Показавши перепустки і заплативши по півсоля за себе і по два соля за ослів, вони в'їхали в місто. Ламме, згадавши Уленшпігелеві слова, вельми засмутився і запитав:
— А чи скоро будемо вечеряти?
— Скоро, — відповів Уленшпігель.
Вони зупинилися in de Meermin — в "Сирені", позолочене зображення якої у вигляді флюгера стриміло на даху заїзду.
Мандрівці поставили своїх ослів у конюшні, і Уленшпігель замовив на вечерю для себе і для Ламме хліба, пива і сиру.
Хазяїн глузливо посміхався, подаючи їм цю мізерну вечерю. Ламме ледве ворушив щелепами і в розпачі поглядав на Уленшпігеля, який уминав дуже черствий хліб і дуже молодий сир, наче то були смажені ортолани. Ламме і пиво випив без особливого задоволення. Уленшпігель підсміювався, дивлячись на його страждання. А у дворі заїзду іще хтось сміявся, заглядаючи іноді у вікно. Уленшпігель примітив, що це була жінка, яка все ховала своє лице. Гадаючи, що це якась служниця-жартівниця, він більше не думав про неї. Дивлячись на Ламме, який сидів блідий, сумний, жалюгідний через те, що не вдовольнив свого черева, він пожалів його і хотів був уже замовити йому яєчню з ковбасою, м'ясо з квасолею або якусь іншу гарячу страву, коли ввійшов baes і, знявши шапочку, сказав:
— Якщо панове мандрівці хочуть кращої вечері, то можуть замовити собі, що їм до вподоби.
Ламме широко розплющив очі, а ще ширше роззявив рота і страшенно здивовано подивився на Уленшпігеля.
А той відповів:
— Мандрівні ремісники не такі багаті.
— Але ж буває іноді, — мовив baes, — що вони й самі не знають, що посідають. — І, показавши на Ламме, додав: — Одне таке лагідне обличчя варте інших двох. То що ж зволите, шановні добродії, їсти й пити? Яєчню з жирненькою шинкою, choesel'і, сьогодні зготовлені, і пиріжків, каплуна, що аж тане в роті, смаженого м'яса з прянощами, антверпенського dobbelknol'я, брюггського dobbelkuyt'а, лувенського вина, на смак такого, як бургундське? І все задарма.
— Принесіть усе, — сказав Ламме.
Незабаром усе з'явилося на столі, і Уленшпігелю було приємно дивитися, як бідолаха Ламме, зголоднілий, як вовк, накинувся на яєчню, choesel'і, на каплуна, шинку, смажене м'ясо і літрами лив у свою пельку dobbelknol, dobbelkuyt і лувенське, що смакувало як бургундське.
Наївшися по саме нікуди, він блаженно сопів, наче кит, а проте оглядав стіл, чи нема на ньому ще чого, щоб завдати роботу зубам. І почав трощити крихти від пиріжків. Ні Уленшпігель, ні він не помічали гарненького личка у дворі, що, усміхаючись, зазирало до них у вікно. А коли baes приніс їм ще й гарячого вина з корицею та цукром, вони знову почали пити. А потім співали пісень.
Як настав час лягати спати, господар сказав їм, щоб вони зволили піднятися у свої великі гарні кімнати. Уленшпігель зауважив, що для них досить на двох і одної комірчини. Baes відповів:
— У мене комірчини немає. Кожен із вас спатиме в панській кімнаті безплатно.
І справді, він їх відвів у кімнати з розкішними меблями й килимами. У кімнаті Ламме стояло велике ліжко.
Уленшпігель таки добре хильнув і ледве тримався на ногах, так його хилило на сон, а тому, відпустивши Ламме, він негайно і сам ліг спати.
Другого дня, ополудні, він зайшов до кімнати Ламме, а той ще задавав хропака. Біля нього лежав гарненький гаманець, напханий грішми. Розкривши його, Уленшпігель побачив, що там повно золотих каролю і срібних патарів.
