Дуже сильно.
Майже так само сильно, як із тобою.
Розділ п'ятнадцятий
у якому слабкість характеру змушує Рейневана стати героєм. Герої героїчно переправляються через ріку Мульду і героїчно б'ються у кривавій битві. Героїзм винагороджується. Слабкість, як не дивно, теж. Звідси мораль, від виголошення якої автор усе-таки утримається.
"Боже, великий Боже, venerunt gentes in hereditatem tuam, знову прийшли погани до спадку Твого!
Чи се за гріхи наші, чи ж то нам poena peccati, що поспіль до нас єретик з мечем і смолоскипом вторгається?
Anno МССССХХІХ, ipso die sancti Johannis baptisté скривдили гуситські розбійники наш любий кляштор, наш скрипторій і нашу книгозбірню, гордість нашу! Посягнули на твори такої величини, як "De fide catholica" Алануса Остров'янина, "Librę de meravelles" Раймунда Лулла і "Clavis sanationis" Симона Генуезького, на такі інкунабули, як "Hieroglyphica" Гораполлона Єгипетського і "Bestiaire" П'єра з Бове, на трактати та кодекси такої прекрасної роботи, як "Expositio totius mundi et gentium", "De magia veterum", "Liber de mirabilibus natura arcanis", "De amore", "Secreta mulierum" та багато інших, можливо, єдиних у світі примірників. Заламати руки, та й годі!
Півроку не минуло, як знову навала. Знову вікліфісти. Thaborienses, Orfani et Pragenses, а на їхньому чолі Procopius Rasus, той, як він наказав себе називати, gubernator Taboriensium communitatis in campis bellancium, найбільший і найжорстокіший серед апостатів та єресіархів, достоту не чоловік ex muliere natus, a monstrum detestabile, crudele, horrendum et importunum. Eodem anno circa festum sancte Lucie речений Прокоп з усім своїм військом досі не переможеним, cum curribus, cum pixidibus, cum peditibus et equitibus вирушив ad marchionatum Misnense, сіючи смерть і пожежі. І так дійшов до ріки, що зветься Мульда. А зима того року була м'яка…[120]" Перо висохло, неприємно заскрипіло по вишкрябаному пергаменті. Старий монах-літописець опустив його в каламар.
* * *
Пахолки освітили покій, запаливши свічки на всіх підсвічниках. Вроцлавський єпископ Конрад аж хекнув від задоволення, побачивши вираз захвату на обличчі Гжегожа Гейнче. Він знав, що інквізитора нелегко було здивувати, не кажучи вже про захват.
— А що, — запитав він із гордістю, тішачись справленим враженням. — Гарна річ, хіба ні?
Гжегож Гейнче кашлянув. І підтвердив кивком голови. Річ була гарна. Годі й сперечатися, гарна.
Єдиним предметом обстановки в покої був величезний стіл, цілком покритий гігантською картою Шльонська і сусідніх країн, зробленою з клаптів тканин, покритих шовковою вишивкою. Хоча інквізитор ніколи раніше не бачив цієї карти, він знав про її існування. Він знав, що її зшили і вишили домініканки від святої Катажини на підставі малюнків, зроблених цистерціанцями з Любйонжа. І що це зайняло черницям більш аніж рік.
Позаяк карта служила головним чином для відстежування та аналізування воєнних дій, на ній були розставлені майстерно вирізьблені фігурки. Їх виготовив Амброзій Ерлер, найкращий вроцлавський різьбяр, у точній відповідності до вказівок самого єпископа. Частини католицьких військ були показані у вигляді біло-золотих фігурок крилатих ангелів з вогняними мечами, формування гуситів були показані як рогаті чорти, які сиділи навпочіпки, випнувши задниці.
