Вони справляли на нас таке враження, як росіяни в Парижі чи, казала моя дружина, як німецькі євреї в Нью-Йорку: ніщо їм тут не пасувало. Пані Юліка і моя дружина бачилися вперше і, крім кількох фраз задля ввічливості, майже не розмовляли одна з одною. Штіллер часто пробував рятувати становище гумором. Усе те разом було гнітюче: нескінченно довге надвечір'я з дощем за вікнами, чай, повна кімната диму. Властиво, то було розчарування — мабуть, обопільне. Не важко було помітити, що гроші в них* кінчаються. Знайти роботу, яка хоч трохи відповідала б їхньому фахові, що не мав великого попиту, майже не було надії. Про повернення до паризької балетної школи, що,, до речі, належала не пані Юліці, а мсьє Дмитричеві, теж, мабуть, шкода було й говорити. Штіллер сміявся з тієї цілковитої безвиході. Пані Юліка стояла біля каструльки, засунувши гарні руки в кишені, чекала, поки закипить окріп, і курила, а Штіллер сидів на валізі, обхопивши руками коліна; відчувалося, що десь так вони живуть і як залишаються вдвох — по-приятельському, але розмовляючи мало, двоє зв'язаних докупи людей, розважних настільки, щоб зносити одне одного. Штіллер просив книжок. Вони довго не давали про себе звістки, Я теж не
ц* 323
знав, що писати, а надто після нашої гостини. Намірявся написати, та й добре було б підтримати їх, але мені не спадали на думку потрібні слова. Послав їм велику пачку книжок, і серед них том К'єркегора, проте відповіді не отримав. Кілька місяців здавалося, що подружжя Штіллерів немає на світі. Принаймні ми вважали, що адреса їхня змінилася. Коли ми не можемо уявити собі життя якихось людей, то мало думаємо про них, навіть якщо вирішимо, що вони потребують нас. Я вже й гадку закинув про листування з ними; дружина ж моя з іншої причини, цілком слушної, вважала, що не може їм написати.
Коли це десь через півроку, пізнього літа, прийшов бадьорий лист, у якому Штіллер повідомляв: "Винагороджені від бога за всі місяці попереднього ув'язнення, ми щойно знайшли, найняли й посіли вимріяний дім, une ferme vaudoise!Ми полегшено відітхнули. Вирішили, що їм несподівано пощастило. Неймовірно низька платня наводила на думку про таку саму неймовірну занедбаність, та наш приятель вихваляв понад усе свою ferme vaudoise. В кожному разі, здавалося, що він справді щасливий. Ми собі уявляли затишну хатку, колишню господу вадського селянина, може, навіть виноградаря, Штіллер сам не знав; до того ж виноградник на узгір'ї, давильня, така старезна, що мимоволі викликала пошану, простора світла клуня, що якраз годилася на майстерню,^а ще алея з великими платанами, що надавала всьому дворищу враження панського. В якомусь листі то були вже не платани, а берести. В подальших листах клуня взагалі згубилася. Зате виринули інші радощі, зненацька Штіллер згадав, що на подвір'ї є старий колодязь, і намалював нам його куте цямриння, що там є вулики і грядка з трояндами. Все те він описував любовно й добродушно, як трохи занедбане, трохи поіржавіле, струхлявіле й геть заросле темним плющем. Нам довелося неабияк напружувати свою уяву, а надто що ми добре знаємо околиці Гліо-на. Думалося, що наш щасливий приятель трохи перебільшував. Його власноручний малюнок показував стрімкий дах під черепицею зі скісним гребенем, що їх
1 Вадська ферма (франц.).
часто можна здибати у Вадському кантоні, навколо — рівнину, зарослу садком, а за нею— Савойські Альпи; алеї з вісімдесятьма берестами не було. Моя дружина дозволила собі запитати про неї. Осібний малюнок, такий гарний, що ми Почепили його в передпокої, зображав внутрішній вигляд помешкання з великою селянською грубою і Юлікою, що вклякнула коло неї, розпалюючи дрова; на берегах малюнка дописано щире запрошення на грінки з сиром.
"Коли приїдете? — починався сливе кожний лист, а наприкінці Штіллер щоразу дописував: — Не забудь тільки, що машиною сюди доїхати не можна. Ніхто тобі не покаже дороги. Залиш її в Монтре. А я вийду тобі назустріч, бо сам ти ніколи не знайдеш моєї ferme vaudoise!"
Надійшла зима, а ми так і не побачилися зі Штілле-ром. Він не мав ані грошей приїхати до.Цюріха, анї бажання, хоч би ми його й запросили. Минула й весна, а ми — нині мені аж самому дивно — й досі не зустрілися. Штіллер писав до нас часгенько і в своїх листах згадував не раз про Юліку. Ми знали, що якийсь час вона працювала в продуктовій крамниці. Але про основне, про їхнє подружнє життя, він ніколи навіть не натякав. Натомість на двох-трьох сторінках змальовував захід сонця. Властиво, він мовчав; кожний його лист я сприймав, як витягнену з моря пляшку, що повідомляє тільки про місце, де її вкинуто, але не мав ніякого права порушувати його мовчанку, як під час допиту, відвертими чи підступними питаннями або провокаційним тлумаченням його слів. Він намагався писати дотепно.
