Ми з ним візьмемо по півфунта, а ви троє поділите між собою решту — сорок шилінгів.
— Ну що ви, справді, ніяк не поділите! — втрутився Мак.— У мене є карти — чом би вам не зіграти на весь лишок?
Натомлені безділлям люди відразу вподобали цю пропозицію. Макові, як власникові карт, теж дозволили ставку, і після п'яти партій у крібідж Мак, перемігши останнім Амалу, виграв усі сорок шилінгів.
Була вже обідня пора, всі нашвидку попоїли й знову засіли за карти — тільки цього разу Картью запропонував іншу гру. Вони почали грати дев'ятого лютого о другій годині пополудні й грали з перемінним успіхом протягом дванадцяти годин: нарешті обляглйся спати, а рано-вранці знов узялися за карти. Вони навіть їли поспіхом, і лише Томмі якось надовго щез, а потім повернувся весь мокрий, з ящиком хересу.
Запала ніч, і вони присунулись ближче до вогнища. Годині о другій ночі, очікуючи ходу вельми боязкого в грі Томмі, Картью розслабився й озирнувся довкола. Він [318] побачив місячну доріжку в морі, монети, складені купками і розсипані на піску, заклопотані обличчя гравців. Він відчув у серці знайому бентегу, йому здалося, що грає музика, що місяць світить над іншим морем, що поряд яскраво світяться серед саду вікна казино і гроші дзвенять на зеленому сукні. "Праведний боже! — подумав він із жахом.— Невже я знову став азартним гравцем? " Картью ще пильніше обвів поглядом піщаний стіл. Він і Мак грали ризиковано, як досвідчені картярі, і вигравали — поряд з ними лежали купками золоті та срібні монети. Амалу й Гемстед теж дещо виграли, а Томмі — той програв значну частку своєї пайки, а в капітана лишалося не більше п'ятдесяти фунтів.
— Час, мабуть, кінчати,— сказав Картью.
— Налийте-но йому склянку Бокля,— відгукнувся хтось у відповідь.
Відкоркували нову пляшку, і гра пішла ще запальніше.
Картью виграв надто багато, щоб тепер кинути карти, і до самого світанку вимушений був брати участь у цьому божевільному безглузді — тепер він великодушно намагався програти, але тільки ще більше вигравав, як це нерідко трапляється в картах. На світанку одинадцятого лютого він відчув, що далі не витримає. Ставки невпинно зростали, і капітан уже поставив свої останні дванадцять фунтів. Картью саме здав карти, зазирнув у свої і впевнився, що він знов виграє!
— Ну ось що, товариство,— голосно мовив він,— нічого доброго ця гра не віщує, і пора кінчати.
На тім слові Картью показав свої карти, потім порвав їх на клапті й підвівся.
Всі заніміли й здивовано видивилися на нього.
— Що правда, то правда,— трохи згодом озвався Мак,— досить уже, награлися. Грали ми, звісно, жартома; ось мій виграш! Усе вигране сюди, хлопці!
І він почав складати виграні монети в скриньку, що була саме в нього під рукою.
Картью переступив через розірвані карти й потис Макові руку.
— Я цього ніколи не забуду!
— А що ви скажете цьому розбійникові Амалу та куцому Гемстедові? — неголосно спитав Мак.— Адже вони теж виграли...
— Слушно! — мовив Картью голосно.— Амалу й Гемстеде, підрахуйте свої виграші. Ми з Томмі заплатимо вам. [319]
Вони не заперечували, втішені можливістю отримати виграш — усе одно, від кого; а Томмі, що програв близько п'ятисот фунтів, був захоплений таким компромісним рішенням.
— А як же Мак? — спитав Хемстед.— Він що, нічого не матиме з свого виграшу?
— Знаєш що, куцаку? — сказав ірландець.— Я розумію, що ти говориш од щирого серця,— однак тримай лишень язик за зубами, бо я не такий чоловік... Якби ми грали по-справжньому, жодна душа не вирвала б у мене мого виграшу. Але ми грали жартома, і я, син своєї матері, не потерплю, щоб мені пропонували подачку. Затям мої слова, куцаку, на майбутнє.
