Вибудуваний за зразком і в наслідування сенатові італійського Риму, Візантійський сенат мав неймовірно красиву колонаду. Сходини, широкі, як трибуни іподрому, спускалися до вишліфуваних плит майдану.
Справа стояла Софія Премудрість, дуже висока, видовжена базиліка, храм того типу, який, сягнувши торжества, християнство перейняло в адміністративних споруд старого Рима, прямокутних, з двосхилою покрівлею, строгих обрисів.
Портал Софії захищався високими колонами, на які опиралася винесена вперед покрівля. Двері храму з кедрових дощок, з образами ангелів і святих, із сяянням німбів над головами, із сяянням золота й міді, начищеної до золотого блиску, з ніжними відсвітами срібла, з кольоровим камінням, були широкі, як міська брама, і високі, як фортечний мур. Паперть, розчинений навстіж вхід до храму і сам майдан були набиті людьми.
Досвід військового ватага, досвід влади привчив Мунда в задану собі мить бачити і чути тільки потрібне. Воєначальник не повинен розважатись і підпадати під владу почуттів. Стрілець і пращник так само загинуть, як стратег, якщо допустяться роздвоєння уваги. Мунд дозволив собі почути голос міста лише на сходах сенату. Тривога бронзових дощок звучала, напевне, і від найдальших, вла-хернських Богоматері і Миколи. Лише твердиня кафолицтва, Софія Премудрість, гула нечастими ударами у відповідь на гласи літургії, що правилася в базиліці.
На північ від Меси над не зачепленими пожежею кварталами кам'яний колос Валенсового водогону крокував двома поверхами арок уздовж усього півострова, даючи на північ і південь горбаті відгалуження, щоб наповнити десятки цистерн, тисячі водограїв. За спиною Софії водогін припадав до землі, смиренно й щедро насичуючи труби, водограї, запасні цистерни і басейни Священного Палатія.
Майдан Августеї, Меса, всі завулки, проходи, всі виходи на майдан були заповнені людьми, як сажалка, що кишить неспокійно різноколірною рибою.
Готи позаду і праворуч від сенату — між ними і Софією — шикувалися у важку і глибоку колону. Герульські стрільці встигли розвернутися на сходах сенату. Чотириста герулів зайняли дві лінії, висота сходів дозволяла заднім стріляти через голови передніх. Решту солдатів Філемут залишив у запасі.
Юрби охлос.у відплинули вирами голів у шапках з кудлатого чи низького хутра, в ковпаках із сукна і льону; в сірих, білих, жовтих валяних капелюхах, гострих, круглих, видовжених, з овечої вовни, з пуху кіз, серн, верблюдів, у схожих на шоломи наголовниках, пошитих із смужок кольорової шкури.
Урочисто, крок за кроком, Філемут навскоси спускався зі сходів на майдан. Прикритий своїми стрільцями, новий патрикій був зараз у більшій безпеці, ніж у наметі всередині табору.
Перед сенатом у глибину майдану очистився простір кроків на сто. Далі охлос не відступив, очевидно, через крайню тісноту. Готи, наче сковані ланцем, виступили справа від сенату і, перешикувавшись на ходу в клин, спинилися.
Мунд без перешкод вийшов на поле. Сумнівів не стало, коли побачив натовп. Місто залежало від волі Мунда. Отара в руках. Можливо, не так уже й треба пускати їй кров. Іноді відчуття своєї сили робить людей милостивими, навіть найзвичніших до різанини.
Воєначальники зустрілися під сходами, як два перехожі на вулиці. Філемут спитав:
— Я готовий. Ударити?
— Ні. Виждемо.
Свята Софія повільно і звучно повторювала:
— Бог...
— Бог...
— Бог...
