її вразило, що чоловік може розуміти їх так тонко. Вона побачила, що пан де Шарлюс наділений жіночою чуйністю і вражливістю. Коли ми потім заговорили з нею про барона, то зійшлися на тому, що він, мабуть, чи не зазнав на собі великого впливу якоїсь жінки, матері або, згодом, доньки, якщо він не бездітний. Я сказав собі — коханки, подумавши про те, який вплив мала, в моїх очах, коханка на Робера, ось на кому було видно, як ушляхетнюють чоловіків жінки, з якими вони живуть.
— Коли вони жили разом, то навряд щоб пані де Севіньє мала що сказати доньці, — відповіла маркіза де Вільпарізіс.
— Та ні, мабуть, мала — хоча б те, що вона називала "щось таке ефемерне, що тільки ви та я й здольні це роздивитеся". У кожному разі вони були вкупі. А Лабрюйєр запевняє, що більше нічого й не треба: "Бути разом з коханою істотою, озиватися до неї чи не озиватися — все одно любо". Лабрюйєр має слушність: щастя тільки в цьому, — додав пан де Шарлюс меланхолійно, — та життя, на жаль, так зле влаштоване, що нам нечасто випадає ним тішитися. Пані де Севіньє була, до речі, не така вже й нещасна. Майже все життя вона прожила з коханою донею.
— Але ж бо це дочка, слово "кохання" тут не зовсім тичеться!
— Найважливіше в житті не те, кого ти кохаєш, — заговорив пан де Шарлюс упевненим, рішучим, майже гострим тоном, — важливо кохати. У почутті пані де Севіньє до її доньки більше дається взнаки пристрасть, яку Расін змалював в "Андромасі" та в "Федрі", ніж у банальних стосунках молодого Севіньє з його полюбовницями. Це те саме, що любов якогось містика до Бога. Ми відводимо для кохання якийсь п'ятачок, а все тому, що зовсім не знаємо життя.
— Ти так любиш "Андромаху" та "Федру"? — ледь зневажливо спитав Сен-Лу в свого вуйка.
— В одній расінівській трагедії більше правди, ніж у всіх драмах пана Віктора Гюґо, — відповів барон.
— Ці світські люди мене, хоч-не-хоч, лякають! — шепнув Сен-Лу мені на вухо. — Ставити Расіна вище за Віктора Гюґо — це не налазить ні на яку голову!
Дядькові слова його справді засмутили, зате йому трапилася нагода сказати: "хоч-не-хоч", а надто — "це не налазить ні на яку голову", і цим розважити душу.
У роздумах про те, як сумно жити далеко від коханої істоти (вислухавши їх, бабуся мені потім сказала, що братанич маркізи де Вільпарізіс далеко тонше, ніж його тітка, розуміє деякі твори, а головне, він має щось, чого й близько немає у всіх цих клубменів), пан де Шарлюс не лише виказав душевну лагідність, справді рідкісну в чоловіків; сам голос його, подібний до деяких контральто, де ще не поставлений середній регістр, через що їхнє звучання здається дуетом молодика і жінки, в ті хвилини, коли пан де Шарлюс висловлював свої тонкі думки, брав високі ноти, ставав несподівано солодким і ніби поєднував у собі хор наречених і хор сестер, які виливалися ніжністю. Але цей рій дівчат, який — на сором панові де Шарлюсу, ненависникові тих, хто збабився, — ніби звив кубло в його голосі, не обмежився інтерпретацією, не обмежився модуляціями в особливо зворушливих місцях. Коли барон говорив, нерідко можна було чути заливчастий молодий сміх пансіонерок і зальотниць, які пліткували про ближнього з ущипливістю злорік і спритних шельм.
