Щоб побачити вас, я не побоявся вашої немилості; і любов моя, ризикуючи прогнівити вас, припадає з смиренним благанням до ваших ніг.
— Ради бога, встаньте, пане герцог,— озвалась молода актриса,— ця поза не до лиця вам. Я тільки бідна провінційна акторка, і мої скромні достоїнства не заслуговують на таку високу увагу. Забудьте цю скороминущу примху і спрямуйте свої помисли на інших жінок, для яких буде щастям виконати ваші бажання. Не примушуйте королев, герцогинь і маркіз мучитися через мене ревністю.
— Яке мені діло до всіх тих жінок,— гаряче сказав Валомбрез, підводячись,— якщо я схиляюся перед вашою гордістю, якщо ваша суворість мене вабить дужче, аніж ласки інших, якщо ваша цнотливість п'янить мене, а скромність доводить до нестями мою пристрасть, якщо без вашої любові я не можу жити! Не бійтеся нічого,— додав він, побачивши, що Ізабелла відчиняє вікно, немовби збираючись кинутися туди, коли герцог вдасться до якогось насильства.— Я прошу тільки, аби ви згодилися терпіти мою присутність і дозволили мені як найпоштивішому закоханому висловлювати вам своє захоплення, сподіваючись, що серце ваше стане м'якше.
— Припиніть ці марні переслідування,— відповіла Ізабелла,— і я хоча й не полюблю вас, але буду вам безмежно вдячна.
— У вас немає ні батька, ні чоловіка, ні коханця, який міг би заперечувати проти намагання порядної людини добитися вашої прихильності, сподобатися вам,— сказав Валомбрез.— Я зовсім не хочу образити вас своїми почуттями. Нащо ж відштовхувати мене? О, ви не знаєте, яке розкішне життя я відкрию перед вами, якщо ви погодитесь зо мною.
Казкові чари будуть бліді поряд з тим, що придумуватиме моя любов, аби догодити вам. Ви, мов та богиня, ходитимете по хмарах, ступаючи серед осяйної лазурі. Всі роги достатку висиплють свої скарби до ваших ніг. Я вловлюватиму в ваших очах і виконуватиму всі бажання ще до того, як вони появляться. Далекий світ відійде, мов сон, і ми в променях сонця злетимо на Олімп, красивіші і щасливіші у своїй п'янкій любові, ніж Амур і Псіхея7. Не відвертайтеся ж від мене, Ізабелло, в такому мертвому мовчанні, не штовхайте до відчаю мою любов, яка може все, тільки не зректися самої себе і вас.
— Цією любов'ю пишалася б кожна інша жінка,— скромно відповіла Ізабелла,— але я не можу розділити її. Якби навіть не доброчесність,— а вона для мене дорожча за життя,— я відмовилася б від цієї небезпечної честі.
— Подивіться на мене прихильно,— заперечив Валомбрез,— вам заздритимуть найзнатніші світські дами. Іншій жінці я сказав би, хай бере все, що захоче, в моїх замках, володіннях, палацах, випатрає комори, повні діамантів і перлів, занурює по самі плечі руки в мої скарбниці, хай одягає своїх челядників розкішніше, ніж одягаються принци, підковує сріблом коней із своїх упряжок, живе на широку ногу, мов королева, хай покоряє своїм блиском Парижу який уже нічому не дивується. Для душі такого складу, як ваша, ці принади надто грубі. Але, може, вас привабить слава приборкувачки і переможниці Валомбреза — ви могли б з тріумфом вести, як бранця, за своєю колісницею, називати своїм служником, своїм рабом того, хто ніколи нікому не корився, кого не могли утримати ніякі кайдани.
— Для моїх кайданів це надто пишний бранець,— сказала молода актриса,— я не можу обмежувати його дорогоцінну волю!
