Не даремно він так довго сидів у засідці.
Скеля — це він. Покидь — це Джосіяна. Джосіяна повинна буде розбитися об Баркілфедра. Яке глибоке захоплення злочинця!
Баркілфедро був здатний до тієї майстерности, що її звуть навіванням, і що полягає в тім, щоб у розумі іншої людини зробити маленький надріз, куди кладуть свою ідею. Тримаючися цілком осторонь і не даючися навзнаки, що він втручається у щось, він поставив справу так, що Джосіяна пішла в балаган Зеленого Ящика й побачила Ґуїнплена. Це не могло пошкодити. Що вона побачила блазня в його приниженні, — це добра складова частина в його комбінаціях. Пізніше це буде добра приправа до того, що їй прийдеться витримати.
‘Він мовчки все наперед підготував. Чого він бажав, так це того, щоб усе трапилося несподівано. Роботу, що він її переводив, можна визначити тільки в таких чудних словах: справити громовий удар.
Закінчивши підготовчі роботи, він подбав про те, щоб усі бажані формальності були виконані в законних формах. Таємниця не була порушена; мовчання становить частину закона.
Зводини Гардкванона з Ґуїнпленом відбулися; Баркілфедро був при тому. Наслідки ми бачили.
Того самого дня несподівано прибула поштова королівська карета від її величности, щоб узяти леді Джосіяну з Лондона й відвезти її у Віндзор, де в той час мешкала Ганна. Джосіяна, для деяких справ, що в неї були на думці, краще бажала б не послухатися, або принаймні загаяти виконання вимоги на день і відкласти свій від'їзд; але придворне життя не допускає такого опору. Вона мусіла негайно вирядитися в дорогу й покинути свою лондонську резиденцію Геркенвіл-говз для віндзорської резиденції, Корлеоне-Лодж.
Герцоґиня Джосіяна покинула Лондон в той самий час, коли уепентек з'явився в Тедкастерській таверні, щоб узяти Ґуїнплена й одвести його до Савтворської катівні.
Коли вона приїхала до Віндзору, то пристав чорного жезла, що охороняв двері дожидальні, оповістив, що її величність зачинилася з лордом-канцлером і може прийняти її тільки взавтра; виходить, що вона мусить залишитися в Корлеоне-Лоджі й ждати розпорядження її величности, що її величність надійшле їх завтра вранці, коли прокинеться. Джосіяна вернулася до себе дуже роздратована, повечеряла в поганому настрої, — вона зазнавала міґрені, відпустила всіх, крім свого пажа, потім відпустила й його й лягла спати ще засвітло.
Приїхавши, вона дізналася, що назавтра у Віндзорі ждуть лорда Давида Діррі Мойра, що в морі йому дано наказ негайно з'явитися й одержати розпорядження королеви.
III
НІХТО НЕ МІГ БИ ВРАЗ ПЕРЕНЕСТИСЯ З СИБІРУ В СЕНЕГАМ І НЕ ВПАСТИ В НЕСТЯМУ (Гумбольдт)
Немає нічого дивного, коли людина, навіть найміцніша й найенерґійніша, впаде в нестяму під несподіваним ударом долі. Несподіванка приголомшує людину, як бика обух м'ясника. Франціск д'Альбескола, той самий, що розривав залізні ланцюги турецьких портів, коли його зробили папою, лежав цілий день непритомний. А стрибок од кардинала до папи менший, ніж од блазня до англійського пера.
Ніщо не вражає так, як порушення рівноваги.
Коли Ґуїнплен прийшов до пам'яти й одкрив очі, була ніч. Ґуїнплен сидів на кріслі посередині великої кімнати, в якій стіни, підлога й стеля були обтягнуті пурпуровим оксамитом. Ходили по оксамиту. Коло нього стояв чоловік з непокритою головою, з великим животом і в дорожньому плащі, той самий, що вийшов з-за колони в Савтворській катівні. Ґуїнплен був сам у цій кімнаті з цим чоловіком. З свого крісла, простягши руки, він міг дістати до двох столів; на них стояли канделябри з шістьма засвіченими восковими свічками. На однім столі лежали папери й стояла шкатулка; на другому на срібному позолоченому столі накриті були холодна дичина, вино й горілка.
Через скло довгого вікна, що доходило від підлоги до стелі, на ясному нічному квітневому небі вимальовувалися поза півколом багато колон навкруги парадного двору, що його замикав портал з трьома ворітьми, — одні дуже широкі й двоє низеньких: ворота для екіпажів — дуже великі — посередині; праворуч — ворота для верхівців — менші; ліворуч — маленькі ворота-для піших. Ворота замикали ґрати з блискучим вістрям; висока скульптура увінчувала центральні ворота. Колони були напевне з білого мармура, так само, як і плити в дворі, що справляли вражіння снігу, — вони, як скатерка, оправляли мозаїку, що неясно визначалася в тіні; ця мозаїка, безсумнівно, коли б подивитися на неї вдень, з усіма її емалями й різними кольорами, мала вигляд гігантського герба, що викладений був у дворі згідно з фльорентійською модою. Зиґзаґи балюстрад, що підіймалися й спускалися, показували, що там були східці, які йшли терасами. А над цим двором підносилася величезна будівля, туманна й неясна вночі. Проміжки зоряного неба розрізували силюєту палаца.
Видно було надмірно великий дах, стрімчаки з закрутками, мансарди з причіллям, як у шлемів, верхи, що скидалися на башти, й карнизи, що на них стояли непорушні боги й богині. За колонадою в сутіні бив джерелом один з тих феєричних фонтанів, що з ніжним шумом переливаються з басейна в басейн, розсипають бризками дощ, наче розкидають діяманти і з нерозсудливою щедрістю віддають вітрові свої алмази й свої перлини ніби для того, щоб розважити статуї, які оточують їх. Довгі ряди вікон розділяли то арматура на випуклостях, то бюсти на підставках. На тумбочках трофеї и шлеми з кам'яним пір'ям чергувалися з богами.
В кімнаті, де був Гуїнплен, у глибині, насупроти вікна, видно було з одного боку камін заввишки з стіну, а з другого боку під бальдахином те величезне феодальне ліжко, що на нього треба підійматися на східцях і на якому можна лежати впоперек. Ліжковий ослінчик стояв поруч. Умеблювання доповнювали шереги крісел, що стояли коло стіни, й шереги стільців, що стояли перед кріслами. Стеля мала форму бані. За французьким звичаєм у каміні палало ярке полум'я; з сили полум'я та його рожевих і зелених відблисків знавець міг дізнатися, що горять ясенові дрова, — дуже велика розкіш. Кімната була така велика, що дві канделябри залишали її темною. Двері з спущеними порт'єрами вели в інші кімнати. Все разом мало вигляд масивности й ґрунтовности часів Якова І, моди застарілої й розкішної. Килим, шпалери в кімнаті, бальдахин, ліжко, ослінчик, завіси, камін, скатерки на столах, крісла, стільці, — все було оббите кармазиновим оксамитом. Нігде не було золота, крім стелі. Там, на однаковій відстані від чотирьох кутків, блищав, прилаштований платом, величезний круглий щит з опуклого металю, на якому сяяв засліплюючий рельєф герба; в цьому гербі, на двох підхожих розписах, можна було розпізнати низку дрібних перлин баронської корони й маркізьку корону. Чи це було з позолоченої міді? Чи це було з позолоченого срібла? Невідомо.
Воно здавалося золотим. В центрі цієї величної стелі, на цьому розкішному темному небі, цей блискучий гербовий шелом справляв вражіння ясного сонця вночі.
Дика людина, в якій домішується вільна людина, відчуває в палаці майже такий самий неспокій, як і в в'язниці. Це розкішне місце бентежило. Всяка пишність викликає жах. Хто міг жити в цій царській оселі? Якому магнатові належало все це величчя? Якому леву цей палац правив за печеру? У Ґуїнплена, що не зовсім ще прокинувся, стиснулося серце.
— Де я? — сказав він.
Чоловік, що стояв перед ним, відповів:
— Ви в. своєму будинку, мілорде.
IV
ОЧАРУВАННЯ
Потрібний час, щоб виплисти на поверхню.
Ґуїнплен кинутий був на дно здивовання.
Не можна одразу стати на ноги в невідомому.
Буває паніка думок, як і паціка війська; й не можна .швидко зібрати їх.
Почуваєш себе в якійсь розкиданості. Тщ присутній при чудній розкиданості самого себе.
Бог — рука, випадок — праща, людина — камінь. Спробуйте опертися, коли вас кинуть.
Ґуїнплен — вибачте на цім слові — відскакував рикошетом од одного здивовання до другого. Після любовного листа герцоґині — відкриття в Савтворському підземеллі.
В долі, коли починаються несподіванки, готуйся ось до чого: удар за ударом. Раз що страшні двері відчинені, несподіванки вдираються в них. Пролом зроблений у вашій стіні, події безладно тісняться. Незвичайне не приходить на один раз.
Незвичайне — це темрява. Така темрява огорнула й Ґуїнплена. Те, що сталося з ним, здавалося йому незрозумілим. Він бачив усе через якийсь туман, що його залишає в розумі глибоке зворушення, ніби порох після обвалення. Він був надто схвильований. Нічого він на уявляв собі ясно. Але завсігди ясність потроху відновлюється. Порох осідає. Кожної хвилини напруженність здивування зменшується. Ґуїнплен скидався на людину, що має відкриті очі й бачить сон і намагається зрозуміти те, що бачить уві сні. Думки його то прояснювалися, то знову затьмарювалися. В нього були проміжки божевілля. Він зазнавав того колихання розуму, що буває в несподіванках і що перемінно то штовхає вас на той бік, де ви розумієте, то відводить на, той бік, де ви вже нічого не розумієте. Кому не доводилося мати такого балянсування в своєму мозкові?
Потроху думка його стала розбиратися в темряві того, що трапилося йому, як і раніш очі його, звикши до темряви Савтворського підземелля, почали розглядати речі. Найтяжче було досягти того, щоб поставити певні межі між такою силою вражінь, що насунули на нього.' Для того, щоб можна перепалити в собі невиразні думки, тобто зрозуміти їх, потрібний приступ повітря в ці переживання. Там бракувало повітря. Події, так мовити б, не давали йому дихати. Входячи в жахливе Савтворське підземелля, Ґуїнплен ждав залізного нашийника каторжника, а йому на голову поклали корону пера. Як це могло статися? Між тим, чого Ґуїнплен боявся, й тим, що трапилося, майже не було проміжки, — все йшло одне за одним надто швидко; його жах змінився на щось інше надто несподівано, щоб можна було з'ясувати. Два контрасти надто щільно прилягали один до одного. Ґуїнплен прикладав усіх зусиль, щоб визволити свій розум з цих лещат.
Він мовчав. У великому здивованні інстинкт примушує триматися на сторожі більш, ніж звичайно гадають. Хто не говорить нічого, той стає, щоб оборонятися проти всього. Одне слово, що зривається в вас, коли ви потрапили в невідомий механізм, може потягти вас цілком під не знати які колеса.
Розчавлять — це страх маленьких людей.