Барон розповідав, що його посілість, де іноді ночувала Марія-Антуанетта, палацик із парком, що розбив Ленотр[160], нині перейшов до багатих фінансистів Ізраелів, які купили маєток. "Ізраелі, — так принаймні вони себе величають, — це, гадаю, не так імення власне, як родове, етнічне поняття. Хто їм там знає, цього розбору людей, може, вони й прізвища не мають, може, їм дається назва їхньої громади. Ну, та менше з тим! Бути колись садибою Ґермантів і тепер належати Ізраелям!!! — згукнув він. — Це нагадує покої в замку Блуа, про які мені сказав дозорець: "Тут молилася Марія Стюарт, а нині я ховаю тут свої мітли". Звичайно, я й чути не хочу про споганену оселю, як і про мою кузину Клару де Шіме, яка покинула чоловіка. Але я зберігаю знімок посілости, де її сфотографовано до споганення, і зберігаю знімок принцеси, ще з тих часів, коли її великі очі дивилися лише на мого кузена. Фото трохи надолужує те, чого йому бракує нині, коли воно вже не відтворює того, що є, а показує те, що минуло. Я можу подарувати першу світлину, якщо вас цікавить такого роду архітектура", — сказав він бабусі. Аж це він помітив, що з кишені йому виткнулася кольорова шлярка його вишиваної хустини, і хутенько запхав її назад із переляканим виглядом аж ніяк не невинної, але занадто сором'язливої жінки, яка, вдаючи недвигу серцем, вважає показувати свої принади за непристойність.
— Уявіть собі, — додав пан де Шарлюс, — ці люди почали з того, що вирубали парк Ленотра, це так само злочинно, як почикрижити полотно Пуссена. За це ті Ізраелі мали б сидіти в криміналі. Щоправда, — вів далі барон з усмішкою, — їх можна б затокарити туди за багато чого іншого! У кожному разі ви можете собі уявити, яке враження справлятиме при такій архітектурі англійський сад.
— Але ж будинок у тому самому стилі, що й Малий Тріанон, — озвалася маркіза де Вільпарізіс, — а Марія-Антуанетта заклала ж там англійський сад.
— Який, одначе, нівечить фасад Габріеля, — підхопив пан де Шарлюс. — Звичайно, тепер було б варварством нищити її Село. Але хоч би який був дух часу, я сумніваюся, щоб вереди пані Ізраель були вам такі самі дорогі, як пам'ять про королеву.
Тимчасом бабуся подала мені знак, щоб я йшов спати, попри наполягання Робера, який, на превеликий мій сором, зронив при панові де Шарлюсі, що мене перед сном бере за серце нудьга, а це його дядькові мало видатися зовсім бабським. Я ще трохи загаявся у маркізи, а потім пішов, і незабаром був дуже здивований, коли почув стук і на запитання, хто там, мені відповів баронів голос. Лунав він якось сухо:
— Це Шарлюс. Можна до вас? Мій сестринець, — заявив барон тим самим тоном, причинивши двері, — сказав, що ви погано засинаєте, а ще він сказав, що ви шанувальник Берґотта. Я привіз із собою його книгу, ви, мабуть, її не читали, ось вона, на сон грядущий.
Я розчулено подякував панові де Шарлюсу і сказав, що я, навпаки, боявся, як би, дізнавшись від Сен-Лу, що ніч діє на мене гнітюче, барон не подумав, ніби я ще дурніший, ніж є насправді.
— Ба ні! — вже лагідніше відказав він. — Може, ви нічим і не вражаєте, та чи ж багато є таких, що чимось вражають! Але поки що ви принаймні ходите в молодих, а молодість наділена якимось чаром. Зрештою, мій любий пане, геть-то нерозумно брати на жарти і на глузи те, чого не відчуваєш сам. Я люблю ніч, а ви кажете, що вас вона гнітить; я люблю запах троянд, а мого друга від їхнього аромату морозить. То що мені, через це зневажати його? Я намагаюся все зрозуміти і нікого не брати на зуби. Словом, ви не дуже переймайтеся. На серці прикро, авжеж, я знаю, що можна мучитися через те, що інші тебе не розуміють. Але ваше прив'язання до бабусі — це таке диво! Ви часто бачитеся з нею. До того ж ця любов розумна, я хочу сказати, взаємна. А це все-таки, повірте мені, рідкість!
