Пусти мене. Я незабаром повернусь.
— Повернешся?
— Слово честі.
— Я тебе чекатиму.
— Гаразд. Чекай тут.
Габрієла швидко пішла далі. Майже поряд з "Бате-Фундо", звідки долинав гуркіт барабанів і дзвін гітари, якийсь п'яний, хитнувшись, спробував обняти її. Габрієла відштовхнула його ліктем, він утратив рівновагу і ухопився за ліхтар. З дверей "Бате-Фундо", що містилося на тьмяно освітленій вулиці, чувся гомін голосів, гучні сплески сміху і вигуки. Габрієла увійшла. Хтось одразу гукнув її:
— Гей, смаглявко, іди сюди, випий ковточок з нами.
Старий грав на гітарі, дівча било в бубон. Тут було чимало зів'ялих жінок, грубо нафарбованих і п'яних. Але подивувались і зовсім молоденькі каброші. Одній з них, з розпущеними косами і худорлявим обличчям, не було, мабуть, і п'ятнадцяти років. Якийсь чоловік причепився до Габрієли, аби вона сіла за його столик. Жінки, старі і дівчатка, підозріло поглядали на неї. Звідки взялася ця вродлива і чарівна суперниця? Потім Габрієлу покликав інший чоловік. Господар бару, одноногий мулат, стукаючи об підлогу дерев'яною ногою, підійшов до неї. Якийсь матрос, мабуть, з одного із кораблів компанії "Баїйяна", обняв Габрієлу за стан і прошепотів:
— Ти вільна, моя крихітко? Я піду з тобою...
— Ні, я зайнята...
Вона усміхнулася йому, це був симпатичний парубок, і від нього пахло морем. Матрос сказав: "Жаль!" — і рушив у глибину зали на пошуки іншої жінки. Одноногий мулат підійшов до Габрієли:
— Де я тебе бачив? Мабуть, ми десь зустрічались. Але де?
Поки він пригадував, Габрієла запитала:
— Тут є хлопчина на ймення Лойріньйо? Мені необхідно з ним поговорити. У мене до нього термінова справа.
Одна з жінок почула запитання Габрієли і гукнула:
— Едіт! Мадам розшукує Лойріньйо!
В залі пролунав дружний регіт. П'ятнадцятилітнє дівчисько у сукні вище колін підхопилося з місця:
— Що потрібно цій корові від мого Лойріньйо? — Вона пішла на Габрієлу, взявшись у боки, із зухвалим виглядом.
— Сьогодні ти його не знайдеш,— засміявся якийсь чоловік.
Дівчисько стало перед Габрієлою:
— Так навіщо тобі, купо гною, знадобився мій коханець?
— Мені необхідно поговорити з ним...
— Поговорити...— Дівчисько плюнуло.— Знаю я вас, брудних шльондр. Просто ти в нього вклепалась. Всі баби лізуть до нього. Всі корови.
Їй було не більше п'ятнадцяти, і Габрієла, сама не знаючи чого, згадала дядька. Якась літня жінка втрутилася в розмову:
— Облиш, Едіт. Вона все одно не зважає на тебе.
— Пусти, я провчу цю корову...
Вона простягла свої дитячі руки до обличчя Габрієли, але та була напоготові, вхопила дівчисько за худі пальці і опустила її руки.
— Корова! — заверещала Едіт і рвонулась уперед.
Всі, хто був у залі, підхопились з місць — не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік:
— Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! — Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір.— Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару?
Габрієла ствердно кивнула головою.
— Тоді що ти тут, чорт забирай, робиш? Закручуєш кохання з Лойріньйо?
— Я його не знаю. Але мені треба з ним перемовитись словом. Дуже важлива справа.
Одноногий подумав, уважно поглянув у очі Габрієлі:
— Якесь доручення? Стосується сьогоднішніх подій?
— Так, сеньйоре.
— Ходім зі мною. Тільки мовчи, говоритиму я...
— Гаразд. Ходімо швидше, не можна втрачати ні хвилини.
