А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.
— Він досі цього не зробив.
— Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї...
— Це в мій город камінь?
— Який ти здогадливий.
— Я писав тобі листи.
— Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш... Мій Рейнмаре.
— Моя Ніколет... Ютто... Я кохаю тебе, Ютто.
— Я кохаю тебе, Рейнмаре, — відповіла вона, відвертаючи голову. — Але це нічого не змінює.
— Не змінює?
— Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? — вона підвищила голос. — Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з'єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?
— Повинен, — зізнався він, не знати чому червоніючи. — Ця місія справді важлива, обов'язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.
— Мені майже двадцять років, — сказала вона після довгої мовчанки. — Моїй сестрі — п'ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше — нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.
— Ютто!
— Не прикидайся здивованим. Так, я зараз перебуваю в монастирі кларисок у Білому Костелі. З власної волі. Коли доведеться вирішувати, що далі, також з власної волі прийму рішення. Наразі я тільки конверса. Та й то не зовсім. Я розмірковую. Про те, що далі...
— Ютто...
— Я ще не закінчила. Я освідчилася тобі в коханні, Рейнмаре, бо я кохаю тебе, кохаю по-справжньому. Отож ти змінюй світ, а я чекатиму. Не маючи, щиро кажучи, альтернативи...
Він не дав їй договорити, перехилився у сідлі і схопив її за талію. Піднявши в обіймах, стягнув з сідла, вирвав ступні зі стремен, вони обоє зсунулися в глибоку кучугуру. Закліпали очима, струшуючи сухий сніг з повік і вій, дивилися одне одному в очі. У втрачений рай і віднайдений рай.
Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша , упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру . Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.
Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув'язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.
Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.
— Мені холодно в зад, — палко дихнула йому прямо у вухо. — Я промокаю від снігу.
Вони піднялися. Ними аж трясло — від холоду і збудження.
— Сонце заходить.
— Заходить.
— Я мушу повертатися.
— Ніколетто... А чи ми не могли б...
— Ні, не могли б, — шепнула вона у відповідь. — Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент...
— Але... Але я... Ютто...
— Їдь, Рейнмаре.
Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з'ява, divina facies, miranda species . Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina .
Він кохав її й обожнював.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,
у якому відбуваються численні зустрічі, розділені
друзі знову сходяться, і настає Рік Божий тисяча
чотириста двадцять восьмий. Рік, який буде
багатим на події.
Він повертався повільно, замислений, втупивши погляд у гриву й дозволивши коневі сонно чалапати в мокрому снігу і на власний розсуд вибирати дорогу. Перетнувши вроцлавський гостинець, він поїхав навпрошки, тією самою дорогою, якою прибув.
Не поспішав, хоча смеркалося, а червона куля сонця вже поволі западала за верхівки дерев.
Кінь пирхнув, копита забарабанили по брусах і дошках. Рейневан різко підняв голову, натягнув повіддя. Він раніше, ніж сподівався, добрався до кладки, що сполучала краї лісового яру, на дні якого шумів і кипів бистрий потік. Кладка була не дуже широка, хистка і досить струхлявіла. Поспішаючи до Ютти, він подолав її верхи. Тепер волів спішитися і тягнути коня, який хропів, за трензелі.
Він був на півдорозі, коли побачив, як з-за буків за кладкою виринає вершник у чорному плащі.
Рейневан похолов. Він інстинктивно озирнувся, хоча про те, щоб завернути коня на кладці, й мріяти не можна було. Інстинкт його не підвів. За спиною в нього теж був вершник. Він скреготнув зубами, подумки проклинаючи власну безтурботність і брак пильності.
До вершника, що стояв навпроти кладки, приєднався ще один. Рейневан міцніше вхопив віжки і мундштук коня, який хропів. Намацав рукоять стилета. І чекав на розвиток подій.
Ті, що заблокували його, теж явно чекали цього розвитку, бо жоден не промовив ні слова й не виконав ніякого жесту. Рейневан поглянув униз, під місток. Те, що він побачив, йому не сподобалося. Яр був глибокий, а валуни, навколо яких пінилася вода, мали страшенно гострі грані та краї.
— Хто ви? — запитав він, хоча й знав, хто вони. — Що ви від мене хочете?
— Це ти, — сказав той, що стояв ззаду, відкидаючи каптур, — щось хочеш від нас. Час уточнити, що саме. І з чийого наказу.
Рейневан упізнав його відразу. Це був той високий і смуглий, з ніяким обличчям і виглядом мандрівного челядника. Той, який спочатку спостерігав за ним у корчмі в Цепловодах, а потім врятував, подавши коня.
Решта теж відкрили обличчя. Одного з них він теж знав. Це був той білявий з видатним підборіддям, той самий, який два тижні тому вломився вночі до його кімнатки з андалузькою навахою в руці. Третього, худа і кістлява пика якого нагадувала череп скелета, він не знав і ніколи не бачив. Але здогадувався, хто він.
— А де ж четвертий? — запитав він зухвало. — Отой пан Ольбрам чи як його там? Той, котрому "Під дзвінком" не вдалося заколоти мене під час сну?
Череполиций відкинув плащ, що спадав на бік коня, відслонивши заряджений арбалет. Невеликі розміри та естетика виконання свідчили про те, що це мисливська зброя, а не бойова. Такі арбалети поступалися бойовим за дальністю та пробивною силою, але набагато перевищували їх у влучності. Вправний стрілець з такої зброї не промахувався, а з відстані не більше двадцяти кроків влучав у яблуко так само впевнено, як Вільгельм Телль з кантону Урі.
— Я дряпну твого коня, — череполиций ніби читав Рейневанові думки. — Лише дряпну його стрілою. Кінь рвонеться і скине тебе з містка. Твої господарі з Інквізиції, коли знайдуть тій труп на дні яру. з поламаними кістками, вирішать, що це випадок. Просто спишуть на витрати і забудуть.
— Я не служу Інквізиції.
— Мені однаково, кому ти служиш. Я провокатора нюхом чую. Твій сморід долітає аж сюди.
— У мене не менш чуткий ніс! — Рейневан, хоч аж заціпенів від страху, вдавав зухвалого. — А мені тут смердить зрадником, злодієм і розтратником, а до того ж звичайнісіньким розбійником. З мене досить теревенів з тобою. Стріляй, убий мене, продажний лайдаку. Ох і тішить мене думка про те, що зробить з тобою Неплах, коли тебе вхопить.
— Ти трясешся від страху, нишпорко, — сказав блондин. — Кожен нишпорка — боягуз.
Рейневан відпустив трензелі, дістав стилет.
— Увійди на кладку, пане відважний у перевазі, — прогарчав він. — Тут місце якраз для двох! Ну ж бо, ставай! Чи, може, ти носиш цей іспанський ніж тільки проти тих, хто спить?
Череполиций опустив арбалет, сухо засміявся. Смуглий челядник завторив, за мить зареготав і блондин.
— Один в один, — сказав він. — Викапаний брат.
— Викапаний брат, — повторив череполиций. — Під'їдь до нас, Рейнмаре з Беляви, брате Петера з Беляви. Ми хочемо потиснути тобі правицю, Рейневане, брате нашого бойового друга, незабутнього Петерліна.
Рейневан стягнув хропучого коня з кладки. Вираз його обличчя був бойовий, а дрижання колін він стримував. Череполиций потиснув йому руку, ляснув по плечу. Зблизька було видно його надзвичайну худорбу, просто-таки скелетну комплекцію.
— Вибач нам зайву пильність, — сказав він. — Нас неї навчило життя.