Ця перемога закінчить наш похід, і ми можемо повернутися на зимові квартири, де застануть нас нові французькі війська, які формуються у Франції; і тоді мир, який я укладу, буде гідний мого народу, вас і мене.
Наполеон ".
XIV
О 5 годині ранку ще було зовсім темно. Війська центру, резервів і правий фланг Багратіона стояли ще нерухомо; але на лівому фланзі колони піхоти, кавалерії і артилерії, які повинні були перші спуститися з висот, для того щоб атакувати французький правий фланг і відкинути його, по диспозиції, в Богемські гори, вже заворушилися і почали підніматися з своїх нічлігів. Дим від вогнищ, в які кидали все зайве, їв очі. Було холодно і темно. Офіцери квапливо пили чай і снідали, солдати пережовували сухарі, відбивали ногами дріб, гріючись, і стікалися проти вогнів, кидаючи в дрова залишки балаганів, стільці, столи, колеса, діжки, все зайве, що не можна було забрати з собою. Австрійські колонновожаті снували між російськими військами і служили провісниками виступу. Як тільки показувався австрійський офіцер біля стоянки полкового командира, полк починав ворушитися: солдати збігалися від багать, ховали в халяви трубочки, мішечки в вози, розбирали рушниці і шикувалися. Офіцери застібалися, надягали шпаги і ранці і, вигукуючи, обходили ряди; обозні і денщики запрягали, укладали і пов'язували вози. Ад'ютанти, батальйонні та полкові командири сідали верхами, хрестилися, віддавали останні накази, настанови і доручення обозним, які залишаються, і звучав одноманітний тупіт тисячею ніг. Колони рухалися, не знаючи куди і не бачачі від довколишні людей, від диму і від посиленого туману ні тієї місцевості, з якої вони виходили, ні тієї, в яку вони вступали.
Солдат в русі так же оточений, обмежений і тягнутий своїм полком, як моряк кораблем, на якому він знаходиться. Як би далеко він ні пройшов, в які б дивні, невідомі і небезпечні широти ні вступив він, навколо нього — як для моряка завжди і всюди ті ж палуби, щогли, канати свого корабля — завжди і всюди ті ж товариші, ті ж ряди, той же фельдфебель Іван Митрич, той же ротний собака Жучка, те ж начальство. Солдат рідке бажає знати ті широти, в яких знаходиться весь корабель його; але в день бою, Бог знає як і звідки, в моральному світі війська чується одна для всіх сувора нота, яка звучить наближенням чогось рішучого і урочистого і викликає їх на невластиву їм цікавість. Солдати в дні боїв збуджено намагаються вийти з інтересів свого полку, прислухаються, придивляються і жадібно розпитують про те, що робиться навколо них.
Туман став такий сильний, що, незважаючи на те, що світало, не видно було в десяти кроках перед собою. Кущі здавалися величезними деревами, рівні місця — обривами і скатами. Скрізь, з усіх боків, можна було зіткнутися з невидимим в десяти кроках ворогом. Але довго йшли колони все в тому ж тумані, спускаючись і піднімаючись на гори, минаючи сади і огорожі, по новій, незрозумілій місцевості, ніде не стикаючись з ворогом. Навпаки, то попереду, то позаду, з усіх боків, солдати взнавали, що йдуть по тому ж напрямку наші російські колони. Кожному солдатові приємно ставало на душі від того, що він знав, що туди ж, куди він йде, тобто невідомо куди, йде ще багато, багато наших.
— Ти ба, і курські пройшли, — говорили в рядах.
— Пристрасть, братик ти мій, що войски нашої зібралося! Вчора вечором подивився, як вогні розклали, кінця краю не видно. Москва, — одне слово!
Хоча ніхто з колонних начальників не під'їжджав до рядів і не говорив з солдатами (колонні начальники, як ми бачили на військовій раді, були не в дусі і незадоволені розпочатою справою і тому тільки виконували накази і не дбали про те, щоб порадувати солдат), незважаючи на те, солдати йшли весело, як і завжди, йдучи в справу, особливо в наступальну. Але, пройшовши близько першої години все в густому тумані, велика частина війська мала зупинитися, і рядами пронеслася неприємна свідомість безладу і безладдя, яке вершиться. Яким чином передається ця свідомість, — вельми важко визначити; але безсумнівно те, що вона передається надзвичайно-вірно і швидко розливається, непомітно і нестримно, як вода в долині. Якщо б російське військо було одне, без союзників, то, може бути, ще пройшло б багато часу, поки це свідомість безладу стало б спільною впевненістю; але тепер, з особливим задоволенням і природністю відносячи причину безладу до недолугих німців, всі переконалися в тому, що відбувається шкідлива плутанина, яку наробили ковбасники.
— Що стали ? Аль загородили? Або вже на француза натрапили?
— Ні не чути. А то палити б став.
— Ото ж бо квапили виступати, а виступили — стали без пуття посеред поля, — все німці прокляті плутають. Онде чорти нетямущі!
— Ото ж бо я б їх і пустив наперед. А то, мабуть, позаду тиснуться. Ось і стій тепер й не снідавши.
— Так що, скоро там? Кавалерія, кажуть, дорогу загородила, — говорив офіцер.
— Ех, німці прокляті, своєї землі не знають, — говорив інший.
— Ви який дивізії? — кричав, під'їжджаючи, ад'ютант.