"Ти, мабуть, не віриш,— якось написав він,— що я знайшов будинок, про який мріяв ціле життя. Чому ти не приїдеш? Я визнаю, що звідси видно Шільонськин замок і Дент-дю-Міді, що, як дме західний вітер, чути гуркіт поїздів, гучномовців на міжнародних регатах, галас літніх розваг наших курортників, не стану відмагатися, що видно також деякі готелі Монтре, властиво, всі, але, щоб ти знав, ми просто вище від усього цього, і внутрішньо також вище. Зрештою сам переконаєшся! В льоху, що про нього я тобі ще не писав, є порожні бочки, в них можна гукати так, що сам злякаєшся власного голосу, а як стояти тихенько, то чути, як шарудять миші за дошками, може, навіть щурі, в кожному разі, видно, що дошки правдиві, а це найважливіше. Усе тут правдиве, навіть ластівки під дахом, що його я цілий тиждень латав, ненастанно жахаючи Юліку: вона все боялася, щоб я не впав. А тим часом я тепер просто втілення обережності, чіпляюся за життя, як ще ніколи досі, так завше почуваєш, що смерть наступає тобі на п'яти, а це, щоб ти знав, цілком природне почуття, воно є ознакою життя. Справді, я рідко таке переживав: майже завше я тішуся прийдешнім днем і благаю тільки одного: щоб він був такий самий, як учорашній, бо теперішнє вдовольняє мене до такої міри, що часом я аж сам дивуюся. Думаю обладнати собі робітню, не можу ж я весь час тільки читати твого К'єркегора та інші такі самі важкі книжки, треба підв'язувати виноград, полоти бур'ян та ще купувати наждак, добрива, порошок на слимаків, рубати дрова, як бачиш: retour â la nature1. До речі, скажи своїй дружині, що це не платани, а берести, на жаль, присохлі, як тепер майже всі берести, ніхто не може пояснити, чому берести не витримують нашої епохи. Нам страшенно шкода, що їх доведеться спиляти, хоч вони й належать нашому сусідові. Чи ти ще їх застанеш? Я вже подумки дожидаю тебе там, унизу, на пероні в Монтре. Тоді поведу вас досить стрімкою кам'янистою vieux sentier2 поміж мурами винниць, улітку розпеченою, мов піч, але восени вітряною, вже десятки років тому зарослою мохом, що по ній тепер ходять тільки збирачі хмизу і подружжя Штіллер (вимовляй Штілєеер!). Та нащо я тобі змальовую цей закуток? Прочитай краще свого, а тепер і мого улюбленого Рамю. Коли ж ви все-таки приїдете? Приїжджайте, і то якнайшвидше, поки не завалився наш будинок, поки мої ноги не заросли мохом, поки плющ не заснував нам очі".
Читаючи такі листи, ми усміхалися, бо добре пам'ятали, як раніше Штіллер глузував із сільського життя, називав його "останнім притулком внутрішнього життя"; тепер він, здається почувався в своїй ferme vau-doise краще, ніж будь-коли. Особливо нас потішила звістка, що пані Штіллер пощастило знайти роботу, яка мала для неї глузд і забирала тільки півдня,— вона стала
Повернення до природи (франц.). Старовинна стежка (франц.).
провадити в Монтре у жіночій школі уроки ритмічної гімнастики. А Штіллер тим часом сам собі знайшов діло. На деньчнародження моєї дружини від нього прийшов цілий пакунок із керамікою — розмаїті вази, дзбани й тарелі, що геть усі надавалися до вжитку. Про таке Штіллер ніколи й словом не згадував. Тепер він писав у листі, доданому до пакунка:
"Ви повинні знати, якби колись захотіли приїхати в Гліон, що я тепер природжений гончар. Загрібаю грошву. А як матиму свою піч випалювати кераміку, то ви мене просто не впізнаєте. А тоді, натоптавши вперед гаманця, я переберуся вище, до Ko. Це зовсім близько звідси, десять хвилин їхати вузькоколійкою. Та поки що мене на переїзд не стане, я ще випалюю свої горщики не сам. Найбільше я продаю їх американцям, що мають деякий смак. На моїй хвіртці написано: "Swiss pottery* l. І якраз американці, які сяк-так розуміються на кераміці, не виходять з дива, що в нас можна знайти майже такі самі орнаменти, які я на власні очі бачив в індіян під Лос-Аламосом в Арізоні, а надто в індіян-ському музеї, що міститься в Санта-Фе".
Штіллер ніколи не втрачав замилування до містифікації. Щоб почуватися добре серед людей, йому треба було трохи прикидатися. Коли нарешті моя дружина, їдучи до південної Франції, загостила на короткий час у Гліон разом з дітьми, я її спитав про ту ferme vaudoise, та вона тільки засміялася на відповідь: мовляв, мені треба самому її побачити! Насправді все там було, мабуть, не таке чудесне, як у Штіллерових листах. Пані Штіллер час від часу доводилось перебиратися трохи "вище". Лишаючись сам, Штіллер часто телефонував до нас уночі. Розмови ті бували для нас обтяжливі, бо не раз саме тоді ми мали гостей. Штіллер здебільшого був трохи напідпитку й говорив про К'єркегора: мовляв, йому конче треба моїх пояснень. До того ж телефонував він із заїзду, бо його власний телефон знову від'єднано за несплату рахунку. Я ніколи не був знавцем К'єрке-гора: ту книжку я послав йому в зв'язку з одною розмовою про меланхолію як ознаку естетичного ставлення до життя. Коли він зателефонував уночі, то ні я, ні він
"Швейцарська кераміка" (англ.).
не мали книжки під рукою. А головне, що, очевидно, він майже не читав К'єркегора, отже, йому йшлося про щось інше. Він висів на апараті чверть години або й довше, часом навіть півгодини, либонь, щоб тільки чути чийсь голос. До мене долинав гамір у заїзді, брязкіт начиння, крики від футбольного автомата. Я насилу розрізняв Штіллерові слова. Він, певне, часто мав мене за дріб'язкового типа й подумки проклинав.