Досі герцог де Валомбрез стримувався, переборював свою природну запальність, удавав лагідного, але рішуча, хоч і чемна відмова Ізабелли вже дратувала його. Він відчував, що за цією доброчесністю криється любов, і ревнощі дужче й дужче розпалювали його гнів. Герцог ступив кілька кроків до дівчини, і вона схопилася рукою за віконну засувку. Злоба спотворила риси його лиця, він мовчки кусав губи.
— Скажіть краще,— нарешті озвався не своїм голосом,— що ви до нестями закохалися в Сігоньяка! От чим пояснюється ваша доброчесність. Чим же він так причарував вас, цей щасливчик? Хіба я не кращий, не з благороднішого роду, не багатший, ніж він, чи не такий молодий, дотепний, не так закоханий, як він?
— Але у нього є принаймні одна риса, якої немає у вас,— відповіла Ізабелла,— він поважає ту, кого любить.
— Бо він не дуже любить,— сказав Валомбрез, обхопивши руками Ізабеллу, яка вже вихилилась із вікна, і, відчувши обійми зухвальця, тихо скрикнула.
В цю мить відчинилися двері. Тиран, запобігливо й аж надто низько кланяючись, увійшов до кімнати й підступив до Ізабелли; Валомбрез одразу ж відпустив її, лютий, що зашкодили його любовним вихваткам.
~ Даруйте, мадемуазель,— озвався Тиран, скоса глянувши на герцога,— я не знав, що ви в такому приємному товаристві; але вже давно треба починати репетицію, і ми ждемо тільки вас.
Справді, крізь прочинені двері видно було Педанта, Ска-пена, Леандра і Зербіну — надійна оборона Ізабелли від замірів на її доброчесність. У герцога було майнула думка накинутись із шпагою на цю потолоч і розігнати всіх, проте це наробило б непотрібного гамору; убивши чи поранивши двох-трьох комедіантів, він нічого не досяг би, та й не ли-чить йому мочити свої благородні руки в крові таких нікчем. Тож герцог стримався, з крижаною чемністю вклонився Ізабеллі, яка, тремтячи всім тілом, підступила до своїх товаришів, і вийшов з кімнати; але на порозі обернувся, махнув рукою і сказав:
— До побачення, панно!
Звичайні собі слова, одначе в тоні, яким Валомбрез мовив їх, була страшна погроза. І на обличчі його, щойно такому чарівному, появився вираз диявольської розпутності; Ізабелла мимоволі здригнулася, хоча присутність акторів і захищала її від усіх підступів. її охопив той смертельний страх, що його відчуває голубка, над якою кружляє, підлітаючи ближче й ближче, коршун.
Молодий герцог подався до карети, за ним поспішав, набридливо сиплючи непотрібні чемності, хазяїн заїзду; незабаром загуркотіли колеса — небезпечний гість нарешті поїхав.
А з допомогою, котра вельми доречно наспіла до Ізабелли, було так. Приїзд герцога у роззолоченій кареті до постоялого двору викликав серед здивованих і захоплених пожильців усякі балачки; незабаром вони дійшли й до Тирана, що саме вчив, як і Ізабелла, у себе в кімнаті свою роль. Сігоньяка якраз не було — він затримався в театрі, щоб приміряти новий костюм,— і добряга Ірод, знаючи про лихі заміри Валомбреза, надумав пильнувати; допустивши похвальну нескромність, він приклав вухо до замкової щілини і слухав небезпечну розмову, готовий втрутитися, коли вона вже надто розпалиться. Його обачливість і врятувала доброчесну Ізабеллу від негідних витівок злого й розпутного герцога.
То був неспокійний день. Лампурд, як ви пам'ятаєте, дістав од Мерендоля доручення розправитися з капітаном Фракасом; отож, чекаючи слушної нагоди для нападу, забіяка стовбичив на майданчику, де височить бронзовий король, бо, повертаючись у заїзд, Сігоньяк неодмінно мав перейти Новий міст. Жакмен ждав уже понад годину, дмухаючи на пальці, щоб не були закляклі, коли настане час діяти, і пританцьовуючи, аби нагрілися ноги. Було холодно, і сонце заходило за мостом, по той бік Тюїльрі, ховаючись у криваві хмари. Швидко сутеніло, перехожих ставало дедалі менше.
