів, гарних маєтків і до всього, що забезпечує приємне становище в світі. Ці переваги не тільки не наганяють на них нудьгу, а, навпаки,— становлять предмет постійних прагнень, і якщо в їх серцях є якась пристрасть, то тільки до цих благ.
І зовсім не любов бере під свою опіку й веде до успіху таких обдарованих юнаків, як Жюльєн. Вони звичайно мертвою хваткою чіпляються до якоїсь кліки, і, коли цій кліці пощастить, на них сиплються всі суспільні блага. Горе тій освіченій людині, що не належить ні до якої кліки. Кожен її найменший, ледве помітний успіх, викликатиме нападки, і висока доброчесність тріумфуватиме, обкрадаючи її. Ох, пане, роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Воно відбиває то небесну блакить, то багно й калюжі. Іде людина з дзеркалом, а ви звинувачуєте її в аморальності! В дзеркалі відбивається бруд, а ви винуватите дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях, з його брудними калюжами або, ще краще, дорожнього наглядача, який допускає, щоб вода застоювалась і утворювалось болото.
Тепер, коли ми твердо встановили, що вдача Матильди неможлива в наш вік, такий же розважливий як і доброчесний, я вже не так боятимусь роздратувати читача, продовжуючи свою розповідь про безумства цієї чарівної дівчини.
Протягом усього наступного дня вона шукала нагоди пересвідчитись, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жюльєнові, але при цьому вона стежила за кожним його рухом.
Жюльєн був надто засмучений і надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось для себе сприятливе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. Його вчинки так мало керувалися розумом, що він не зрозумів би, коли б якийсь сумний філософ сказав йому: "Поспішайте скористатися з сприятливих для вас обставин; у такому безстрашному коханні, яке трапляється в Парижі, один і той же настрій не триває більше двох днів". Але, хоч у якій нестямі він перебував, Жюльєн не втрачав почуття честі: воно зобов'язувало його мовчати, це він розумів. Порадитись з ким-небудь, розповісти про свої страждання першому ліпшому було б для нього великим щастям, подібним до того, що переживає нещасний мандрівник у розпеченій пустелі, коли небо посилає йому краплю холодної води. Він розумів цю небезпеку, боявся, що, коли хтось звернеться до нього з нескромними запитаннями, він може розридатися, а тому замкнувся у своїй кімнаті.
Він бачив, що Матильда довго прогулювалась у саду; коли вона нарешті пішла, він спустився вниз і підійшов до трояндового куща, з якого вона зірвала квітку.
Ніч була темна, він міг віддаватись своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де Ла-Моль кохає одного з цих молодих офіцерів, з якими вона недавно так весело розмовляла. В свій час вона кохала і його, Жюльєна, але побачила, як мало він вартий її уваги.
"Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жюльєн з глибоким переконанням.— По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе". Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулась з ніг на голову, він брався судити своє життя, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна.
Вже кілька разів його спокушала думка покінчити життя самогубством. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування,— це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги і спеки.
"Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він.— Яку пам'ять я залишу по собі!"
В цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жюльєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: "Треба ризикнути". Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.
Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: "Піднімуся по драбині!"
Його наче осяяло натхнення; переконливі докази негайно з'явились цілою юрбою. "Нещаснішим я вже не можу бути!" — казав він собі. Він кинувся до драбини,— садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жюльєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.
"Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і вб'ю себе. Перед смертю мої губи торкнуться її щоки".
Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відтягнути віконницю, але драбина заважає; Жюльєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.
Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.
— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто зміг би змалювати щастя Жюльєна? Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього.
Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.
— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючи його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так, ти мій володар,— повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.
Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жюльєн насилу втримує її від цього.
— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, покажи мені це волосся і скажи: "Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова".
А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.
Однак благородство Жюльєна було не менше, ніж його щастя.
— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, я позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені.