І повірите чи ні, у нього було знайдено й самі фігурки, які напрочуд майстерно відтворювали подобу самого Папи, а життєво важливі частини тіла позначені були червоними кружальцями: бо ж усі знають, що такі фігурки вішають на мотузці перед дзеркалом, а тоді штрикають шпичками у позначені таким чином життєво важливі місця, а тоді... Ох, навіщо я гаю час на опис цих огидних лиходійств? Сам Папа ще торік описав і засудив їх у своїй конституції Super illius specula(1). Сподіваюсь, що список сього твору є у вашій розкішній бібліотеці, то ж поміркуйте як слід над ним..."
"Аякже, є, є він у нас", — палко підтвердив украй занепокоєний абат.
"Гаразд, — сказав на закінчення Бернард. — Випадок цей виглядає мені цілком зрозумілим. Спокушений чернець, відьма і якийсь ритуал, який, на щастя не відбувся. Навіщо вони це робили? А це ми ще дізнаємось, і я пожертвую кількома годинами сну, щоб це з'ясувати. Тож нехай ваша великодушність зволить надати у моє розпорядження якесь місце, де можна замкнути сього чоловіка..."
"У нас є острог у підземеллі під кузнею, — мовив настоятель, — який, на щастя, мало використовується і вже роками стоїть порожнім..."
"На щастя чи на нещастя", — зауважив Бернард. І звелів, щоб лучникам показали дорогу і щоб вони завели ув'язнених у два різні остроги; звелів також добре прив'язати чоловіка до кільця, вмурованого в стіну, наміряючись невдовзі спуститися туди і допитати його, дивлячись йому прямо в лице. Щодо дівки, додав він, то цілком ясно, хто вона, і допитувати її вночі не варто. її ще добряче візьмуть на спитки, перед тим як спалити. Якщо вона відьма, то розв'язати їй язика буде нелегко. А от монах ще, можливо, покається (і він пильно глянув на тремтячого Сальватора, немов натякаючи, що дає йому шанс для порятунку), розповість усю правду і — додав — викаже своїх співучасників.
Спійманих виволокли геть. Сальватор мовчав, геть прибитий і немов у гарячці, а дівчина плакала, хвицала [366] ногами і кричала, наче тварина на бойні. Але ні Бернард, ні лучники, ані я сам не розуміли її селянської говірки. Хоч вона й говорила, але була немов німа. Одні слова наділяють могутністю, а інші кидають людину у ще більше безталання. Саме такими є неотесані словеса посполитих, яких Господь не сподобив послуговуватися універсальною мовою, носієм мудрості та могутності.
(1) На його образ (лат.).
Я знов хотів був кинутися за нею, але Вільям, чорніший чорного на виду, і цього разу стримав мене. "Зупинись, дурню, — мовив він, — дівчині кінець, вона — пожива для вогню".
Споглядаючи у жасі цю сцену, в полоні суперечливих думок, невідривно дивлячись на дівчину, я відчув, як хтось торкнув мене за плече. Не знаю чому, але ще до того, як я обернувся, я вже знав, що це Убертин.
"Дивишся на відьму, правда?" — спитав він мене. Він, звісно, не міг нічого знати про мою пригоду, а отже, сказав це лиш тому, що своїм моторошним внутрішнім оком, яке наскрізь бачить людські пристрасті, спостеріг всю напругу мого погляду.
"Ні... — ухильно сказав я, — я не дивлюсь на неї... тобто, може, й дивлюсь, але вона не відьма... ми ж не знаємо, може, вона невинна..."
"Ти дивишся на неї, бо вона вродлива. Вона вродлива, правда? — спитав він дуже тепло, стискаючи моє рамено. — Якщо ти дивишся на неї, бо вона вродлива, якщо тебе це хвилює (а таки справді хвилює, і гріх, у якому її підозрюють, робить її ще привабливішою у твоїх очах), якщо дивишся на неї і бажаєш її, то вона й справді відьма. Стережись, сину мій... Краса тілесна обмежена до шкіри. Якби люди могли бачити, що криється під шкірою, як вміє бачити беотійська рись, вони б жахнулися від вигля-ДУ жінки. Уся ця врода — лиш слиз і кров, лиш мокротиння й жовч. А як згадати, що криється у ніздрях, в горлі та в череві, то й тут нічого, крім нечистот, не знайдеш. Якщо тобі відразливо навіть кінчиком пальця торкнутися слизу або фекалій, чому ж ти прагнеш обняти сам той мішок, Що ці фекалії містить?(1)"
(1) Цитата з твору Одона (880-942), другого настоятеля Клюнійського абатства.
[367]
Мене раптом знудило. Слухати його мені було вже несила. Тут на допомогу наспів мій учитель, який усе чув. Він різко підійшов до Убертина, схопив його за рамено і відсторонив од мене.
"Годі тобі, Убертине, — мовив він. — Невдовзі цю дівчину візьмуть на тортури, а потім спалять. Вона стане саме такою, як ти кажеш, — сам слиз, кров, мокротиння і жовч. Але не хто інший, як наші ближні, виставлять напоказ те, що Господь забажав укрити і прикрасити цією шкірою. А щодо сировини, то ти нічим не кращий од неї. Дай хлопцеві спокій".
Убертин розхвилювався: "Може, я й грішний, — пробурмотів він. — Я напевне грішний. Що ж може вдіяти грішник?"
Усі вже верталися до себе, обговорюючи те, що сталося. Вільям ще перекинувся кількома словами з Михаїлом та іншими міноритами, які питали, що він про це думає.
"Тепер Бернард має в руці аргумент, хоч який він суперечливий. По обителі вештаються чаклуни, які чинять те саме, що замишлялось проти папи в Авіньйоні. Це, звичайно, не доказ, а насамперед це навряд чи розладнає завтрашню зустріч. Нині вночі він спробує вирвати у того бідолахи якийсь інший навід, але я певен, що він не скористається ним одразу. Він притримає його про запас і пізніше використає, щоб порушити хід дискусії, якщо вона піде шляхом, який буде йому не до вподоби".
"Той бідолаха може сказати йому щось, що можна використати проти нас?" — спитав Михаїл Чезенець.
У Вільямових словах пролунав сумнів: "Сподіваймось, що ні". А я зрозумів: якщо Сальватор звірить Бернар-дові те, що він звірив був нам про своє минуле та минуле келаря, і натякне на їх стосунки з Убертином, хай які скороминущі, мінорити опиняться у вельми прикрому становищі.
"У кожному разі побачимо, як розвиватимуться події, — погідно мовив Вільям. — Зрештою, Михаїле, все уже й так вирішене наперед. Але ти таки хочеш спробувати".
"Хочу, — відповів Михаїл, — і Господь мені поможе. І хай святий Франциск заступиться за нас усіх". [368]
"Амінь", — відповіли присутні.
"Невідомо ще, — геть непоштиво зауважив Вільям. — А може, святий Франциск очікує десь на суд, не споглядаючи Господа лице в лице".
"Хай буде проклятий той єретик Йоан! — бурмотів мессер Єронім, коли вони вже підходили до опочива-лень. — Якщо він позбавить нас зараз помочі святих, що з нами, бідолашними грішниками, станеться?"
ДЕНЬ П'ЯТИЙ
П'ятого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де точиться братня дискусія про убогість Ісуса
Уранці п'ятого дня, після нічної сцени, я прокинувся — з серцем, розбурканим тисячами тривог, — коли вже дзвонили на перший час, бо Вільям безцеремонно розштовхав мене, заявивши, що невдовзі посольства зійдуться на зустріч. Я визирнув з вікна келії і не побачив нічого. Туман попереднього дня зробився молочнистою ковдрою, яка неподільно панувала над дворищем.
Ледве я вийшов, обитель постала переді мною такою, якою раніше я її ще не бачив; лиш деякі більші споруди — церква, Вежа, капітулярна зала — видніли здалеку, хоча й невиразно, тіні серед тіней, але решту будівель можна було побачити хіба що на кілька кроків уперед. Здавалось, немов форми, предмети і тварини зненацька виринали з ніщоти; люди, які вигулькували з мряки, спершу здавалися сірими привидами, а потім поступово набирали чіткості, так що їх можна було впізнати.
