Взимку роботи було небагато, отож вона бігала по всіх хатах з пряжею, підслуховувала, нацьковувала одних на інших і глузувала з усіх підряд. Зачинити перед нею двері ніхто не зважувався — боялися її злого язика, а найбільше того, що вона могла наврочити. Ягустинка заходила й до Антека в хату, та найчастіше зустрічала його, коли він повертався з роботи, і переказувала звістки від Ягни.
Якось, тижнів через два після того, як ксьондз приїжджав до Борини, вона зустріла Антека біля ставу.
— Знаєш, старий на тебе дуже скаржився ксьондзові.
— Про що ж це він знову пащекував? — недбало спитав Антек.
— Казав, що ти, мовляв, народ бунтуєш проти поміщика, що тебе треба було б стражникам віддати і ще багато іншого...
— Нехай спробує! Раніше, ніж мене заберуть, я йому такого червоного півня в двір пущу, що й каменя на камені не залишиться! — люто гукнув Антек.
Ягустинка негайно побігла переказати це старому Борині. Він замислився й сказав тихо:
— Це на нього схоже! Такий розбійник на все здатний...
І більше не сказав нічого, не хотів із старою говорити по щирості. Та коли ввечері прийшов Рох, він йому поскаржився.
— Не вірте ви тому, що Ягустинка приносить, лиха це жінка.
— Може, це й неправда, але такі випадки бували. Адже спалив старий Причек хату свого дівера за те, що той скривдив його під час поділу. Він сидів потім за це в тюрмі,— але ж хата згоріла! І Антек може таке зробити. Напевне, він на це натякнув,— не могла стара таке вигадати!
Рох був доброю людиною. Щиро засмучений тим, що почув, він став умовляти Борину.
— Помиріться ви з ним, віддайте йому частину землі, адже і йому жити треба! Він тоді швидше вгамується, заспокоїться і не буде у вас приводу для сварок та погроз.
— Ні! Хоч би я мав загинути через нього, хоч би з торбою піти — піду, а поки живий, ні смужки не дам! Те, що він мене вилаяв і побив, як собаку, я ще подарував би, хоч це й важко подарувати, але коли він іще інше намислив...
— Набрехали вам, а ви вже й до серця взяли!
— Звісно, може, це й брехня... звісно... але в мене навіть голова паморочиться й мороз по кістках пробігає, як подумаю, що таке може трапитись!
Він стиснув кулаки, кам'яніючи від жаху на саму цю думку. Старий нічого не знав напевно, ніколи не думав про це і в глибині душі навіть був переконаний, що Ягуся не винна. Та раптом він відчув, що в цій ненависті сина криється, мабуть, щось більше, ніж досада і гнів за те, що батько не дає землі. Ні, лють, яку він прочитав тоді в очах Антека, походила з іншого джерела! І в ту ж хвилину він у самому собі відчув таку саму ненависть — холодну, мстиву, невблаганну. Борина повернувся до Роха й тихо сказав:
— Нам з ним удвох тісно в Ліпцях.
— Що це вам на думку спало? — з жахом вигукнув Рох.
— І хай бог боронить, щоб я колись запопав його на такій справі... Рох став заспокоювати, переконувати, але нічого не домігся.
— Спалить він мене, от побачите!
І відтоді старий уже не знав спокою. Щодня, смерком, він крадькома ходив навколо хати й будівель, ховався за рогом, заглядав під стріхи, а ночами часто прокидався, прислухався цілими годинами; почувши найменший шерех, схоплювався з ліжка і, гукнувши собаку, оббігав усі кутки й закутки. Раз помітив він біля сінника чиїсь сліди, затоптані й уже наполовину завіяні снігом. Потім такі ж сліди побачив біля перелазу, і в ньому ще більше зміцніла впевненість, що це Антек блукає тут ночами, шукаючи нагоди підпалити хату. Інше пояснення йому поки що не спадало на думку.
