Коли минулося заціпеніння, вахтмайстер Балдер разом увесь наллявся кров'ю, затрусився на місці й залементував:
— Візьміть його!
Унтер Фенбонг, за ним солдати кинулись на Валька. Але хоч унтер Фенбонг стояв ближче за всіх, йому так і не пощастило схопити Валька, бо в цю мить Матвій Костьович з жахливим хрипким незрозумілим покриком: "Ах, ти, Сибір нашого царя!" — одним ударом попер унтера Фенбонга вперед головою в дальній куток кабінету і, нахиливши широке тім'я, як розлючений віл, ринув на солдатів.
— Ох, то дуже добре, Матвію! — захоплено гукнув Валько, пориваючись із рук німецьких солдатів до опасистого багрового вахтмайстера Балдера, який, виставивши перед собою маленькі цупкі сизі долоні, кричав солдатам:
— Не стріляти!.. Держіть, держіть їх, будь вони прокляті!
Матвій Костьович з надзвичайною силою та люттю бив кулаками, ногами й головою, розкидав солдатів, і визволений Валько кинувся-таки на вахтмайстера Балдера, який з несподіваною в його гладкому тілі рухливістю й енергією побіг од нього круг столу.
Унтер Фенбонг знову спробував був прийти на поміч шефові, але Валько, з вишкіреними зубами, немов огризнувшись, ударив його чоботом між ноги, і унтер Фенбонг упав.
— Ох, то дуже добре, Андрію! — вдоволено сказав Матвій Костьович, ворочаючись справа наліво, як віл, і при кожнім повороті відкидаючи від себе солдатів.— Стрибай у вікно, чуєш!
— Там же дріт... А ти пробивайся до мене!
— Ух, Сибір нашого царя! — заревів Костьович і, могутнім ривком видершись із рук солдатів, опинився біля Валька й, схопивши крісло майстера Брюкнера, підняв його над головою.
Солдати, що кинулись за ним, сахнулись. Валько, з вишкіреними зубами та захоплено-лютим виразом у чорпих очах, зривав зі столу все, що на ньому стояло,— чорнильницю, прес-пап'є, металевий підстаканник,— і з усього розмаху кидав усе це в противника з такою розгульною люттю, з таким грюкотом і дзвоном, що вахтмайстер Балдер упав па підлогу, затуливши товстими руками лисувату голову, а Шурка Рейбанд, який доти тулився до стіни, тихо зойкнувши, поліз під диван.
Спочатку, коли Валько та Костьович кинулися в битву, ними володіло те останнє почуття визволу, яке виникає в сміливих, сильних людей, коли вони знають, що приречені па смерть. І цей останній одчайдушний сплеск життя подесятерив їхні сили. Але в битві вони раптом зрозуміли, що ворог пе може, не має права, не дістав розпорядження від начальства вбити їх, і це сповнило їх душі таким торжеством, почуттям такої цілковитої свободи й безкарності, що вони були непереможні.
Скривавлені, розгульні, страшні, вони стояли пліч-о-пліч, упершися спинами в стіну, і ніхто не зважувався до них відступитись.
Потім майстер Брюкнер, опритомнівши, знову нацькував на них солдатів. В запалі колотнечі Шурка Рейбанд вислизнув з-під дивана за двері. Через кілька хвилин до кабінету вдерлось іще кілька солдатів, і всі жандарми й поліцаї, що були в кімнаті, гуртом кинулись на Валька та Костьовича. Вони звалили рицарів на підлогу і, давши вихід своїй люті, стали топтати, душити й бити їх кулаками, ступнями, колінами і довго ще терзали їх після того, як померкло світло в очах Костьовича та Валька.
Була темна й тиха пора перед світанком, коли молодий місяць уже зійшов з пеба, а вранішня чиста зірка, яку в народі звуть зоряницею, ще не зійшла на небо, коли сама природа, буцім притомившись, очі заплющивши, вже міцно спить, і найсолодший сон склеплює очі людям, і навіть по тюрмах сплять стомлені жертви й кати.
В цю темну тиху пору перед світанком перший прокинувся від сну, глибокого, безжурного, такого далекого від страшного життя, від страшної долі, що йому судилась, Матвій Шульга,— опритомнів, заворушився на темній підлозі й сів. І сливе в ту ж мить, з беззвучним стогоном,— це був навіть не стогін, а зітхання, такий був тихий,— проки-пувся й Андрій Валько. Вони обидва сіли на темній підлозі ії наблизили один до одного розпухлі обличчя, на яких запеклася кров.
Ні проблиску світла не мріло в темній і тісній камері, але їм здавалось, що вони бачать один одного. Вони бачили один одного сильними й прекрасними.
— А ти дужий козак, Матвію, дай тобі господи сили! — хрипко мовив Валько. І раптом, відкинувшися всім корпусом на руки, так зареготав, начебто вони були на волі.
І Шульга йому завторував хрипким добродушним сміхом:
— І ти добрий січовик, Андрію, ох, добрий!
В нічній тиші й темряві їхній страшний богатирський регіт струшував стіни тюремного барака.
Вранці їм не принесли попоїсти і вдень не повели на допит. І нікого не допитували того дня. В тюрмі було тихо: якийсь невиразний гомін, як дзюркотіння ручаю під листям, долинав з-поза стін камери. Опівдні до тюрми підійшла легкова машина з приглушеним звуком мотора і згодом від'їхала. Костьович, що звик розпізнавати всі звуки поза стінами своєї камери, знав, що ця машина приходить і відходить, коли майстер Брюкнер, або його заступник, чи вони обидва кудись виїздять із тюрми.
— До начальства поїхали,— тихо, серйозно зауважив Шульга.