Зачастішавши, дзвін сповістив про завершення служби. Віруючі, намагаючись вийти з храму, тиснули зсередини. Грубо й сердито душачись, людські маси виплюснули строкате шумовиння. Межа, яка, по суті, цілком природно утворилася між військом і демосом, розпалася, і вільний, нічийний простір перед сенатом враз скоротився.
Мунд усівся на східцях. Тінь Обеліску Часу, кам яної голки, вивезеної котримсь базилевсом з Єгипту, показувала, що до полудня ще далеко. Може, ці люди розійдуться? Хто міг відповісти Мунду? Сам Юстиніан не знав, що насправді діється. Софія Премудрість виступала опорою Кафолицтва і Влади. Мунд дотримувався аріанства.
Філемут стояв унизу як вартовий. Герул надавав перевагу сідлу, але не боявся і пішого строю. Двадцять сім років — це молодість бійця, якщо йому пощастило уникнути тяжкого каліцтва, через яке довелося б погинути військову службу. Старість ще нескінченно далеко.
До Філемута наближалася жінка в світлому хітоні з верблюжого пуху. Кроків за десять вона спинилася, проникливо дивлячись у спотворене обличчя герула.
— Вітаю благородного патрикія,— жінка кивнула Ф і лему ту, як рівна.— Скажи, як рятується душа благородної Феодори, найскромиішої із скромних, невинної дружини базилевса? І моєї доброї приятельки?..
Важко було б сказати, скільки років цій жінці. Мастила, білила, фарби, втирання допомагали перемагати вік. Обличчя жінки із запалими щоками, з опущеними куточками стомленого рота було ще вродливе. Чорні коси, завиті гарячим залізом, стояли високою шапкою над зеленою стрічкою, яка стискувала лоб. У неї був звучний голос і чітка вимова, і її слова було чути далеко.
— Чому ж ти не відповідаєш? — Жінка заговорила ще голосніше.— Передай їй вітання від мене, патрикію. Від Феодори. Я теж охрещена Феодорою. Нагадай їй: та сама, яка була її подружкою по Порнаю. Вона тоді піддобрювалася до мене. Адже в мене, крім тіла, був голос, а вона вміла тільки одне.— Тепер жінка викрикувала слова так, що вони луною відбивалися під колонадою сенату.— Ми називали її Найхитрішою. Вона вилізла нагору. Я не забажала чіплятися за її хвіст, як Індаро чи Хрісомалло. Та слухай, що я скажу. З нас, таких самих, як вона, нині здирають оболи податку, щоб порнайська базилиса купала своє бувале в бувальцях тільце в ослиному молоці. Гей! — збиткувалася гетера.— Скажи, я згодна купатися після неї. Адже ми родички — по колишніх чоловіках! Я можу не гидувати нею. Та нехай вона в пам'ять про своїх подружок звільнить нас від податку... на оце! — Гетера зробила недвозначний жест.
Вона ганьбила базилису і базилевса з невимушеністю столичної плебейки, яка виливає помиї на сусідку. Мунд і Філемут слухали не спиняючи. Обидва воєначальники почували себе зараз на полі бою: досвідчені солдати, вони ставилися до жінки із зневагою; при всій шанобі до Юстиніана вони дивувалися втручанню базилиси в справи Влади. Гетера розважала. Вона кричала на весь майдан. За менше з— живих здирали шкуру, коптили на рожнах і саджали на товсті коли, на яких дехто благав смерті довгі дні. Гетера Феодора зуміла вибрати нагоду, щоб порахуватися з Феодорою-базилисою, яку ненавиділи не за її минуле.
Гетера відступилася. Ці комеси-варвари дають час. Євдемоній одразу заткнув би їй рота. Тоді вперед, сміливіше, заможи свій страх, жінко! Життя — клоака, а доля підліша, ніж торговець рабинями!