— А знаєте, Маку, ви справжній джентльмен,— зауважив Картью, допомагаючи йому скласти виграш у скриньку.
— Отуди в біса, сер! Просто п'янюга матрос,— відповів Мак.
Капітан, що сидів, підперши голову руками, раптом підвівся, похитуючись, мов після цілонічної пиятики. Але його обличчя сяяло, й він загорлав на весь острів:
— Судно!
Всі озирнулись на його вигук: звіддалік, опромінений яскравим уранішнім сонцем, просто на острів Мідуей ішов бриг "Летючий шквал" з Гулля.
РОЗДІЛ XXIV
СУВОРА УМОВА
Судно, яке уздріли наші жертви катастрофи, було трампом, що перевозив випадкові вантажі з порту в порт. Воно вийшло з Лондона два роки тому, проминуло мис Доброї Надії, побувало в Індії та на Малайському архіпелазі, а тепер тримало курс на Сан-Франціско, розраховуючи знайти там підходящий фрахт і повернутися в Англію, обминувши довкола мис Горн. Капітаном судна був якийсь Джекоб Трент. Років за п'ять до описуваних подій він кинув плавати, купив на околиці міста котедж, вирощував капусту, потім придбав бричку й відкрив, як він хвалився, банк. Однак цей заклад не дуже відповідав назві. Той, хто брав у борг, повинен був купити в крамниці при котеджі якусь картину або щось із хатнього начиння чи залишити в заставу голову цукру або [320] сувій краму, а по суботах менеджер об'їздив своєю бричкою всіх клієнтів — дрібних торговців — і збирав у них проценти натурою. В такій діяльності цей чоловік знаходив незрозумілу для інших радість. Однак несподівані збитки, судовий процес і невиправдано різкі зауваження судді на його адресу вселили в душу Трента відразу до нового заняття. Випадково в старій газеті я натрапив на звіт про судовий розгляд за позовом Лайєла проти "Кардіффської компанії взаємозабезпечення". "Кажу відверто: я не можу зрозуміти, в чому полягала діяльність цієї компанії",— зауважив суддя, а потім, коли Трент дав свідчення, докинув: "Вони називали цей заклад банком, проте, як на мене, тут ідеться про незаконний, незареєстрований ломбард".
Суддя завершив свою промову погрозливим застереженням: "Містере Трент, я зобов'язаний попередити вас: стережіться, щоб ми знову не зустрілися з вами тут".
Протягом тижня капітан ліквідував свою установу, продав котедж, бричку та коня і знову пішов у море на "Летючому шквалі". Він був досвідчений капітан, і судновласники були задоволені ним, однак недавній ореол бізнесмена залишив слід у його душі, і Трент усім розказував, що хоч він і простий моряк, але певний час був справжнім банкіром...
Його старший помічник Еліас Годдедааль був статурний (вище шести футів на зріст) велетень-вікінг, дужий, розсудливий, старанний, сентиментальний, а крім того,— любитель музики. Він без угаву наспівував якусь шведську мелодію, майже завжди сумну. Якось він заплатив дев'ять доларів, аби послухати Патті, а щоб послухати Нільсот, утік із корабля, позбувшись таким чином двомісячної платні. Він ладен був пройти десяток миль, щоб послухати гарний концерт чи побачити вартий уваги спектакль. На борту в нього були свої незмінні скарби: канарка, концертино і повний Шекспір в одному томі дрібним шрифтом. У нього був властивий скандінавам хист зближуватися з першого погляду: незвісна наївність надавала йому привабливості. Це був лицар без страху та докору, без грошей та надії будь-коли нажити їх.
Другим помічником був Голдорсен, що теж мав каюту на кормі, але харчувався, як правило, разом з матросами.
