І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємося купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного зі старших: він був серед тієї зграї, з якою ми вже мали сутичку в кав'ярні "Централь". За давнім правилом — насамперед усунути ватажків, — я гукаю йому:
— Чого ж ти, боягузе, не нападаєш? Клаповухе гузно!
Але ватажок і не думає нападати сам. Натомість він наказує своїй гвардії:
— Витягніть його сюди!
Троє розбишак кидаються на нас. Одного Віллі кулаком по голові валить додолу. Другий озброєний гумовим кийком і б'є мене по руці. Я не можу його дістати, а він мене дістає. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але його випереджає один із напасників.
— Хапай кийок, Келлере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана й падаю на вітрину. Вона бряжчить, проте, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдягнені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодні-ших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, що надихали вояків на подвиг перед укріпленим возами табором.
Якийсь довготелесий прищуватий хлопець хапає мене за горлянку і притискає до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука моя заніміла від удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дається, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько від нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме тієї миті, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і останнім зусиллям потягти ворога за собою, я бачу таке, що мене самого бере сумнів: може, я млію, і все це марення? Бо з прищуватої голови, як із купи гною, зненацька виростає квітучий калачик. В очах мого ворога з'являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знов випростуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищуватий повільно опускається навколішки. На мій подив, коріння калачика, якого хтось кинув згори, так обплело голову прищуватого патріота, що він вклякає заквітчаний. Такий собі милий нащадок своїх предків, що прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать зелені майолікові черепки.
Горщик був величенький, проте череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю калачик, у корінні якого повно землі, і шмагаю його по очах. Він підіймає руки, щоб протерти очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б'ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає лапи вниз. Я ще раз стьобаю його по очах, сподіваючись, що він знов підійме руки, і тоді я почну все наново. Та він падає ниць, ніби кланяється по-мусульманському, а наступної миті довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезна лялька в бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивайтеся до вбиральні! — чую я Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття з тилу. Та добре йому казати: адже ми затиснуті з усіх боків. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимося серед манекенів Макса Кляйна. Тієї миті я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! — каже він і сопе з напруження.
Я підсовуюсь до Германа й закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавиці. Через нього Герман і дістав прізвисько "Гец фон Берліхінген із залізним кулаком". Він швидко відчіпляє руку й підводиться.
— Дорогу! Йде Гец! — кричу я знизу.
Георг і Віллі миттю розступаються і пропускають Германа. Він вимахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Герман кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Він тримає його за плече і роздає удари сталевою рукою.
— Мерщій до вбиральні! — гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає орудувати протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємося крізь їхні лави і мчимо до вбиральні на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман уперіщує і другого ватажка по роззявленій пащі.
— За нами, Геце! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Та Герман робить іще один захід. Порожній рукав метляється навколо нього — то Герман відчайдушно вимахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два патріоти в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і, затуливши руками очі, кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і окопуємося на жіночій половині. Її легше боронити. В чоловічу половину можна залізти крізь пісуар і напасти з тй-лу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі й розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: їм на допомогу з'явилися ще якісь нацисти. Мені видно кілька їхніх мундирів кольору лайна. Вони пробують удертися до нас із того боку, де стою я з Келлером. Але в колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б'є когось складеним портфелем, у якому, сподіваюся, лежать взірці граніту, а Рене де ла Тур, скинувши з ноги черевика на високому підборі, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є мене головою в живіт, що я аж квакаю. Я завзято відбиваюся, але не маю сили в руках, тому не завдаю ворогові шкоди. Раптом у мене з'являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я машинально підіймаю коліно, чекаючи, що цей бугай знов кинеться на мене. Водночас я бачу картину, що в цьому становищі мені здається найкращою з усіх: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Само'фракійська, поряд із нею Бодо Ледергозе, а за ним уся спілка співаків. Тієї самої миті бугай знов гилить мене головою, але я помічаю, як Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор, падає на нього, Рене теж блискавично опускає руку, і відразу мій напасник несамовито зойкає.
— Струнко, свині! — кричить могутнім генеральським басом Рене де ла Тур.
Дехто з напасників мимоволі виструнчується. Потім до бою стає спілка співаків, і ми опиняємось на волі.
Я підводжуся. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли і потягли за собою поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і нагородив іще когось залізним ляпасом. Ми легко відбулися. В мене на голові гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І знов мучить думка, що таке вже зі мною колись було. Та коли?
— Якби десь ковтнути горілки, — кажу я.
— Буде й горілка, — відповідає Бодо Ледергозе. — А тепер ходімо звідси, поки не з'явилася поліція.
Тієї миті ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.
— Ох ти ж, п'янюго! — спокійно каже вона. — Отак ти дбаєш про дім і дружину?
— Ти… ти… — белькоче темна постать перед нею.
Ліза дає ще одного ляпаса. І раптом у голові в мене прояснюється. Он кого мені нагадували ті удари в живіт. Вацека! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.
— Мій чоловік! — відрекомендовує його Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема. — Ось із яким поганцем я коротаю вік.
Вацек мовчить. Він весь заюшений кров'ю. Рана на лобі, яку я йому заподіяв, відкрилася знов. Крім того, кров тече ще й з маківки.
— Це ви його так почастували? — пошепки питаю я Різенфельда. — Портфелем?
Він киває головою і пильно дивиться на Вацека.
— Бувають же зустрічі,— каже він.
— Що в нього з задом? — питаю я. — Чого він ухопився за нього?
— Оса вкусила, — пояснює Рене де ла Тур, приколюючи; довгу шпильку до блакитного капелюшка на своїх кучерях.
— Моє вам шанування! — вклоняюся я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Оце така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?
Вацек вирячує на мене очі.
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує, Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдів удар ще краще пристав до нього — і навіть надяг нову білу сорочку, але домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!
— Ану додому, п'янице! Додому, розбійнику! — каже Ліза і йде від нас.
Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємося. Георг допомагає Лоцові сяк-так приладнати протез.
— Ходімо, — каже Ледергозе. — В моїй кав'ярні ще можна випити. Своїм товариством.
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його спілки, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його і купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано:
КІНЕЦЬ ІНФЛЯЦІЇ! БІЛЬЙОН ДОРІВНЮЄ ОДНІЙ МАРЦІ!
— Ну? — каже Різенфельд.
Я киваю головою.
— Хлопці, а я, мабуть, таки справді збанкрутував, — мовить Віллі.— Я ж грав на зниження курсу. — Він занепокоєно поглядає на свій сірий костюм, потім на Рене. — Та бог із ним. Як дісталось, так і спливло. Що важать гроші, правда?
— Дуже багато важать, — холодно відповідає Рене. — А надто коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрасе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. — Було б природніше, коли б із ним бився ти.
— Може, й природніше, але не справедливіше.
— Не справедливіше? — перепитую я.
— Еге ж.