Він купив у мельника лютого пса, поставив йому будку біля повітки і тримав його надголодь, завжди дражнив, нацьковував. Ночами собака бігав і гавкав, як скажений, кидався на всіх і вже не одного покусав, так що на Борину звідусюди сипалися скарги.
Незважаючи на всі ці перестороги, старий не знав спокою і так змарнів і схуд, що пояс на ньому з'їжджав на стегна. Він почорнів, згорбився, волочив ноги і висох, мов тріска, від таємних дум і тривог. Очі в нього горіли, наче в пропасниці.
Він нікого близько не підпускав до себе, йому нікому було звіритись, вилити душу, і через те ще дужче пік його таємний вогонь.
І ніхто не міг здогадатися, що його гризло.
Він день і ніч стеріг своє добро, завів лютого собаку, не спав ночами. Але всі пояснювали це тим, що взимку з'явилося багато вовків, і не минало й ночі, щоб вони цілими зграями не підбирались до села. Не раз люди чули їхнє виття, часто вовки навіть підкопувалися під хліви і то тут, то там викрадали якусь живину. До того ж, як завжди під весну, дедалі частіше ходили чутки про злодіїв. Люди казали, що в одного селянина в Дембіці вкрадено двоє коней, в когось у Рудці порося, ще десь — корову, а злодії наче у воду впали, і сліду їхнього не було! Не один чоловік у Ліпцях чухав потилицю, перевіряв замки й стеріг свою стайню, бо в ліпецьких коні були найкращі на всю округу.
Так спливав час, повільно й неухильно, мов стрілки на годиннику,— ні випередити його, ні зупинити!
Зима все не м'якшала, хоч була напрочуд мінлива: то вдарять такі морози, яких і старі люди не пам'ятають, то випаде дуже багато снігу, то цілими тижнями триває відлига — і в канавах стоїть вода, а де-не-де в полі чорніє земля; то знову здіймається завія, така завірюха, що світу божого не видно. І раптом наставали спокійні, тихі дні, і сонце так пригрівало, що дітвора висипала на вулицю, двері були відчинені навстіж, люди раділи.
У Ліпцях усе йшло своїм одвічним порядком. Кому призначена була смерть, той умирав, кому радість — той радів, кому горе — той плакав, кому хвороба — той сповідався. І так з божою допомогою все якось ішло з дня на день, з тижня на тиждень, аби тільки дочекатися весни чи того, що кому було призначено.
А в корчмі кожної неділі гриміла музика, там гуляли, пили, іноді сварились, іноді бились, і ксьондз потім вичитував їм з амвона. Відбувалися різні події. Відсвяткували весілля Клембової дочки, гуляли три дні так гучно, що Клембові, казали, довелося позичити в органіста на це весілля п'ятдесят карбованців. Солтис теж гучно відсвяткував заручини своєї дочки з Плошкою. Дехто справляв хрестини, але рідко — не час ще було, більшість жінок мали родити весною.
Саме в цей час помер старий Причек. І тижня не прохворів, а було, бідоласі, тільки шістдесят чотири роки! На похорон прийшло все село, бо діти справили багаті поминки.
На досвітки вечорами сходилося стільки дівчат і парубків, такі починалися забави, сміх, веселощі, що душа раділа. Матеуш, який зовсім одужав, по-давньому верховодив усіма й витівав найбільше.
А скільки було поговору, чуток, пліток, образ, сварок, сусідських суперечок, новин — село аж гуло від них! Часом з'являвся подорожній, бувалий чоловік, і розповідав усяку всячину про те, що в світі діється; проводив на селі цілі тижні. Іноді надходив лист від якого-небудь хлопця, що служив у війську, і скільки разів його читали вголос, стільки було з цього приводу нарад, розповідей, дівочих зітхань і материнських сліз — на довгий час вистачало!
