Будинок мій, і коли я винаймаю капітанові горішній поверх, то знаю, що роблю невдячну справу, і кидаю бісер свиням!
Роблячи ці зауваження, місіс Мак-Стінджер піднесла голос на рівень другого поверху і випалювала кожну фразу, наче стріляла рушницею з безліччю цівок. По останньому пострілі з кімнати капітана долинув слабкий голос протесту: "Спокійно там унизу!"
— Якщо вам треба капітана Катла, то ось він! — сердито махнула рукою місіс Мак-Стінджер. Оскільки Флоренс, не мовивши й слова, сміливо переступила поріг, а Сюзанна рушила за нею, то місіс Мак-Стінджер відновила свої пішохідні вправи в непромокальних капцях, а Олександр Мак-Стінджер, котрий і досі сидів на бруківці й перестав було плакати, прислухаючись до розмови, знову заревів, а щоб розважитись під час цього нудного, бо цілком механічного заняття, робив загальний огляд вуличної перспективи, яку завершував найманий кеб.
Капітан у своїй власній кімнаті, засунувши руки в кишені, а ноги — під стілець, сидів на маленькім пустельнім острові серед океану змилків. Вікна капітанової кімнати були чисті, стіни — чисті, грубка чиста, і все, опріч грубки, було мокре й блищало від лугу з піском, і густий дух цього засобу стояв у повітрі. Покинутий на своєму острові, капітан тоскно вдивлявся в безбережні простори довкола, наче виглядав човна, що мав би, проходячи мимо, забрати його з собою.
Та ніякими словами не передати подиву капітана, коли він, кинувши безнадійно-сумним оком на двері, побачив там Флоренс з її покоївкою. В силу красномовства місіс Мак-Стінджер всі інші звуки знадвору долинали до нього ледь чутно, та й сподівався він гостя не такого вже й рідкісного — трактирного служку або молочника; отож коли натомість з'явилася Флоренс, та підпливла впритул до його острівця, та взяла його за руку — капітан скочив на ноги такий нажаханий, немов побачив перед собою когось із юних членів сімейства Летючого Голландця.
Проте він миттю прийшов до пам'яті і передовсім подбав про те, щоб перенести Флоренс на суходіл. Одним порухом руки щасливо виконавши цю операцію, він рушив у відкрите море, обхопив за поперек міс Ніппер і також переніс її на острів. Тоді капітан з побожною поштивістю підніс до своїх губ руку Флоренс і, відступивши трохи (острів був затісний для трьох), глипав на неї зі змилків, мов новоявлений Тритон.
— Ви, певно, здивовані нашим приходом, — всміхнувшися, сказала Флоренс.
Невимовно вщасливлений капітан поцілував замість відповіді свій гачок і прогудів: "Так держати!", — мовби ці слова були вельми тонким і добірним компліментом.
— Але я не могла не прийти, — пояснила Флоренс, — і не спитати, що думаєте ви про дорогого Уолтера — він тепер мені брат, — чи є якісь підстави переживати за нього, і чи не могли б ви, поки нема звісток від нього, щодня заходити до його бідного дядька й трохи розважити його?
При цих словах капітан Катл ніби несамохіть мацнув рукою там, де мав би бути лискучий капелюх, і, здавалося, зніяковів.
— Ви не боїтесь за Уолтера? — спитала Флоренс, з обличчя якої капітан не спускав очей (так воно його причарувало); Флоренс теж дивилась йому просто в обличчя, аби переконатись у щирості відповіді.
— Ні, втіхо душі моєї, — відповів капітан. — Не боюсь. Уол-р такий хлопець, що сухий з води вилізе. Уол-р зробить усе, що тільки може зробити такий хлопець. Уол-р, — сказав капітан, і очі йому гордо заблисли, а гачок піднісся вгору, провіщаючи надто влучну цитату, — Уол-р — це, так би мовити, видимий зовнішній знак невидимої внутрішньої сили. Як знайдете це місце, відзначте його.
Флоренс, не зовсім утямивши цей, на думку капітана, вельми змістовний та принагідний вислів, сумирно дивилася на нього, чекаючи продовження.
— Я не боюся, втіхо душі моєї,— підсумував капітан. — На тих широтах вітри винятково капосні, це факт, і їх могло віднести хтозна-куди, може, й на інший край світу. Але корабель у них — те, що треба, і хлопець там — те, що треба, а коли серце з кременю, його, дякувати Богу, — тут капітан легенько вклонився, — так просто не зламаєш, чи то на морі, чи в конторі. І раз є одне і друге, то швартовна забезпечена, тому я поки що анітрохи не боюся.
— Поки що? — перепитала Флоренс.
— Анітрохи, — капітан цмокнув свою залізну руку, — а до того як почну, втіхо душі моєї, Уол-р напише нам зі свого острова чи з якогось порту по дорозі, і-все стане на свої місця. А що стосується старого Сола Джілса, — тут капітан прибрав урочистого вигляду, — якого я триматимусь і не покину до смертної розлуки, і в час негоди, коли дмуть… коли дмуть… Перегляньте катехізис, — зробив маленьку вставку капітан, — там знайдете ці вислови, — якщо Сол Джілс задля розваги захоче почути думку одного морського вовка — це такий чоловік, що з його розумом, усяке діло можна брати на абордаж, а його ледь що не вбили, як він юнгою був, і звати його Якчіп, — то цей чоловік йому, в його ж рідній вітальні та таку думку вріже!.. Еге, — хвастовито додав капітан, — свічки в очах постають!
— Ну, то привезім цього джентльмена до нього, послухаймо, що він скаже! — вигукнула Флоренс. — Їдете з нами? У нас тут кеб.