Нарешті появився Сігоньяк; .пойнятий невиразною тривогою за Ізабеллу, він бистро йшов, щоб скоріше дістатися цо заїзду. В поспіху барон не побачив Лампурда, і той, схопивши за край плаща, стягнув його таким різким, раптовим рухом, що порвалися зав'язки. Сігоньяк враз лишився в самому легенькому камзолі. Спочатку він подумав, що то напав звичайний злодій; не намагаючись відняти у нього плащ, барон блискавично вихопив шпагу і приготувався до бою. Те саме негайно зробив і Лампурд. Йому сподобалась позиція супротивника.
"Ну що ж,— подумав бандит,— розважимось трошки".
І клинки схрестилися. Після короткої розвідки з обох сторін Лампурд спробував ударити, проте Сігоньяк миттю відбив удар.
"Добре захищається,— знову мовив собі напасник.— Цей молодик дещо тямить".
Сігоньяк одвів своєю шпагою клинок розбійника і спрямував удар у бік йому; Лампурд відхилився назад і відбив удар супротивника, в душі захоплюючись його досконалістю і академічною точністю.
— А ось вам! — гукнув він, і шпага його окреслила іскристе коло, але натрапила на шпагу Сігоньяка, який був напоготові.
Вишукуючи хоч якийсь просвіт для удару, вістря шпаг кружляли одне навколо одного то повільніше, то швидше, обидва суперники діяли хитро і обачливо, що свідчило про неабияку вправність їх.
— Знаєте, добродію,— сказав Лампурд, не маючи сили довше стримувати своє захоплення впевненими, точними і правильними діями супротивника,— у вас прекрасна метода!
— До ваших послуг,— відповів Сігоньяк, посилаючи клинок у сторону розбійника, який відбив удар руків'ям своєї шпаги, повернувши зап'ястя таким швидким ривком, наче зірвалась натягнута пружина.
— Ловкий випад! — усе дужче захоплювався Лампурд.— Чудовий ,удар! По закону я мав би вже не жити. І робив я не по справедливості — відбив удар випадково, неправильно, навмання — так можна захищатися тільки в крайньому разі, щоб тебе не проткнули шпагою наскрізь. Мені аж соромно, що я вдався до цього захисту проти такого прекрасного фехтувальника, як ви.
Всі ці слова змішувалися з дзвоном сталі, випадами, ударами, і майстерність Сігоньяка викликала у Лампурда щораз більшу повагу до нього. Єдиним на світі мистецтвом для цього забіяки було фехтування, він і людей цінив тільки по тому, як вправно вони орудували зброєю. Сігоньяк у його очах підносився щораз вище.
— Чи це не дуже нескромно, добродію, запитати, хто був вашим учителем? Джіроламо, Парагуанте і Сталеве Ребро пишалися б таким виучеником.
— Єдиним моїм учителем був старий солдат на ім'я П'єр,— відповів Сігоньяк, якого забавляли ці чудернацькі теревені.— Ось один з його улюблених ударів, відбивайте! — І барон зробив випад.
— О чорт! — скрикнув Лампурд, трошки відступаючи.— Ви, здається, зачепили мене — вістря ковзнуло під рукою. Вдень ви б проштрикнули мене, а от битись у сутінках і вночі ви ще не звикли, тут треба мати котячі очі. Та все одно це було добре задумано і зроблено. Тепер бережіться, щоб я вас не захопив зненацька. Зараз я випробую на вас свій секретний удар, наслідок тривалої науки, пес plus ultra 8 мого мистецтва, еліксир мого життя.