Барон снував туди-сюди по номеру, то розглядаючи якусь річ, то беручи її до рук. У мене виникло враження, що йому хочеться щось сказати, але він ніяк не добере слушних слів.
— У мене з собою ще один томик Берґотта, я вам його передам, — додав він і подзвонив.
З'явився грум.
— Попросіть сюди метрдотеля. Він тут єдина тямуща людина, тільки йому й можна щось доручити, — згорда кинув пан де Шарлюс.
— Пана Еме, ваша ясновельможносте? — спитав ґрум.
— Я не знаю, як його звати… А втім, так, пригадую, його кликали Еме. Гайда, мені ніколи!
— Він зараз прийде, ваша ясновельможносте, я допіру бачив його внизу, — відповів грум, йому хотілося показати, який він знаючий.
Сплив якийсь час. Ґрум повернувся.
— Ваша ясновельможносте, пан Еме ліг спати. Але ваш розказ можу виконати я.
— Ні, ви повинні його збудити.
— Не можу, ваша ясновельможносте, він ночує не тут.
— У такому разі йдіть собі.
— Ваша доброта, пане, незмірна, — сказав я, коли ґрум вийшов, — але мені досить однієї книжки Берґотта.
— Зрештою і я так думаю.
Пан де Шарлюс никав і далі по номеру. Так збігло кілька хвилин, після чого, повагавшись і, мабуть, передумавши, він крутнувся на п'ятах, знову кинув гострим тоном: "На добраніч!" — і вийшов.
По всіх цих вечірніх речах про високі почуття назавтра (то був день його від'їзду) пан де Шарлюс неабияк здивував мене: на пляжі він підійшов до мене переказати, щоб я, після купання, одразу ж ішов до бабусі, ущипнув мене за карк і по-панібратському, з дурненьким смішком сказав:
— Ну що, лайдачисько, вам, звичайно, начхати на стареньку бабцю, ге?
— Що ви, пане, я кохаю її ревне!
— Пане! — сказав барон, відступаючи на крок і без усякого почуття. — Ви ще молодик, скористайтеся ж цим і навчіться двох речей. По-перше, утримуйтеся від виразу емоцій природних, зрозумілих і так. По-друге, не вихоплюйтеся зі словом, поки до вас не дійде те, що ви почули. Якби ви оце шанувалися, то не ляпнули б мені спохвату, наче глуха тетеря, і не сплохували б — ви й так кумедний при цих вишитих якорцях на купальникові. Мені потрібна Берґоттова книжка. Пришліть її за годину з метрдотелем, який носить таке смішне й неоковирне ім'я, він, мабуть, о тій порі вже не спить. Ви мені довели, що вчора я зарано заговорив з вами про чари молодощів, я б вам більше прислужився, коли б звернув увагу на їхню легковажність, нетактовність і нетямущість. Маю надію, любий пане, що цей маленький душ буде вам такий самий спасенний, як ікупання. Та не стовбичте на місці слупом, а то застудитеся. Моє шануваннячко, пане!
Очевидячки, барон пошкодував потім про свої слова, бо невдовзі я отримав назад книжку, яку він мені позичав і яку я йому відіслав, але не з Еме, "який десь відлучився", а з ліфтером. У сап'янову оправу книжки був уклеєний шкураток з витисненими на шкірі незабудками.
Коли пан де Шарлюс поїхав, ми з Робером зуміли нарешті пообідати у Блока. І ось під час цієї маленької учти я побачив, що історії, які здавалися нашому колезі смішними, він почув з уст Блока старшого і що отою "прецікавою людиною", про яку згадував Блок молодший, був один із друзів батькового дому, якого батько саме так характеризував.