S. Дайте хоч сорок су!
Пробачте, що пасилаю дочку, а не з’являюся власною Пирсоною, але сумний стан мого одягу, на жаль, ни дозволяє мені вийти на люди…"
Нарешті Маріус розгорнув і четвертого листа з адресою: "Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па", там були такі рядки:
"Вильмишановний благодійнику!
Якщо ви зволите піти з моєю дочкою, Ви побачите жахливі злидні, а я покажу вам свої документи.
Ознайомившись із цими паперами, ваша виликодушність ниодмінно зворушиться доброзичливою прихильністю, бо справжнім філософам властиві високі душевні пориви.
Ви маєте жалість у серці, і Ви зрозумієте, що тільки жорстока скрута і прагниння бодай трохи полегшити свою долю змушує нас звиртатися за підтвердженням своєї вбогості до властей, як начебто нам не дозволено без цього страждати в нивідомості, чикаючи, поки нам прийдуть на допомогу. Доля надто нисправедлива до одних і надто поблажлива і прихильна до інших.
У чиканні на ваш візит або вашу пажертву, якщо ви зволите вшанувати нас оними, прийміть мої найщиріші запевнення у глибокій повазі, з якою я маю честь бути вашим покірним і відданим слугою,
П. Фабанту, драматичний актор".
Прочитавши всі чотири листи, Маріус, як і раніше, перебував у цілковитому невіданні.
По-перше, біля жодного підпису не було адреси.
Листи начебто належали чотирьом різним особам: донові Альваресу, тітці Балізар, поетові Жанфло і акторові Фабанту, — але дивувало те, що всі вони були написані одним почерком і на однаковому пожовклому папері. Від усіх чотирьох листів смерділо дешевим тютюном, і в них повторювалися одні й ті самі орфографічні помилки, причому літератор Жанфло анітрохи не переважав у знанні правопису іспанського капітана.
Намагатися відгадати цю маленьку таємницю було марною справою. Ніщо, власне, не свідчило про те, що листи належали дівчатам, яких Маріус зустрів на бульварі.
Маріус вирішив, що ці клапті паперу не мають ніякої вартості й не потрібні нікому. Він поклав їх назад у конверт, кинув усе в куток і ліг спати.
О сьомій ранку, коли він уже прокинувся, поснідав і пробував узятися до роботи, хтось тихо постукав у його двері.
Не маючи нічого цінного, Маріус замикав двері тільки тоді, коли в нього була термінова робота. А йдучи з дому, він завжди лишав ключ у замковій шпарці. "Вас обікрадуть", — казала йому тітка Бурчуха. "А що в мене можна вкрасти?" — відповідав Маріус. Та одного дня, на превелику радість тітки Бурчухи, у нього таки вкрали старі чоботи.
У двері постукали вдруге, так само тихо.
— Заходьте, — сказав Маріус.
Двері відчинилися.
— Чого вам, тітко Бурчухо? — спитав Маріус, не відриваючи погляду від книжок і рукописів, які розіклав на столі.
— Пробачте… — відповів незнайомий голос.
Це був глухий, надтріснутий, хрипкий і здушений голос старого п’яниці.
Маріус обернувся й побачив у дверях дівчину.
4. Троянда в злиднях
У тьмяному світлі, що падало з віконця мансарди, за яким уже розвиднялося, стояло виснажене, худе й жалюгідне створіння в одній сорочці та спідниці просто на голому, закоцюблому від холоду тілі, зі шворкою замість пояса і зі шворкою у волоссі. Гострі лопатки, що випинали з-під сорочки, безкровне й бліде обличчя, землисті ключиці, почервонілі руки, напіврозтулений рот, у якому вже бракувало кількох зубів, бляклі, але хитрі й зухвалі очі, недорозвинені форми малої дівчинки і погляд розпусної баби. Тобто це було одне із тих слабких і водночас бридких створінь, на які не можна дивитись без страху й жалості.
