Як же ми можемо діяти без неї, поза нею?
— З цього й слід було починати, а то виходить, що я проти партії,— сказав Стахович, і па обличчі його виник вираз зніяковіння й заразом досади.— Досі ми мали справу з тобою та з Ванею Туркеничем, а не з партією. Ви хоч до пуття скажіть, навіщо скликали нас?
— А от навіщо,— сказав Туркенич таким тихим, спокійним голосом, що всі обернулись до нього,— щоб бути готовими. Звідки ти знаєш, що нас і справді не призвуть цієї ночі? — спитав він, гостро дивлячись на Стаховича.
Стахович мовчав.
— Це перше. Друге,— провадив далі Туркенич,— ми не внаємо, що сталося з Ковальовим та Пиріжком. А хіба можна діяти наосліп? Я ніколи не дозволю собі сказати про хлопців щось погане, а якщо вони провалились? Хіба можна розпочинати хоч би що, не зв'язавшися з арештованими?
— Я з-зроблю це сам,— хутко промовив Олег.— Рідня, мабуть, понесе передачі, можна буде кому-небудь записку вкласти — в хліб, у посуд. Я організую це ч-через маму...
— Через маму! — пирснув Стахович. Олег густо почервонів.
— Німців ти, видно, не знаєш,— презирливо закинув Стахович.
— До німців не треба пристосовуватись, треба примусити їх пристосовуватись до нас.— Олег ледве стримував себе й намагався не дивитись на Стаховича.— Яка твоя думка, Серьожо?
Краще б напасти,— сказав Серьожка, зніяковівши.
— Отож-бо й є... Сили знайдуться, не турбуйся! Стахович зразу став жвавіший, почувши підтримку.
— Я й кажу, що в нас немає ні організації, ні дисципліни,— зауважив Олег, увесь червоний, і встав.
Тим часом Ніна відчинила двері, і в кімнату ввійшов Вася Пиріжок. Все його обличчя було в засохлих саднах і синцях, і одна рука — на перев'язі. Його вигляд був такий гнітючий і дивний, що всі підвелися в мимовільному русі до нього.
— Де тебе так? — помовчавши, спитав Туркенич.
— У поліції.— Пиріжок стояв біля дверей, і його чорні, мов у якого звіряти, очі були повні дитячої гіркоти й збентеження.
— А Ковальов де? Наших там не бачив? — питали всі в Пиріжка.
— І нікого ми не бачили: нас у кабінеті начальника поліції били,— сказав Пиріжок.
— Ти блазнюка не корч, кажи ясно,— не підносячи голосу, сердито сказав Туркенич.— Де Ковальов?
— Дома... Відлежується. А що розповідати? — сказав Пиріжок в раптовому роздратуванні.— Удень, в акурат перед цими арештами, нас викликав Соліковський, сказав, щоб надвечір прийшли озброєні — пошле нас із арештом, а до кого — не сказав. Це вперше намітив нас, а що не нас самих і що арешти будуть великі, ми, звичайно, не знали. Ми пішли додому та й думаємо: "Як же це ми підемо брати когось із своїх? Довіку собі не простимо!" Я й сказав Толь-ці: "Ходім до Синюхи, шинкарки, налигаємось і не прийдемо,— потім так і скажемо: "запиячили". Ну, ми подумали, подумали, що, справді, з нами зроблять? Ми не на підозрінні. На крайній випадок, пику наб'ють та виженуть. Так воно й вийшло: продержали кілька годин, допитали, пику набили й вигнали,— сказав Пиріжок, украй збентежений.
Хоч яка була прикра хвилина, Пиріжок мав такий жалюгідний і смішний вигляд, і все разом було таке по-хлоп'ячому дурне, що на обличчях юнаків з'явились ніякові посмішки.
— А д-деякі т-товариші думають, що вони здатні ат-та-кувати німецьку жандармерію! — дуже заникуючись, сказав Олег, і в очах його виник нещадний, злостивий вираз.