Жінка з жестами Медеї, яка проклинає зрадника Язона 1, вклала власні слова в трагічний монолог:
— Та навіщо, та до чого я кажу все це тобі, о брудний варвар? Що ти розумієш, свинорилий! Найманий, тупоголовий м'ясник-людоїд... Тога патрикія личить тобі, як діадема шолудивому псові. Що вмієш ти? Вбивати? На те не потрібні ані розум... ні натхнення!
Філемут зрозумів з певним запізненням, що тепер зачепили і його. Герул скинув угору ліву руку, щоб привернути увагу, і вказав на гетеру. З верхнього східця вдарила стріла.
Жало виткнулося зі спини Феодори, і вона, дивлячись на оперення, яке білою лілією стирчало з її плоских грудей, посміхнулася. Вона встигла сказати тихо, але передні в натовпі почули:
— Славна смерть... для мене. Пріснодіво, попроси за мене сина.
1 Медея, Язон — герої міфу про аргонавтів. З нього Ьпріпід узяв сюжет трагедії "Медея". Цим же сюжетом захоплювався не один стародавній поет.
Друга стріла впилася гетері в скроню.
Мунд не помітив, звідки полетів дохлий щур, який хляпнув йому в обличчя, бо бунтівний натовп плебсу ринувся на сходи сенату. Якби тут був Євдемоній, він, як кожен префект, досвідчений у взаєминах з натовпом, легко довів би Мундові недоречність гаяння: своїм вичікуванням магістр-мілітум призвичаїв охлос до присутності війська.
Озлоблений несправедливістю буття, пригнічуваний баченням чужого недосяжного благоденства, роздратований запахом жирних і гострих страв та спогляданням вишуканих, наче квіти, жінок Палатія, різноплемінний плебс Візантії не мав розради римського плебсу. Той ще досить довго усвідомлював себе народом-повелителем, довгозубим поріддям Ромула.
Замість того візантійський плебс, як бик на різниці, оглушувався довбнями церкви, яка стала на службу бази-левсам. Значення віросповідувальних суперечок було незвичайно сильним. Релігія язичницької держави нічого не обіцяла за гробом: Гадес виступав холодним пристанищем печальних тіней. Харон ставився байдуже і до доблесної могуті героя, і до м'язів носильника. Імперське християнство перевернуло колишні уявлення. Що холодніше земне життя, то ближче вічність небесного блаженства. Людина з її прагненням побачити гармонію, досягти справедливості змирялася з такими чашами терезів. Та й так завжди знаходилися міріади, які спокійно сприймали біди в ім'я таких справ, як спільне благо, виражене у величі імперії, і вмирали без думки про винагороди.
Слово імперської церкви дуже далеко розходилося з діями імперської влади Скільки не мудрували законники і ритори, їхнє красномовство не могло збудувати міст Проте без сумніву, що ніхто і ніщо не могло бути протиставлене порядкам імперії, хоча зв'язки між народом і базилевсом давно обірвалися. Недарма піддані були позбавлені права носити зброю. Висока зневага до смерті кинула зараз охлос на будівлю сенату. Так кожен на питання: "Чого ти хочеш?" — відповів би лише: "Іншого базилевса".
...Герули відпускали тятиви, цілячись за звичкою стрільця, тут непотрібною. Філемут кинув запасні сотні в бік охлосу, справа вдарив тупий клин готів. Усе ж спочатку стрільці були зім'яті. Більшість з них, добре захищені залізною лускою, поруччям та поніжжям, залишились не-ушкодженими. Розлютившись, герули відкинули обтяжливі щити. Вони кололи й різали з воїнським криком, за звичаєм вигукуючи ім'я вождяг "Філемут, Філемут!"
З дверей-брами храму Софії вийшла процесія. Урочистий спів, велич піднятих хрестів і орифламм змусили припинити різню.
Подзвякували ланцюжки і покришки кадильниць, сірі струмини ладану змішались у містичну хмарину, крізь димний німб блищали розкішно оправлені книги, чаші, ковчежки з мощами святих, гаптування риз і єпітрахилей.