Маріус підвівся й, остовпівши, втупив погляд у цю істоту, таку схожу на привид із кошмарного сну.
Особливо вражало те, що дівчина не вродилась бридкою. Десь у дитинстві вона, певно, була навіть гарненька. Приваба юності ще й тепер змагалася з гидкою завчасною старістю, наслідком убогого й розпусного життя. Рештки вроди згасали на цьому шістнадцятирічному обличчі, як на світанні зимового дня гасне бліде сонце, огорнуте чорними хмарами.
Маріусові здалося, ніби він уже десь бачив це обличчя.
— Чого вам треба, панно? — запитав він.
— У мене для вас лист, пане Маріус, — відповіла дівчина тим самим голосом п’яного каторжника.
Звідки вона знає, як його звуть?
Дівчина не стала чекати запрошення й сама зухвало увійшла до кімнати. Вона була боса. Крізь подерту спідницю виднілися її довгі ноги з худими коліньми. Зуби в неї цокотіли від холоду.
У руці вона справді тримала листа, якого подала Маріусові.
Розпечатуючи листа, Маріус помітив, що величезна облатка була ще волога. Отже, лист не міг прийти дуже здалеку.
Ось що він прочитав:
"Мій люб’язний юний сусіде!
Мені стало відомо про ваш добрий вчинок, що півроку тому ви заплатили за мене комірне. Нихай вас благословить Господь, юначе. Моя старша дочка розповість вам, що вже два дні, як ми ни мали й ріски в роті, а нас четверо, і моя дружина хвора. Якщо внутрішнє відчуття мене не обманює, то я маю підстави спадіватися, що ваше виликодушне серце зворушиться і навіє вам бажання зарадити нашій скруті, вділивши нам дещицю від щидрот ваших.
Лишаюся з глибокою пошаною, з якою і належить бути до благодійників людства.
Жондрет
Р. S. Моя дочка чикатиме ваших розпоряджень, ласкавий пане Маріус".
Цей лист несподівано прояснив таємницю, що бентежила Маріуса з учорашнього вечора. Він прийшов звідти, звідки й чотири інші. Той самий почерк, той самий стиль, ті самі помилки, той самий папір, той самий сморід тютюну.
Було п’ять послань, п’ять різних історій, п’ять прізвищ, п’ять підписів, а за всім цим стояв один чоловік. Іспанський капітан дон Альварес, бідолашна тітка Балізар, літератор Жанфло, колишній актор Фабанту, — усі четверо мали прізвище Жондрет, якщо Жондрет і справді звався Жондретом.
Тепер Маріус зрозумів, що його сусід, опинившись у крайніх злиднях, став зловживати людською добротою, й роздобувши кілька адрес, писав листи під вигаданими прізвищами різним особам, яких вважав багатими і здатними на милосердні вчинки, а своїм дочкам доручав розносити ці листи. Згадавши, як вони вчора втікали, як перемовлялися злодійським жаргоном, Маріус зрозумів, що ці нещасні створіння займалися ще невідомо якими темними ділами.
Тимчасом як Маріус дивився на гостю здивованим і співчутливим поглядом, вона зухвало розгулювала по його мансарді. Часом її подерта сорочка сповзала майже до пояса, оголюючи тіло, але дівчину це анітрохи не бентежило. Вона переставляла стільці, перекладала на комоді туалетні речі, торкалася до Маріусової одежі, зазирала в усі кутки.
— Ого, ви маєте дзеркало!
Вона весело наспівувала уривки з водевілів, яким її хрипкий і грубий голос надавав зловісного відтінку. Але під цією зухвалістю ховалася ніяковість. Нахабство іноді приховує сором.
Сумно було дивитись, як вона пурхає отак по кімнаті, наче пташка з перебитим крилом. Відчувалося, що за інших умов життя й виховання весела поведінка цієї дівчини могла б здаватися милою і чарівною.