А мало хіба сталося інших подій! Магда найнялася робити в корчму; Боринин пес так покусав Валекового хлопця, що батько погрожував подати скаргу в суд; корова в Єнджея вдавилася картоплиною, й довелося її прирізати; Гжеля позичив у мельника півтораста карбованців і дав у заставу луку; коваль купив пару коней, з чого всі дивувалися і багато про це говорили; ксьондз хворів цілий тиждень, так що навіть ксьондз з Тимова приїжджав його заступати. Говорили про злодіїв, і жінки вигадували різні страхіття. Часто згадували вовків — наче то вони всіх овець у маєтку передушили. Говорили про господарство, про людей і про всякі інші справи, що їх ні запам'ятати, ні перелічити ніхто б не міг. Завжди відбувалося щось нове, отож було про що поговорити і вдень, і довгими вечорами, бо часу взимку всі мали вдосталь.
Такі самі розмови велися і в хаті Борини, проте старий каменем сидів удома, ні на які забави сам не ходив і жінкам не дозволяв. Ягуся впала в цілковитий розпач, а Юзька з ранку й до ночі бурчала, бо їй страшенно набридло сидіти в хаті. Тільки й втіхи було, що батько не забороняв ходити прясти до сусідів, та й то лише в ті хати, де збиралися старші жінки.
Отож вони з Ягусею вечорами сиділи вдома.
Одного разу ввечері, вже наприкінці лютого, зібралося в них кілька чоловік. Розмістилися на другій половині хати — Домінікова біля лампи ткала полотно, а інші вмостилися біля печі, бо в хаті було дуже холодно. Ягуся і Настка ретельно пряли, веретена їхні так і дзижчали. В печі варилась вечеря, Юзя, пораючись, снувала по хаті, а старий курив люльку, пускаючи дим у піч, і про щось замислився так глибоко, що майже цілий вечір мовчав. Усім надокучила ця тиша — тільки потріскували поліна в печі, рипів у кутку цвіркун та час від часу гудів верстат Домінікової. Ніхто не обзивався й словом... Нарешті Настка почала перша:
— Підете завтра прясти до Клембів?
— Марися сьогодні запрошувала!
— Рох обіцяв прийти туди, почитати нам книжку про королів!
— Пішла б, та ще не знаю...— Ягна запитливо глянула на чоловіка.
— І я піду, татусю, можна? — попросила Юзя.
Борина не встиг відповісти, бо в цю хвилину голосно загавкав на ґанку собака, і зараз же через поріг несміливо переступив Ясек, якого на селі всі прозивали Незграбою.
— Зачиняй двері, гаво, бо тут тобі не клуня! — крикнула Домінікова.
— Заходь, не бійся, не з'їдять тебе тут! Чого оглядаєшся? — спитала Ягна.
— Та от... лелека, мабуть, десь тут ховається, ще довбне мене! —бурмотів, затинаючись, Ясек, переляканим поглядом водячи по всіх кутках.
— Лелека тобі вже нічого не зробить, його хазяїн ксьондзові віддав,— похмуро сказав Вітек.
— Не знаю, навіщо його й тримали, тільки людям шкоду робив.
— Сідай, годі тобі слідити! — наказала йому Настка, показуючи на місце біля себе.
— От ще! Нікого він не зачіпав, хіба тільки дурнів та чужих собак! Походжав собі, як пан, по хаті, мишей ловив, нікому не заважав, а його віддали! — з докором прошепотів хлопчик.
— Тихо, тихо, приручиш собі навесні іншого, коли вже так любиш лелек!
— Не буду я приручати, цей знову буде мій! Нехай тільки потепліє, а я вже придумав такий спосіб, що він не витерпить у ксьондза й прилетить!
Ясек неодмінно хотів дізнатися, який це спосіб, але Вітек пробурчав:
— Дурень, курей йому тільки мацати, а думає: щось краще порадить! У кого розум є, той свій спосіб знайде, в інших не питатиме.
Настка нагримала на хлопчика, заступившись за Ясека,— вона завжди за нього заступалась.