Мені, уродженцю північних країв, ця стихія не була незнаною, і в кращі хвилини вона б з ніжністю нагадала [370] мені рідну рівнину і замок, де я народився. Але того ранку погодні умови здалися мені до болю схожими на стан моєї душі, і поки я ішов до капітулярної зали, смутний настрій, з яким я пробудився, дедалі зростав.
Неподалік від капітули я побачив Бернарда Ґі, який прощався з кимось, кого я не відразу впізнав. Коли той пройшов повз мене, і я побачив, що то Малахія. Він озирався, немов не хотів, щоб його заскочили за скоєнням якогось злочину: але я вже говорив, що чоловікові цьому від природи був властивий вираз того, хто приховує або намагається приховати невизнану таємницю.
Не розгледівши мене, він пішов геть. Під спонукою цікавості я пішов за Бернардом і побачив, що він пробігає очима якісь папери, які, мабуть, передав йому Малахія. На порозі зали він жестом покликав ватажка лучників, який стовбичив поблизу, і шепнув йому кілька слів. Відтак увійшов до зали.
Я пішов за ним.
Я вперше ступав у це приміщення, яке зовні виглядало скромно і безпретензійно; я помітив, що його недавно відбудували на місці колишньої монастирської церкви, почасти зруйнованої, мабуть, пожежею.
Коли входити ззовні, шлях пролягав під порталом, спорудженим на новий манір — стрілчасте склепіння без оздоблення, увінчане розетою. Але, ввійшовши, я опинив ся у портику, збудованому на рештках колишньої паперті. Спереду виднів ще один портал, з аркою на давній манір та чудово вирізьбленим тимпаном у вигляді півмісяця. То, мабуть, був портал зруйнованої церкви.
Постаті на тимпані були такі ж захопливі, як і на порталі теперішньої церкви, але не такі бентежні. На цьому тимпані теж панував Христос на престолі; але поряд з Ним, У різних позах і з різними предметами в руках, розташувалися дванадцять апостолів, які одержали від Нього наказ іти у світ і євангелізувати язичників. Над головою Христа дугою, розділеною на дванадцять панно, і під Його ногами тягнулася безперервна процесія постатей, зображаючи народи світу, яким судилося отримати благу вість. З одягу я впізнав гебреїв, кападокійців, арабів, індійців, фригій— [371] ців, візантійців, вірмен, скіфів і римлян. Але у проміжках між ними, на тридцяти медальйонах, розташованих дугою над дванадцятьма панно, розмістились мешканці незнаних світів, про яких лише натякав Фізіолог та непевні оповіді мандрівників. Про багатьох з них я й не чував, інших же впізнав: приміром, шестипалі створіння, фавни, народжені з хробаків, які утворюються між корою і м'якушем дерев, сирени з лускатим хвостом, які спокушають моряків, чорнотілі ефіопи, які захищаються від палу сонця, копаючи підземні печери, ослокентаври, які до пояса є людьми, а нижче — ослами, циклопи з одним оком завбільшки у щит, Скілла з дівочою головою і грудьми, черевом вовчиці та дельфінячим хвостом, волохаті люди з Індії, які живуть у болотах та на річці Епігмаріді, песиголовці, які й слова не можуть сказати, не загавкавши, од-ноноги, які вельми прудко бігають на своїй єдиній нозі, а коли хочуть заслонитися від сонця, простягаються і піднімають над собою свою велетенську ногу, наче парасольку, безусті астомати з Греції, які дихають лише через ніздрі і годуються самим повітрям, бородаті жінки з Вірменії, пігмеї, епістиги, яких дехто зве також блеміями — вони народжуються без голови, уста мають на череві, а очі — на плечах, потворні жінки з Червоного моря, зростом у шість аршинів, з волоссям до п'ят, коров'ячим хвостом посеред спини і верблюжими копитами, покручі зі стопами, поверненими назад, так що їх вистежувач, ідучи їх слідами, завжди приходить туди, звідки вони вирушили, а не куди дісталися, і ще триголові люди, очі яких світяться, немов каганці, потвори з острова Цирцеї з людськими тілами і головами найрозмаїтіших тварин...
Ці та інші дивовижі вирізьблені були на цьому порталі.