— О, книжки! — вигукнула дівчина, підійшовши до столу, і її тьмяні очі зблиснули. — А я вмію читати, — сказала вона, і в її голосі прозвучала гордість, що їй теж є чим похвалитися, — до цього не байдужа жодна людська істота.
Вона схопила розкриту книжку, яка лежала на столі, й досить упевнено прочитала:
— "…генерал Бодюен дістав наказ захопити силами п’ятьох батальйонів своєї бригади замок Угомон, який посеред рівнини Ватерлоо… стоїть" — А, Ватерлоо! — вигукнула дівчина. — Я про це знаю. Там колись була битва з англійцями, і мій батько брав у ній участь.
Вона поклала книжку, взяла перо й вигукнула:
– І писати я вмію!
Умочивши перо в чорнило, вона обернулась до Маріуса:
— Хочете, я вам щось напишу?
Перш ніж він устиг відповісти, гостя вже написала на чистому аркуші, який лежав на столі: "Лягаві прийшли".
— Помилок нема, можете перевірити, — сказала вона, поклавши перо. — Ми з сестрою дістали освіту. Ми не завжди були такими, як тепер…
Потім вона глянула на Маріуса дивним поглядом і мовила:
— А знаєте, пане Маріус, ви дуже вродливий хлопець!
Дівчина підійшла до нього і поклала руку йому на плече.
— Ви на мене не звертали уваги, але я вас знаю, пане Маріус. Я не раз зустрічала вас тут на сходах, а ще я бачила, як ви заходили до старого на ім’я Мабеф, що живе в селі Аустерліц. Я іноді там прогулююсь. А розкуйовджене волосся вам дуже личить.
Вона намагалася говорити лагідним голосом, але нічого, крім пошепту, в неї не виходило. Частина слів узагалі губилася на півдорозі між горлом і губами, мов звуки на роялі, в якому бракує клавішів.
Маріус відступив, намагаючись не відштовхувати її.
— У мене тут пакет, — сказав він своїм звичайним холодним тоном. — Мені здається, панно, він належить вам. Візьміть, будь ласка.
І подав їй конверт із чотирма листами.
Дівчина сплеснула в долоні й вигукнула:
— А ми ж його де тільки не шукали!
Потім схопила і розкрила конверт, вигукуючи:
— Господи, то це ви знайшли його? На бульварі, правда? Мабуть, він випав, коли ми втікали. Щоб батько нас не побив, ми сказали йому, що рознесли листи, але всюди нам показали дулю. А як ви довідалися, що ці листи належать мені? А, з почерку! То це ми на вас наштовхнулись учора ввечері!
Тим часом вона розгорнула листа, адресованого "Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па".
— А! — сказала вона. — Це для того старого, що ходить до меси. Мабуть, він уже там. Віднесу йому листа, може, він дасть нам грошей на сніданок. — Дівчина засміялась і додала: — А ви знаєте, що буде, як ми сьогодні поснідаємо? Це означатиме, що ми з’їмо позавчорашній сніданок, позавчорашній обід, учорашній сніданок, учорашній обід — і все за один раз!
Слова дівчини нагадали Маріусові про мету її приходу.
Він понишпорив у кишені камізельки, але не знайшов там нічого.
Дівчина говорила далі, з таким виглядом, ніби забула, що Маріус поруч:
– Іноді я виходжу ввечері й не повертаюсь до ранку. Перш ніж оселитися тут, ми жили під мостом. Була зима, й ми тулились одне до одного, щоб не замерзнути, й моя менша сестричка плакала. Як сумно біля води! Коли мені хотілося втопитись, я казала собі: "Ні, вода така холодна!" Коли мені заманеться, я ходжу собі одна, а сплю в канавах…
Обнишпоривши свої кишені, Маріус назбирав п’ять франків шістнадцять су — то були всі його заощадження.