Йому було соромно перед Лютиковим, що в першій же серйозній справі, дорученій молоді, виявилося стільки хлоп'ячої легковажності, неорганізованості, недисциплінованості. Йому було соромно й перед товаришами, бо всі вони це відчували так само, як і він. Його обурювали дрібне самолюбство і пиха Стаховича, і заразом йому здавалося, що Стахович з бойовим своїм досвідом мав право ремствувати на те, як Олег організував усю справу. Олегові здавалося, що діло провалилося через його слабкість, з його вини, і він був повен такого морального осуду себе самого, що зневажав себе ще більше, ніж Стаховича.
Розділ тридцять четвертий
Поки дома в Туркенича радила раду молодь, Андрій Валько та Матвій Шульга стояли перед майстером Брюкне-ром і його заступником Балдером у тому самому кабінеті, куди кілька днів тому приводили на очні ставки Шульгу.
Обидва немолоді, невисокі, широкі в плечах, вони стояли поруч, як два брати-дубки серед галявини. Валько був трохи сухіший, чорний, понурий, білки його очей недобре блискали з-під зрослих брів, а в опасистім обличчі Костьовича, покарбованому цяточками, попри гострі мужні обриси, щось бриніло світле та спокійне.
Арештованих було так багато, що протягом цих днів їх допитували водночас і в кабінеті майстера Брюкнера, і у вахтмайстера Балдера, і в начальника поліції Соліковського. Але Валька та Костьовича не потривожили ще ні разу. їх навіть годували краще, ніж годували перед тим самого Шульгу. І всі ці дні Валько та Матвій Костьович за стінами своєї камери чули стогін та лайку, тупання ніг, метушню й брязкіт зброї, і дзвін тазів та відер, і хлюпання води, коли змивали кров на підлозі. Інколи з якоїсь дальньої камери ледве долинав дитячий плач.
їх повели па допит, ке зв'язавши рук, і вони обидва були подумали, що спробують їх підкупити, обдурити м'якістю й хитрістю. Але, щоб вони не порушили порядку, Огсіпиг^'у. в кабінеті майстера Врюкнера були, крім перекладача, ще чотири озброєні солдати, а унтер Фепбонг, який привів арештованих, стояв за їхньою спиною з револьвером у руці.
Допит розпочався з установлення особи Валька, і Валько назвав себе. Він був людина в місті відома, його знав навіть Шурка Рейбанд, і коли йому перекладали запитання майстера Врюкнера, Валько бачив у чорних очах Шурки Рей-банда вираз переляку й гострої, майже особистої цікавості.
Потім майстер Брюкнер спитав Валька, чи давно він знає чоловіка, що стоїть поруч, і хто цей чоловік. Валько ледь усміхнувся.
— Познайомилися в камері,— сказав він.
— Хто він?
— Скажи своєму хазяїнові, щоб він ваньку не валяв,— хмуро сказав Валько Рейбандові.— Він же розуміє, що я знаю тільки те, що мені цей громадянин сам сказав.
Майстер Брюкнер помовчав, округливши очі, як сич, і з цього виразу очей стало ясно: він не знає, що спитати ще, і не вміє він питати, коли людина не зв'язана і людину не б'ють, і від того майстерові Брюкнеру вельми важко й нудно. Потім він сказав:
— Коли він хоче заслужити поводження, відповідне до його становища, нехай назве, кого залишено з ним разом для підривної роботи.
Рейбанд переклав.
— Я таких не знаю. І не мислю, щоб їх устигли залишити. Я повернувся від Дінця, не встиг евакуюватись. Кожен може це потвердити,— сказав Валько, прямо дивлячись спочатку на Рейбанда, потім на майстера Врюкнера циганськими чорними очима.
В нижній частині обличчя майстера Врюкнера, там, де воно переходило в шию, набрякли товсті пихаті брижі. Так він трохи постояв, потім узяв з портсигара на столі сигару без етикетки і, тримаючи її посередині двома пальцями, простяг Валькові і спитав:
— Ви інженер?
