Коли Дідеріх, сповнений кипучої енергії, повернувся після своєї розвідки додому, біля дверей він зіткнувся з Еммі, яка була закутана в серпанок і рухалася так, ніби їй все було байдуже. "Вельми дякую, — подумав він, — зовсім не байдуже. Інакше до чого ми дійдемо". І він привітався з Еммі крадькома, наче з острахом.
Він зачинився сам-один у конторі, де вже не стало старого Сетбіра і де тепер Дідеріх, свій власний вірник, відповідальний тільки перед богом, ухвалював свої багаті на наслідки рішення. Він підійшов до телефону і викликав Гаузенфельд. Цієї миті відчинилися двері, ввійшов листоноша та поклав на стіл пачку листів, і Дідеріх прочитав на верхньому конверти "Гаузенфельд". Він повісив трубку і, киваючи головою, дивився на листа, як на свою долю. Готово! Старий без слів зрозумів, що не повинен більше давати грошей своїм друзям — Букові і компанії, бо в разі потреби можуть і його особисто покликати до відповіді. Дідеріх спокійно розліпив конверта, але після перших двох рядків заспішив. Яка несподіванка! Клюзінг хоче продати Гаузенфельд. Він старий, він бачить в особі Дідеріха свого природного наступника!
Що це означало? Дідеріх сів у куток і глибоко замислився. Насамперед це означало, що Вульков уже своє робить. Старий до смерті перелякався, що втратить казенні замовлення, а страйк, яким погрожував Наполеон Фішер, довершив справу. Де були ті часи, коли він сподівався уникнути біди, відступивши Дідеріхові частину постачі на "Нецігську газету"? Тепер він віддавав йому ввесь Гаузенфельд. "Я — сила!" — постановив Дідеріх, і раптом йому спало на думку, що Клюзінгова пропозиція купити фабрику і заплатити за неї справжню ціну за даного стану речей — просто смішна. І Дідеріх справді голосно засміявся... Тут він побачив, що наприкінці листа, вже після підпису, було іще щось, якась приписка дрібнішим почерком, і така непомітна, що він раніше не звернув на неї уваги. Дідеріх розібрав її, і рот його розкрився сам собою. Раптом він підскочив. "Здорово! — пролунав його вигук у тиші самотньої контори. — Ось коли вони в моїх руках! — Потім з глибокою поважністю зауважив: — Це страшно. Просто якась безодня!" Він прочитав ще раз, слово за словом, фатальну приписку, поклав листа до вогнетривкої каси і рішучим рухом замкнув її. Тепер там причаїлася отрута для Бука та його ближніх, і цю отруту прислав їхній друг. Клюзінг не тільки перестав давати їм гроші, він ще й зраджував їх. Але вони цього заслужили, це правда; така аморальність, напевне, відштовхнула навіть Клюзінга.
Змилування тут рівнозначне співучасті. Дідеріх перевірив себе. Змилування було б просто злочином. Хай тепер самі нарікають на себе! Тут треба діяти з усією невблаганністю! Викрити гнійник і вимести його залізною мітлою! "Я беру це на себе заради загального добра, мій обов'язок націоналіста велить мені це. Нічого не вдієш, ми живемо за суворого часу!"
Наступного вечора у величезній залі "Валгалли" відбулися відкриті народні збори, скликані виборчим комітетом вільнодумних. Дідеріх за дійовою допомогою Готліба Горнунга подбав про те, щоб виборці Гейтейфеля ні в якому разі не були залишені самі на себе. Сам він вважав за зайве слухати програмну промову кандидата; він попрямував на збори вже тоді, коли мали початися дебати. У вестибюлі він натрапив на Кунце, який від люті втратив самовладання.
— Відставний інвалід! — вигукнув він. — Гляньте на мене, добродію, і скажіть, чи схожий я на людину, якій можна говорити подібні речі?
Від хвилювання він не міг провадити далі, і тому його змінив Кюнхен.
— Нехай би Гейтейфель сказав це мені! — загорлав він. — Я б йому показав, хто такий Кюнхен!
Дідеріх наполегливо порадив майорові запізвати свого противника до суду. Та Кунце й без того не потребував заохочення, він присягався, що просто посіче Гейтейфеля на котлети. Дідеріх нічого не мав проти цього і висловив палке схвалення, коли Кунце дав зрозуміти, що за таких умов швидше піде рука в руку з найлютішою крамолою, ніж з вільнодумством. Але Кюнхен і пастор Цілліх, що підійшов до них, висловили сумнів щодо цього. Вороги держави — і "партія кайзера"! "Підкуплені боягузи!" — говорив Дідеріхів погляд, тимчасом як майор далі палав помстою. Ця банда ще заплаче у нього кривавими слізьми!
— І ще сьогодні ввечері, — пообіцяв Дідеріх з такою залізною впевненістю, що всі були вражені. Він зробив паузу і почав блискати очима на всіх по черзі. — Що сказали б ви, пане пасторе, якби я навів докази деяких махінацій ваших вільнодумних друзів?
Пастор Цілліх зблід, Дідеріх перейшов до Кюнхена.
— Шахрайські маніпуляції з громадськими грішми...
Кюнхен підскочив.
— Ну, тепер стережися! — перелякано крикнув він.
Але Кунце заревів:
— До мене на груди! — і схопив Дідеріха в обійми. — Я простий солдат, — повторював він. — Хай шкаралупа груба, але ядро добре. Доведіть шахрайство цих каналій, і майор Кунце — ваш друг, так ніби ми стояли разом у бою під Марс-ла-Тур!