Він розбуркав Ламме, а той, прокинувшись, протер очі і, стривожено озирнувшись навколо, крикнув:
— Моя жінка! Де моя жінка?
Показавши на порожнє місце в ліжку біля себе, Ламме додав:
— Вона щойно була тут.
Потім, стрибнувши з ліжка, він заглянув у всі кутки, в альков, у шафи, затупотів ногами й закричав:
— Моя жінка! Де моя жінка?
На галас прибіг baes.
— Негіднику! — крикнув Ламме, схопивши його за горло. — Де моя жінка? Де ти подів її?
— От ще мені клопіт, — сказав baes. — Твоя жінка? Яка жінка? Ти прийшов сам, я нічого не знаю.
— Чи ба! Не знає, — скрикнув Ламме, знову обшукуючи всі закутки в кімнаті. — Ой лишенько! Вона була тут цієї ночі, у моєму ліжку, як колись у щасливі часи нашого кохання. Еге ж. Де ж ти, моя мила?
І, кинувши гаманця на підлогу, він сказав:
— Не твої гроші мені потрібні, а ти сама, твоє солодке тіло, твоє добре серце, о моя кохана! О райська насолодо! Ти вже не вернешся більше, я вже звик був тебе не бачити, жити без кохання, скарбе мій дорогоцінний. І ось тепер, нагадавши все, ти знов покинула мене. Ні, краще вмерти! О дружино моя! Де ти, дружино моя?
І, впавши долі, він заплакав гіркими сльозами. Потім схопився, відчинив двері і в самій сорочці пробіг через увесь заїзд, вискочив на вулицю і все кричав:
— Моя дружина! Де моя дружина?
Але він зразу ж вернувся, бо хлопчаки почали сміятися з нього й кидати каміння.
Уленшпігель примусив його одягтися і сказав:
— Нема чого так побиватися, ти її побачив уже, ну і ще побачиш. Вона ж тебе ще любить, бо, бач, вернулася до тебе, і це ж, безперечно, вона заплатила хазяїнові і за вечерю, і за кімнати, та й ніхто ж, як вона, залишила тобі на ліжку гаманця з грішми. Попіл на моїх грудях каже мені, що цього не зробить невірна дружина. Не плач, а ходімо захищати рідну землю.
— Залишимось ще трохи в Брюгге! — сказав Ламме. — Я оббігаю все місто, а таки знайду її.
— Ти її не знайдеш, бо вона ховається від тебе, — заперечив Уленшпігель.
Ламме зажадав пояснень від господаря, але той нічого йому не відповів.
І друзі пішли в Дамме.
Дорогою Уленшпігель запитав:
— Чому ж ти не розповів мені, як вона опинилась уночі у твоєму ліжку і як покинула тебе?
— Мій сину, — відповів Ламме, — ти ж знаєш: ми з тобою так добре поласували м'ясом, пивом і вином, що я ледве дихав, коли ми йшли нагору спати. Я світив собі свічкою, наче пан який, а в кімнаті поставив її на скриню і намірявся вже лягати. Двері були тільки причинені, а скриня стояла коло самих дверей. Роздягнувшись, я з великою приємністю глянув на своє ліжко, очі мої злипалися. Раптом свічка гасне. Я почув, ніби хтось дмухнув на неї і тихенько йде по кімнаті. Але я не злякався, бо був геть сонний, тому й заснув як убитий. Але, засинаючи, я таки почув голос, твій голос, о моя кохана, бідна жіночко! Вона спитала: "Чи ти добре повечеряв, Ламме?" І її голос звучав біля мене, і її личко, і все її солодке, ніжне тіло було поруч зі мною.
41
Того дня король Філіпп, об'ївшись тістечками, був похмуріший, ніж звичайно. Він грав на своєму живому клавесині — на ящику, де були, замкнені коти, голови яких стирчали над клавішами з круглих дірок. Кожного разу, як король ударяв по клавішу, клавіш колов кота, і тварина нявчала і вищала від болю.
Та Філіпп не сміявся.