Капітан знову мацнув те місце, де мав би бути лискучий капелюх і збентежився. Та в цю мить сталася дивна пригода. Двері зненацька одчинилися, ніби самі собою, в кімнату впурхнув, наче птах, той самий капелюх і гепнувся під капітанові ноги. Потім двері так само несподівано зачинилися, і чудо так і залишилось нез'ясованим.
Капітан Катл підняв капелюх, оглянув його з-усіх боків зацікавлено-радісним поглядом і став натирати його рукавом свого фрака. При цьому він пильно подивився на гостей і тихо сказав:
— Я, бачте, мав би метнутись до Сола Джілса і вчора, й сьогодні вранці, та от вона… забрала його й не вертала. Ось і вся історія.
— Хто це — "вона"? — спитала Сюзанна Ніппер.
— Господиня будинку, моє серце, — хрипко прошепотів капітан, роблячи застережні знаки — Ми трохи перемовилися з нею щодо миття цих-от… підлог, і вона… одне слово, — сказав капітан, позираючи на двері й важко зітхнувши, — вона ущемила мою свободу.
— О, мала б вона справу зі мною! — вигукнула Сюзанна, розчервонівшись від цього палкого бажання. — Я б її так ущемила!
— Справді? Ви так гадаєте, серце? — з сумнівом похитав головою капітан, явно, проте, захоплений відчайдушністю цієї милої подвижниці. — Не знаю. Це — нелегка плавба. З нею важко порозумітися, серденько. Годі передбачити, яким курсом вона піде. Зараз вона мчить за вітром, а за хвилину повний поворот — і на вас. А коли впаде в норов, — тут чоло капітана вкрилося потом, — то… — ніщо як свистіння не могло красномовніш завершити фразу, тому капітан боязко свиснув. Після чого він знов похитав головою і, наново захоплений жертовною одвагою міс Ніппер, несміливо повторив: "Справді? Ви так гадаєте, серце?"
Сюзанна відповіла стриманою посмішкою, але ж ця посмішка була така зачіплива, що невідомо, як довго простояв би заворожений нею капітан, коли б не Флоренс, що, нетерпеливлячись, знов запропонувала негайно ж рушати до оракула Якчіпа. Навернений у такий спосіб до своїх обов'язків, капітан рішуче насунув на голову лискучого капелюха, взяв другий такий же каракуватий ціпок, що заступав перший, подарований Уолтерові, і, підхопивши Флоренс під руку, налагодився продиратись крізь ворожі лави.
Виявилося, однак, що місіс Мак-Стінджер вже встигла змінити курс, — що вона, зі слів капітана, робила доволі часто, — і повернула у зовсім іншому напрямку. Бо коли вони спустилися на перший поверх, ця взірцева жона на порозі витріпувала з хідників пилюку, крізь яку ледь-ледь проглядав малий Олександр на бруківці; і до такої міри поглинуло місіс Мак-Стінджер це господарське заняття, що, коли капітан Катл з гостями проходили мимо, вона тріпала дедалі завзятіше, ані словом, ні жестом не виказавши, що бачить їх коло себе. Капітана так втішив цей безболісний відхід з позицій (щоправда, хідники подіяли на нього як добрий понюх табаки, бо він розічхався до сліз), що він ніяк не міг повірити своєму щастю і по дорозі від дверей до кеба раз по раз оглядався, явно остерігаючись переслідувань з боку місіс Мак-Стінджер.
Проте цей грізний брандер-вогнеметник мовчав, і вони мирно добулися до рогу Бриг-майдану, звідки капітан, усівшись поруч візника на передку, — бо галантність не дозволила йому сісти поруч із дамами, хоч як його прошено, — скерував кеб до корабля капітана Якчіпа, який звався "Обачна Клара" і стояв коло Реткліфської корабельні.
Прибувши до корабельні, де судно цього великого командора було затиснене між п'ятьма сотнями інших, а такелаж тієї армади скидався на велетенське, наполовину зметене павутиння, капітан Катл устромив голову у вікно карети і запросив Флоренс та міс Ніппер іти разом із ним, зауваживши при цьому, що Якчіп дуже м'якосердо ставиться до дам, і що ніщо інше не матиме такого миротворного впливу на цей могутній розум, як їхня поява на "Обачній Кларі".
Флоренс охоче пристала на це, і капітан, утопивши її крихітну долоню в неосяжній своїй, з покровительсько-батьківським, гордим та церемонним виглядом (аж приємно було дивитися) попровадив її з однієї брудної палуби на іншу, поки, добравшись до "Клари", вони не виявили, що сходні з неї знято, і що від найближчого корабля цю обачну даму відокремлює смуга води з півдюжини футів завширшки. З пояснень капітана Катла виявилося, що великий Якчіп теж, як і він, терпить од жорстокої вдачі своєї квартирної хазяйки, і коли ця вдача стає вже зовсім нестерпною, створює, як останній засіб, зазначену прірву між ними.
— "Кларо", агов! — гукнув капітан, приклавши долоні до рота.
— Агов! — луною обізвався юнга, вискакуючи на палубу.
— Якчіп на борту? — крикнув капітан громовим голосом, ніби до хлопця було не два ярди, а добрих півмилі.
— Тут, тут! — у тон йому відповів хлопець.
Юнга перекинув сходні, і капітан, старанно заплішивши їх, перевів спершу Флоренс, а тоді міс Ніппер на палубу "Клари", де серед такелажу разом із язиками та скумбрією в'ялився на сонці розмаїтий одяг.
У ту ж мить із каютного люка почала виростати величезна — не менша за люк — голова з обличчям кольору червоного дерева. Одне око на ній було недвижне, а друге оберталось як ліхтар на деяких маяках.