— Вісімнадцятої.
— Так навіщо ж ви тут? Вам давно б попереду має бути, тепер до вечора не пройдете.
— Ось розпорядження дурні; самі не знають, що роблять, — говорив офіцер і від'їжджав.
Потім проїжджав генерал і сердито не по-російськи кричав щось.
— Тафа-лафа, а що бурмоче, нічого не розбереш, — говорив солдат, перекривлюючи генерала, що від'їхав. — Розстріляв б я їх, негідників!
— О дев'ятій годині велено на місці бути, а ми й половини не пройшли. Ось так розпорядження! — повторювалося з різних сторін.
І почуття енергії, з яким виступали в справу війська, почало обертатися в досаду і злість на безглузді розпорядження і на німців.
Причина плутанини полягала в тому, що під час руху австрійської кавалерії, що йшла на лівому фланзі, вище начальство знайшло, що наш центр занадто віддалений від правого флангу, і всієї кавалерії велено було перейти на праву сторону. Кілька тисяч кавалерії просувалося перед піхотою, і піхота мала чекати.
Попереду сталося зіткнення між австрійським колонновожатим і російським генералом. Російський генерал кричав, вимагаючи, щоб зупинена була кіннота; австрієць доводив, що винен був не він, а вище начальство. Війська тим часом стояли, нудьгуючи і падаючи духом. Після годинної затримки війська рушили, нарешті, далі і стали спускатися з гори. Туман, який розступався на горі, тільки густіше стелився в низах, куди спустилися війська. Попереду, в тумані, пролунав один, другий постріл, спочатку нескладно в різних проміжках: тратта ... тат, і потім все складніше і частіше, і зав'язалася справа над річкою Гольдбах.
Не розраховуючи зустріти внизу над річкою ворога і ненавмисно в тумані наткнувшись на нього, не чуючи слова одухотворення від вищих начальників, з свідомістю, що поширилася по військах, що було спізнилися, і, головне, в густому тумані не бачачі нічого попереду і кругом себе, росіяни ліниво і повільно перестрілювалися з ворогом, просувалися вперед і знову зупинялися, не отримуючи вчасно наказів від начальників і ад'ютантів, які блудили по туману в незнайомій місцевості, не знаходячи своїх частин військ. Так почалася справа для першої, другої і третьої колони, які спустилися вниз. Четверта колона, при якій знаходився сам Кутузов, стояла на Праценських висотах.
У низах, де почалася справа, був все ще густий туман, нагорі проясніло, але все не видно було нічого з того, що відбувалося попереду. Чи були всі сили ворога, як ми припускали, за десять верст від нас або він був тут, в цій лінії туману, — ніхто не знав до дев'ятої години.
Було 9 годині ранку. Туман суцільним морем стелився по низу, але при селі Шлапанице, на висоті, на якій стояв Наполеон, оточений своїми маршалами, було абсолютно ясно. Над ним було ясне, блакитне небо, і величезна куля сонця, як величезний пустотілий багряний поплавок, колихався на поверхні молочного моря туману. Не тільки всі французькі війська, але сам Наполеон зі штабом перебував не по ту сторону струмків і низів сіл Сокольніц і Шлапанице, за якими ми мали намір зайняти позицію і почати справу, але по цей бік, так близько від наших військ, що Наполеон простим оком міг в нашому війську відрізняти кінного від пішого. Наполеон стояв трохи попереду своїх маршалів на маленькому сірому арабському коні, у синій шинелі, в тій самій, в якій він пройшов італійську кампанію. Він мовчки вдивлявся в пагорби, які як би виступали з моря туману, і за якими далеко рухалися російські війська, і прислухався до звуків стрілянини в долині. У той час ще худе обличчя його не ворушилася жодним м'язом; блискучі очі були нерухомо спрямовані на одне місце. Його припущення виявлялися вірними. Російські війська частиною вже спустилися в долину до ставків та озер, частиною очищали ті Праценські висоти, які він мав намір атакувати і вважав ключем позиції. Він бачив серед туману, як в поглибленні, що складається двома горами біля села Прац, все по одному напрямку до улоговин рухалися, виблискуючи багнетами, російські колони і одна за одною зникали в море туману. За відомостями, отриманими ним з вечора, по звуках коліс і кроків, чутим вночі на аванпостах, по безладності руху російських колон, за всіма припущеннями він ясно бачив, що союзники вважали його далеко попереду себе, що колони, що рухалися поблизу Працена, становили центр російської армії, і що центр вже досить ослаблений для того, щоб успішно атакувати його. Але він все ще не починав справи.
Нині був для нього урочистий день — річниця його коронування. Перед ранком він задрімав на кілька годин і здоровий, веселий, свіжий, в тому щасливому настрої, в якому все здається можливим і все вдається, сів на коня і виїхав у поле. Він стояв нерухомо, дивлячись на висоти, які виднілися через туман, і на холодному обличчі його був той особливий відтінок самовпевненого, заслуженого щастя, який буває на обличчі закоханого і щасливого хлопчика. Маршали стояли позаду його і не сміли розважати його увагу. Він дивився то на Праценські висоти, то на сонце, що випливало з туману.
Коли сонце зовсім вийшло з туману і сліпучим блиском бризнуло по полях і туману (як ніби він тільки чекав цього для початку справи), він зняв рукавичку з красивою, білої руки, зробив нею знак маршалів і віддав наказ починати справу.