Вони проминули одну вулицю, потім другу і увійшли в темний завулок. Одноногий, що йшов першим, зупинився, чекаючи на Габрієлу біля якогось будинку. Він постукав у напівпрочинені двері, немовби попереджаючи про свій прихід.
— Іди за мною...
З'явилася розкошлана дівчина в самій сорочці:
— Це хто, Дерев'яна Нога? Новенька?
— Де Теодора?
— У себе в кімнаті, не хоче нікого бачити.
— Скажи їй, що мені треба з нею поговорити.
Дівка окинула Габрієлу поглядом з голови до ніг і вийшла, мовивши:
— Вони вже тут були.
— Поліція?
— Жагунсо. Шукали, сам знаєш кого.
За кілька хвилин, з кимось пошептавшись за дверима однієї з кімнат, вона повернулася в супроводі якоїсь жінки з косами, позбавленими кольору перекисом водню.
— Що тобі? — запитала жінка.
Дівчина дивилася на Габрієлу і уважно прислухалася до розмови. Але одноногий підійшов до Теодори, притиснув її до стіни і зашепотів їй щось на вухо; при цьому обоє скоса позирали на Габрієлу.
— Я не знаю, де він. Забігав сюди, попросив грошей і одразу ж зник. Досить вчасно. За якусь мить вдерлося кілька жагунсо, вони полюють за ним і не хотіли слухати ніяких пояснень. Якби вони його знайшли, то вбили б...
— А куди він пішов, ти не знаєш?
— Їй-богу, не знаю.
Габрієла і мулат вийшли на вулицю. На порозі він сказав:
— Коли його тут немає, то ніхто не знає, де він. Мабуть, він уже дістався до лісу. На човні або верхи.
— А чи не можна все ж таки якось довідатись? Це дуже важливо.
— Не маю уяви.
— Де живе полковник Амансіо?
— Амансіо Леал?
— Так.
— Неподалік від школи. Знаєш, де це?
— Знаю. В кінці набережної. Щиро дякую.
— Я тебе трохи проведу.
— Навіщо?
— Тобі треба вибратися із цих завулків, а то ти можеш не дістатися до будинку Амансіо.
Він провів Габрієлу до майдану Сеабра. Кілька цікавих, стоячи на розі поряд з клубом "Прогрес", дивилися на будинок полковника Раміро, в якому ще не погасло світло. Поки вони йшли, одноногий не переставав розпитувати. Габрієла відповідала ухильно і скупо. Пройшовши пустельними вулицями, вона дісталася до школи і за описом власника "Бате-Фундо" відшукала будинок Амансіо — особняк із синіми воротами. Навколо стояла тиша, ніде ані вогника. В небо піднімався запізнілий місяць, освітлюючи широке морське узбережжя і кокосові пальми на шляху до Мальядо. Габрієла плеснула в долоні. Ніякого наслідку. Вона ще раз плеснула. Десь поряд загавкали собаки, здалеку їм відповіли інші. Габрієла гукнула:
— Гей, чи є хто в будинку? — Знову поплескала щосили в долоні, аж руки зсудомило. Нарешті в будинку заворушилися. Засвітилося світло:
— Хто там?
— Мир вашому дому!
З'явився голий до пояса мулат з револьвером у руках.
— Сеньйор полковник Амансіо є?
— А тобі що від нього треба? — запитав він підозріло.
— У мене до нього важлива і дуже термінова справа.
— Його немає.
— Де ж він?
— А тобі нащо знати? Що тобі від нього треба?
— Я вже сказала...
— Нічого ти не сказала... Подумаєш, важлива, термінова справа...
Що вона мала робити? Довелося ризикнути:
— У мене доручення до нього.
— Від кого?
— Від Фагундеса...
Мулат спершу ступив крок назад, потім рвучко подався вперед і пильно поглянув їй у очі:
— Правду кажеш?
— Істинну правду...
— Так от, якщо ти збрехала...
— Прошу вас, скоріше.
— Чекай тут.
Він зайшов у будинок, побув там кілька хвилин; повернувся уже одягнений і погасив світло.
— Ходімо.— Мулат засунув револьвер за пасок на штанях.