Валько був старий господарник, висунений з робітників-шахтарів ще по закінченні громадянської війни, і вже в тридцятих роках він закінчив Промислову академію. Але безглуздо було б розповідати все це німцеві, і Валько, вдавши, що не помічає простягнутої йому сигари, відповів на запитання майстера Врюкнера ствердливо.
— Людина вашої освіти й досвіду могла б посісти вище й матеріально забезпечене становище при новому порядку, якби вона цього хотіла,— ознаймив майстер Брюкнер і сумпо схилив голову набік, усе ще тримаючи перед Вальком сигару.
Валько мовчав.
— Візьміть, візьміть сигару...— з переляком в очах сказав Шурка Рейбанд свистячим пошептом.
Валько, ніби не чуючи, і далі мовчки дивився на майсте-ра Брюкнера з веселим виразом у чорних циганських очах.
Велика жовта зморшкувата рука майстера Брюкнера, що тримала сигару, стала тремтіти.
— Весь Донецький вугільний район з усіма шахтами й заводами перейшов у відання Східного товариства експлуатації, вугільних та металургійних підприємств,— сказав майстер Брюкнер і зітхнув так, немов йому трудно було вимовити це. Потім він ще нижче схилив голову набік і, рішучим жестом простягти Валькові сигару, сказав: — 3 доручення товариства, я пропоную вам посаду головного інженера при місцевому дирекціоні.
При цих його словах Шурка Рейбанд так і завмер, втягнув голову в плечі й переклав слова майстера Брюкнера так, наче йому в горлі дерло.
Валько мовчки дивився на майстера Брюкнера. Чорні Валькові очі звузились.
— Я пристав би на цю пропозицію...— сказав Валько.— Якщо мені створять хороші умови для роботи...
Він навіть знайшов сили надати голосові вкрадливості. Над усе він боявся, що Шульга не зрозуміє, які перспективи одкриває ця несподівана пропозиція майстера Брюкнера. Але Шульга не обернувся до Валька й не глянув на нього,— мабуть, зрозумів усе як треба.
— Умови? — На обличчі майстера Брюкнера виникла посмішка, що падала йому звірячого виразу.— Умови звичайні: ви розкриєте мені вашу організацію — всю, всю!.. Ви зробите це! Ви це зробите зараз! — Майстер Брюкнер поглянув на годинник.— А через п'ятнадцять хвллин ви будете на волі, а через годину сидітимете у вашому кабінеті в дирекціоні.
Валько зразу все зрозумів.
— Я не знаю ніякої організації, я опинився тут випадково,— сказав Валько звичайним своїм голосом.
— А-а, ті подлец! — злорадо зіпнув майстер Брюкнер, мовби поспішаючи потвердити, наскільки Валько правильно все зрозумів.— Ті глявний! Мі всьо знайт!..— І, не маючи сили себе стримати, він тицьнув сигарою дядькові Андрієві в обличчя. Сигара зламалася, і пучки жандарма, смердючі від поганющого одеколону, влучили дядькові Андрієві в губи.
В ту ж мить Валько, широко та рвучко замахнувшись смаглявою рукою, вдарив майстера Брюкнера межи очі.
Майстер Брюкнер ображено хрюкнув, зламана сигара випала йому з рук, і він прямо, масивно гримнув на підлогу.
Спливло кілька секунд загального заціпеніння, поки майстер Брюкнер непорушно лежав на підлозі з опукло здутим над усією його масивною фігурою округлим животом. Потім усе неймовірно змішалося в кабінеті майстера Брюкнера.
Вахтмайстер Балдер, невисокий, дуже гладкий, сумирпий, протягом усього допиту мовчки стояв біля столу, поволі й сонно поводячи набряклими вологою досвідченими голубими очима, мірно сопів, і при кожному вдиханні й видиханні його опасисте спокійне тіло, вбране в сірий мундир, то сходило, то спадало, як опара.