Він усе вишукував способу, як би перемогти Єлизавету, велику королеву, і посадити на англійський престол Марію Стюарт[206]. Він написав про це папі римському[207], який збіднів і скрізь заборгувався. Папа йому відповів, що для такої справи він залюбки продав би священний посуд храмів і всі скарби Ватикану.
Та Філіпп не сміявся.
Рідольфі, коханець королеви Марії, що сподівався, звільнивши її, одружитися з нею і стати королем Англії, з'явився до Філіппа, щоб змовитися з ним про вбивство Єлизавети. Але, виявилося, він був такий базікало, як згодом написав про нього сам король, що про його наміри голосно говорили на антверпенській біржі. І замах не вдався.
І Філіпп не сміявся.
Пізніше з наказу короля кривавий герцог послав до Англії двох найманих убивць, потім ще двох. Усі четверо потрапили на шибеницю.
І Філіпп не сміявся.
Так Господь обдурив цього честолюбного вампіра, що намірявся відняти у Марії Стюарт її сина[208], щоб разом із папою панувати в Англії. І цей вбивця лютував, бачивши, яка велична й могутня ця благородна країна. Він не спускав з неї свого каламутного погляду, шукаючи способу її роздушити, щоб панувати згодом над цілим світом, знищити реформатів, і то найбагатших, та заволодіти майном своїх жертв.
Але він не сміявся.
Йому приносили мишей, хатніх і лісових, у залізній скриньці з високими боками, один із яких відкривався. Він ставив скриньку на вогонь дном і вельми тішився, дивлячись і слухаючи, як бідолашні тваринки пищать, вищать, стрибають і вмирають.
Але він не сміявся.
Потім блідий, із тремтячими руками, він ішов до принцеси Еболі і в її обіймах гасив полум'я своєї жаги, запаленої невгамовною жорстокістю.
І принцеса Еболі приймала його тільки зі страху, а не з любові.
42
Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець. Ледве тремтіло листя на деревах над каналом у Дамме, цвіркуни поховались у траві на луках, а в полях церковні й монастирські служки збирали тринадцяту частку врожаю на священика і ченців. З високого палючого блакитного неба сонце лило на землю вогненну спеку, і природа мліла в його промінні, наче красуня в обіймах свого коханця. Коропи вистрибували над водою канала, полюючи на мушву, що гула, наче окріп у казані, а швидкокрилі ластівки перехоплювали у них здобич. Від землі здіймалися теплі випари, що миготіли й виблискували на сонці. Дзвонар у Дамме з високої дзвіниці, б'ючи в тріснутий дзвін, як у розбитий казан, сповіщав людям, що настав полудень і час уже обідати селянам, які працюють на косовиці. Жінки, приклавши руки до рота, кликали на ім'я своїх чоловіків, братів, синів: Ганс, Пітер, Йост; над тинами червоніли їхні хусточки.
Вдалині Уленшпігель і Ламме побачили високу й масивну чотирикутну дзвіницю Собору Богоматері, і Ламме сказав:
— Там, сину мій, твій біль і твоє кохання.
Та Уленшпігель не відповів нічого.
— Скоро я побачу мій старий дім, а може, й дружину, — сказав Ламме.
Уленшпігель і на цей раз не відповів нічого.
— Чи ти дерев'яний, — мовив Ламме, — чи серце в тебе камінне, нічого тебе не може зворушити — ні те, що близько місце, де минуло твоє дитинство, ні дорогі тіні — бідолашного Клааса і бідолашної Сооткін, цих двох мучеників. У чім же річ? Ти не сумуєш і не радієш. Хто тобі висушив так серце? Глянь на мене, я стривожений, схвильований, аж тремтить мов черево. Глянь на мене…
Ламме подивився на Уленшпігеля і побачив, що він зблід, голова похилилась йому на груди, губи тремтять, і він тихо плаче.
Тоді і Ламме змовк.
Так, не промовивши ні слова, їхали вони до самого Дамме і пішли по Чаплиній вулиці, де не видно було нікого, бо всі поховались від спеки.