Валько й Костьович перезирнулись і не мовили ні слова, але поглядами сказали один одному, що вони обидва, Валько й Костьович, знають, що їх кінець близький і вони готові до нього. І, мабуть, це знали всі люди в тюрмі — таке тихе, врочисте мовчання панувало довкола.
Так вони просиділи мовчки кілька годин, наодинці із своєю совістю. Вже заходив присмерк.
— Андрію,— тихо сказав Шульга,— я ще не казав тобі, як я тут опинився. Послухай мене...
Все це він уже не раз обміркував на самоті. Але тепер, коли розповідав це вголос людині, з якою його єднали узи чистіші й нерозривніші за будь-які узи в світі, Матвій Шульга мало не застогнав від нестерпного болю, коли знову побачив перед собою прямодушне обличчя друга своєї молодості Лізи Рибалової, викарбувані на ньому зморшки праці, той гострий, по-матерньому добрий вираз, з яким вона зустріла й провела його.
І, до себе самого нещадний, він Валькові розповів про те, що казала йому Ліза Рибалова, і що він, Шульга, відповідав їй у своїй самовпевненості, і як їй не хотілося, щоб він ішов, і вона дивилась на нього, як мати, а він пішов, повіривши більше непевним явкам, ніж простому й природному голосові свого серця.
Поки він говорив, Валькове обличчя ставало дедалі хмурніше.
— Папір! — вигукнув Валько.— Пам'ятаєш, що казав нам Іван Федорович?.. Повірив паперові більше, ніж людині,— зітхнув він з мужньою печаллю в голосі.— Атож, так буває в нас частенько... Ми самі ж його пишемо, а потім пе бачимо, як він бере гору над нами...
— То ще не все, Андрію,— сумно сказав Шульга,— я що маю розповісти про Кіндратовича...
І він розповів Валькові, як узяв під сумнів Кіндратовича, котрого знав змолоду, взяв під сумнів, дізнавшись про історію з сином Кіндратовича і про те, що Кіндратович приховав її, коли погоджувався віддати свою квартиру підпільній організації.
Матвій Костьович знову згадав усе це й жахнувся з того, як сталося, що звичайна життєва історія, яких немало буває в житті простих людей, очорнила перед ним Кіндратовича, а натомість йому сподобався Гнат Фомін, якого він зовсім пе знав і в якому було стільки бридкого.
І Валько, що знав усе це з уст Кіндратовича, став іще хмурніший.
— Форма! — хрипко сказав Валько.— Звичка до форми... Багато хто між нами вже звик, що народ живе краще, як жили наші батьки за старих часів, що кожну людину люблять бачити по формі — чистенькою та гладенькою. Кіндратович, божа душа, з форми випав і видався тобі чорненьким. А той Фомін, будь він проклятий, в акурат прийгаовся по формі, чистенький та гладенький, а він був же чорніший від ночі... Ми колись проґавили його чорноту, самі набілили його, висунули, прославили, підігнали під форму, а потім вона ж застувала нам очі. А тепер за те ти й розплачуєшся життям.
— То правда, то свята правда, Андрію,— сказав Матвій Костьович, і, хоч яке важке було те, про що вони говорили, очі його раптом бризнули ясним світлом.— Скільки днів та ночей я тут сиджу, а не було години, щоб я не думав про це... Андрію! Андрію! Я ж низова людина, і не мені говорити, скільки праці випало в житті на мої плечі. А як озирнусь я зараз на моє життя, бачу, в чім моя помилка, бачу, що не сьогодні я її вчинив. Мені от уже сорок шостий пішов, а я все кручусь, кручусь на одному місці, як кажуть, у повітовому масштабі — років двадцять! І все в чиїх-небудь заступниках... їй-богу! Нас раніш так і називали — укомщи-ки, а тепер кажуть — райкомщики,— з усмішкою мовив
Шульга,— Довкола мене стільки нових працівників піднялося, стільки товаришів моїх, таких самих райкомщиків, пішло вгору, а я все тягну, тягну той самий віз. І звик! Сам не знаю — як, коли воно почалось, а звик. А звик — значить, відстав...
Голос Шульги зненацька урвався, і він у хвилюванні схопився за голову великими своїми руками.
Валько розумів, що Матвій Костьович очищає душу перед смертю, і тепер не можна вже ні докоряти, ані виправдовувати, і мовчки слухав його.
— Що може бути найдорожче в світі,— знову заговорив Шульга,— заради чого варто жити, працювати, вмирати? То ж наші люди, людина! Та чи є на світі щось красивіше од нашої людини? Скільки праці, злигоднів прийняла вона на свої плечі за нашу державу, за народне діло! У громадянську війну восьмушку хліба їла — не ремствувала, в рекоп-струкцію стояла в чергах, драну одежу носила, а не проміняла свого радянського первородства на галантерею. І в цю Вітчизняну війну — зі щастям, з гордістю в серці понесла вона свою голову на смерть, прийняла будь-які злигодпі, труд,— навіть дитина прийняла це на себе, вже не кажучи про жінку,— а це все ж наші люди, такі ж, як ми з тобою. Ми вийшли з-поміж них, всі найкращі, найрозумніші, талановиті, знатні наші люди,— всі вийшли з-поміж них, з-поміж простих людей!.. Не тобі говорити, що все мов життя працював я заради них... Але ж ти знаєш, як у нас буває: крутишся, крутишся ти в цих справах, а справи все найважливіші, найнегайніші, і от уже й не помічаєш, що справи йдуть самі собою, а людина живе сама собою... Ах, Андрію! Як ішов я од Лізи Рибалової, бачив я там трьох парубків та дівчину, сина її, й дочку, та двох їхніх товаришів, як зрозумів я... Андрію!..