З усіх матросів тільки про одного відомі деякі живі риси — про Брауна, матроса з Клайда. Це був невисокий, кремезний чорнявчик з добрими собачими очима, дуже лагідний і совісний; приохотившись до спиртного, він [321] перетворився на типового морського заволоку. "Одна, бачте, біда,— сором'язливо пояснював він Картью,— не можу я не пити. Ляж, знаєте, з дуже порядної родини..." Лист, що так сильно вплинув на Нейрса (читач, либонь, це пам'ятав), був адресований саме Браунові. Така була команда судна, яке своєю появою вселило таку радість у серця потерпілих. Знесилені безсонними ночами, вони від самої думки про близький порятунок втратили самовладання. У них тремтіли руки, очі сяяли, вони сміялись і кричали, як діти, а потім почали збиратися. Хтось насвистував "Похід через Джорджію", інші то пакували свої речі, то знову сміялися й кричали під акомпанемент цього мужнього маршу. Однак незворушний Вікс згасив загальний захват.
— Спокійно, хлопці! — сказав він.— Ми потрапимо на судно, про яке не знаємо нічого. У нас є скринька із золотом; її не приховаєш — надто важка. А що, як їм не можна довіритись? А що, як це пірати, на зразок Забіяки Гейса? Раджу краще перевірити наші револьвери.
У всіх, крім Гемстеда, була зброя, і всі поспішили зарядити її й покласти в кишені, а потім так само радісно докінчили пакувати речі. Сонце стояло зовсім низько над небокраєм, бриг рівномірно здіймався й опускався на хвилях, потерпілі спустили на воду вельбот і, збуджено вигукуючи, запрацювали веслами, прямуючи до виходу з лагуни.
Віяв свіжий вітер, з моря йшла супротивна хвиля. В обличчя веслярам били бризки.
Вони побачили англійський прапор, що маяв на вітрі, команду, що з'юрмилася біля борту, кока в дверях камбуза, а на юті — капітана в тропічному шоломі, з біноклем у руках. Кожен удар весла наближав потерпілих до колишнього життя, рідного матроського товариства, надійного прихистку на борту судна, і вони зовсім збожеволіли від радості.
Вікс упіймав кинутий у вельбот кінець каната, і кілька дружніх рук допомогли йому піднятись на борт.
— Капітан, якщо не помиляюсь? — мовив він, звертаючись до суворого літнього чоловіка в тропічному шоломі.
— Капітан Трент, сер,— відповів той.
— А я капітан Керкап. Ми з сіднейської шхуни "Багата наречена", що втратила щогли у відкритому морі двадцять восьмого січня. [322]
— Ай-ай-ай! — сказав Трент.— Ну що ж, тепер з вами все гаразд. Ваше щастя, що я побачив ваш сигнал. Адже я навіть не гадав, що ми пливемо так близько від цього жахливого острівця,— мабуть, нас підхопила південна течія. Коли я сьогодні вранці вийшов на палубу, то подумав, що на обрії горить якесь судно.
На вельботі домовилися, що Вікс підніметься перший і розвідає обстановку, а решта потурбуються скринькою та грішми.
За борт спустили талі, потерпілі міцно обв'язали канатом дорогоцінну скриньку і дали команду піднімати. Але несподівана вага виявилась непосильною для однієї людини, на допомогу кинулось ще двоє, і це привернуло увагу Трента.
— Стоп на талях! — вигукнув він і звернувся до Вікса: — Що там у вас? Я ще не бачив таких важких скринь.
— Там гроші,— відповів Вікс.— Монети.
— Що? — перепитав Трент.
— Золоті монети,— уточнив Вікс.— Ми їх забрали зі свого судна.
Трент уважно зиркнув на нього.
— Спустіть скриню назад у вельбот, містере Годдедааль, і не підніймайте вельбота, а пришвартуйте його до корми.
— Єсть, сер! — відповів Годдедааль.
— Що сталося? — спитав Вікс.
— Та, нічого,— відповів Трент,— але погодьтесь, не так часто трапляються посеред океану шлюпки, повні золота, ще й з озброєною командою,— він показав на відстовбурчену кишеню Вікса.— Ваш вельбот перебуде за кормою, а ви спуститесь зі мною в каюту і все розкажете.
— Ну, коли так...— відповів Вікс.— 3 журналом і документами у мене повний порядок, тут не підкопаєшся.
І, гукнувши товаришам, щоб вони спокійно зачекали, він спустився за капітаном Трентом до нього в каюту.
— Сюди, капітане Керкап,— сказав той,— і не ображайтесь на мене за обережність, я не мав наміру ображати вас: після цих китайських річок нерви завжди здають — тільки й того.