У майора були сльози на очах, у Дідеріха також. І хвилюванню, що пойняло їхні душі, нічим не поступався настрій в залі. Вже з порога видно було крізь синій дим, як з усіх боків підіймалися руки, а то тут, то там з чиїхось грудей виривався вигук: "Ганьба!", "Цілком слушно!" або "Це підлість!" Виборчий бій був у повному розпалі. Дідеріх кинувся в нього з нечуваною запеклістю, бо перед столом президії, на чолі якої сидів власною персоною старий Бук, хто стояв скраю трибуни і говорив? Сетбір, відставлений Дідеріхів вірник! З почуття помсти Сетбір виголошував підбурливу промову, в якій найнесприятливіше характеризував ніби доброзичливе ставлення деяких фабрикантів до робітників. Це, мовляв, не що інше, як демагогічний викрутас, за допомогою якого, заради певних особистих вигод, хочуть порізнити громадян і перетягти виборців на бік крамоли. Раніше такі добродії, навпаки, говорили: "Хто народився рабом, рабом залишиться".
— Ганьба! — крикнули робітники, члени професійних спілок.
Дідеріх, працюючи ліктями, пробився до трибуни.
— Це підлий наклеп! — крикнув він Сетбірові в обличчя. — Посоромтеся! Відколи вас відставили, ви перейшли до критиканів.
За командою майора Кунце, Товариство воїнів дружно заревіло: "Підлість!" і "Слухайте, слухайте!" Робітники свистіли, а Сетбір показував тремтячого кулака Дідеріхові, який погрожував, що запроторить його до в'язниці. Тут старий Бук підвівся і подзвонив.
Коли запанувала тиша, він заговорив м'яким голосом, що дедалі більше набирав звучності й теплоти:
— Громадяни! Не давайте поживи честолюбству окремих осіб, приписуючи їм надмірне значення. Що тут особи? І навіть класи? Ідеться про долю народу, до нього належать усі, за винятком можновладців. Ми повинні діяти спільно, ми, громадяни, не повинні повторювати тієї помилки, якої допускалися за днів моєї молодості, не будемо шукати порятунку в багнетах, як тільки й робітники зажадають своїх прав. Те, що ми ніколи не хотіли визнавати за робітниками їхні права, дало можновладцям змогу позбавити і нас наших прав.
— Цілком слушно!
— Тепер, коли від нас вимагають збільшення армії, народові і всім нам випадає, може, остання нагода захистити нашу свободу від можновладців, які озброюють нас лише для того, щоб закріпачити. "Хто народився рабом, рабом залишиться", — кажуть не тільки вам, робітникам: юнкерство, влада якого обходиться нам усе дорожче, говорить це всім нам.
— Цілком слушно! Жодного рекрута і жодного пфеніга!
Бук сів під вигуки палкого схвалення. Дідеріх, готуючися до рішучої сутички і заздалегідь умиваючися потом, ще раз окинув поглядом залу і помітив Готліба Горнунга, який командував постачальниками на пам'ятник кайзерові Вільгельму. Пастор Цілліх крутився серед християнських юнаків. Товариство воїнів скупчилося навколо Кунце. Тут Дідеріх витяг з піхов меч.
— Заклятий ворог знову підіймає голову! — знехтувавши всіма небезпеками, крикнув він. — Зрадником батьківщини є той, хто відмовляє нашому блискучому кайзерові в тому, що він...
— У-у! — закричали зрадники батьківщини, але Дідеріх під дружні оплески добромисних далі кричав, хоч голос його уривався:
— Один французький генерал зажадав реваншу!
З-за столу президії хтось запитав:
— А скільки він одержав за це з Берліна?
Залунав сміх, тимчасом як Дідеріх підняв руки, наче збираючися злетіти догори.
Блискуча рать! Кров і залізо! Мужні ідеали! Могутнє єдино державство!
Ці міцні вирази з бряжчанням вилітали з його уст під рев добромисних.
— Тверда влада! Тверджа проти брудних хвиль демократії!
— Ім'я вашої тверджі — Вульков! — знов крикнув той самий голос з-за столу президії.
Дідеріх різко обернувся, він пізнав Гейтейфеля.
— Ви хочете сказати, що уряд його величності...
— Також тверджа! — сказав Гейтейфель.
Дідеріх простяг палець у напрямку до нього.
Ви образили кайзера! — з незвичайною різкістю крикнув він. Але за його спиною хтось заверещав:
— Шпиг!
Це був Наполеон Фішер, і його товариші хрипкими голосами повторили те ж саме слово. Вони посхоплювалися зі своїх місць і оточили Дідеріха грізним кільцем.
— Він знову провокує! Він хоче ще одного загнати до в'язниці! Геть!
І Дідеріха схопили за комір. З обличчям, спотвореним від жаху, він вертів шиєю, яку стискали мозолясті руки, і здушеним голосом волав до голови зборів про допомогу. Старий Бук не відмовив йому в ній, він безперестанку дзвонив і послав навіть кількох молодих хлопців урятувати Дідеріха від його ворогів. Як тільки Дідеріх зміг поворухнутися, він тицьнув пальцем на старого Бука.
— Продажність демократів! — крикнув він, пританцьовуючи на місці від збудження. — Я йому доведу її!
— Браво! Дайте говорити! — і табір націоналістів рушив уперед, перекидаючи столи і міряючися поглядами з крамольниками. Здавалося, зараз почнеться бійка; вже лейтенант поліції на трибуні взявся був за свою каску, щоб надіти її на себе; момент був критичний. Але раптом з трибуни долинуло владне:
— Тихше! Хай говорить!
І зразу стало майже тихо, в цьому голосі прозвучав гнів не чуваної ще тут сили. Старий Бук, який виріс на трибуні за столом президії, вже не був більше поважний дідок, він здавався стрункішим від припливу сил, від ненависті він був блідий і глянув так на Дідеріха, що не одному аж дух захопило!
— Хай говорить! — повторив старий.