Вони пішли. Він лише раз запитав її:
— Йому вдалося втекти?
Вона кивнула. Вони прийшли на вулицю, де жив полковник Раміро, і зупинилися проти так добре знайомого для неї будинку. Неподалік від префектури стояло двоє поліцейських, вони поглянули на них і ступили кілька кроків у їхній бік. Мулат постукав у двері. З відчинених вікон чувся глухий гомін голосів. У вікні з'явилася Жеруза і поглянула на Габрієлу з таким переляком, що та навіть усміхнулася. Чомусь всі боялися її цього вечора... І найбільше негр Фагундес.
— Ви не можете погукати полковника Амансіо? Скажіть, що на нього чекає Алтаміро.
Полковник за мить з'явився на порозі:
— Щось трапилось?
Поліцейські вже підходили до дверей будинку. Алтаміро поглянув на них і нічого не відповів на запитання господаря. Один з поліцейських звернувся до Амансіо:
— Якась новина, полковнику?
— Та ні, не турбуйтесь. Залишайтеся на своїх місцях.
По тому, як поліцейські пішли, мулат сказав:
— Вона хоче поговорити з вами, сеньйоре. Від Фагундеса.
Лише після цього Амансіо помітив Габрієлу і одразу ж упізнав її:
— Габрієла?! Хочеш поговорити зі мною? Заходь, будь ласка.
Мулат теж увійшов. З коридора Габрієла побачила їдальню, в якій сиділи і курили Тоніко, Алфредо і ще якісь люди. Амансіо чекав. Габрієла показала на мулата:
— Я маю передати доручення особисто вам, сеньйоре.
— Вийди, Алтаміро. Я слухаю тебе, дочко,— сказав він своїм м'яким голосом.
— Фагундес у нас. Він послав мене попередити вас про це. Питає, що йому робити далі. Це слід вирішити негайно, тому що сеньйор Насіб незабаром буде дома.
— Він у вас? Як же він потрапив до вас?
— Тікав з пагорба, а наша садиба якраз під самим урвищем.
— А й справді. Я ж навіть не подумав. А чому ти заховала його?
— Я його давно знаю. Ми разом ішли з сертану...
Амансіо усміхнувся. В коридорі з'явився Тоніко, якого діймала цікавість.
— Щиро дякую, я вам дуже вдячний. Ідіть за мною.
Тоніко повернувся до їдальні. Габрієла з Амансіо увійшла слідом за ним і побачила всю родину Бастосів у зборі. Старий Раміро, блідий, наче мрець, але з палаючими очима, сидів у гойдалці.
На столі стояли різні страви, чашки для кави, пляшки з пивом. В кутку кімнати сиділи Алфредо з дружиною і Жеруза. Тоніко, спантеличено поглядаючи на Габрієлу, стояв поруч з ними. Доктор Демосфенес, Маурісіо і троє полковників сиділи біля столу. В кухні і в дворі будинку розташувалися озброєні жагунсо, було їх не менше п'ятнадцяти осіб. Служниця роздавала їм металеві миски із стравою. Амансіо сказав:
— Ви всі її знаєте, чи не так? Габ... Дона Габрієла, дружина Насіба, власника бару. Вона прийшла, аби зробити нам послугу.— І він запросив її як господар дому: — Сідайте, прошу вас.
Тоді всі вклонилися Габрієлі, а Тоніко запропонував їй стільця. Амансіо підійшов до Раміро і про щось тихо порозмовляв з ним. Обличчя Раміро посвітлішало, він усміхнувся до Габрієли:
— Браво, дівчинко. Від сьогодні я ваш боржник. Якщо вам щось знадобиться, приходьте до мене. Або до будь-кого з моєї родини...— і він показав на людей в кутку їдальні, троє з них сиділо, один стояв, немов на груповому портреті не вистачало лише дони Олги і молодшої онуки.— Тепер так і знайте,— звернувся Раміро до синів, невістки і онуки,— якщо дона Габрієла будь-коли звернеться до вас, майте на увазі, що вона не просить, а наказує. Ходімо, куме.
Раміро підвівся і вийшов з Амансіо у сусідню кімнату.