Щоранку клірики відтворювали для єпископа актуальну воєнну ситуацію, розставляючи фігурки згідно з пересуваннями військ на театрі воєнних дій. Від тринадцятого грудня, дня святої Люції, тобто від початку великого гуситського рейду на Мейсен і Саксонію, театр охоплював простір між вигаптуваними блакитною ниткою ODERA FLV і ALBEA FLV, а фігурки клірики порозставляли у районі, позначеному назвами SAXONIA, MIŚNIA, TURINGA і LUSATIA INFERIOR, з яким на півночі межувала MARCA ANTIQUA, а на півдні — ВОНЕМІСА SILVA.
— Підійди-но, Гжесю, — поквапив єпископ. — Кинь оком.
Інквізитор кинув. Військову ситуацію він знав, але на гарні фігурки можна було подивитися. Чорти з випнутими задницями були розставлені поблизу Ошаца, міста, яке війська Прокопа Голого пустили з димом чотири дні тому, двадцять дев'ятого грудня. Чехи йшли вздовж Лаби у напрямку Пірни, знищуючи все на шляху вогнем і залізом. Вони вчинили спустошення у гірничих округах Марієнберга і Фрейталя. Потім, палячи села, дійшли до Фрейберга, Дрездена і Мейсена, але не стали гаяти час на облогу укріплених міст. Швидким темпом маршу вони сплутали карти саксонському курфюрстові Фрідріхові, змусивши його та його союзників до швидкого відступу. Цим самим вони змусили крилатих ангелів скупчитися тісною групкою на північ від напису LIPSIA.
— Це, — єпископ повів пальцем по блакитній лінії, котра розділяла чортів і ангелів, — ріка Мульда. Прокоп хоче пробратися вглиб Саксонії, тож мусить переправитися. Найімовірніше, він зробить це десь тут, поблизу Грімми. Курфюрст Фрідріх міг би це використати. Під час переправи він міг би зім'яти єретиків, міг би потопити їх у Мульді, як кошенят. Достатньо поворушити мізками і знайти в собі мужність. Як ти гадаєш, Гжесю, курфюрст поворушить мізками?
— У мене є щодо цього серйозні сумніви, — підняв очі інквізитор. — Як щодо мізків юного курфюрста, так і щодо його мужності. Досі він якось не виявив хоробрості в цій кампанії. Якби мені довелося шукати історичні порівняння, я не порівнював би його з Юлієм Цезарем. Радше з Квінтом Фабієм Кунктатором[121].
— А в його оточенні? Чи в його оточенні не знайдеться нікого розумного і відважного? Жодного Цезаря? Я не маю на увазі маркграфа мейсенського, його навіть прозивають "Поступливим". Ані бранденбурзького курпринца Яна, бо він одержимий дивак. Хто там ще є з таких, в кого не заяча душа?
— Духовні особи, звісно ж, — усміхнувся Гжегож Гейнче. — Принаймні деякі. Напевне Гюнтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький.
— Я так і знав, — кивнув Конрад, — що ти його назвеш. Так, архієпископ Гюнтер — людина, здатна зауважити нагоду, що її підсовує переправа гуситів через Мульду. Він зумів би використати перевагу, зумів би допомогти Фрідріхові спланувати і провести атаку. Але ми не можемо якбикати і покладатися на випадок, треба це Гюнтерові підказати. Хтось мусить галопом мчати до Лейпцига з посланням.
Інквізитор промовисто глянув на єпископа, кашлянув у кулак.
— Знаю, — Корад скривився як середа на п'ятницю. — Пам'ятаю. Архієпископ магдебурзький злий на мене за Грелленорта. Тож мушу покластися на тебе, інквізиторе. Твої вказівки Гюнтер вислухає уважно, інквізиторів він поважає, підтримує їхню діяльність і бере в ній активну участь. Crescit cum magia haeresis et cum haeresi magia[122], а день без вогнища — втрачений день, ось які його девізи. І результати видно — у радіусі п'яти миль від Магдебурга годі знайти жида або чарівницю. Цьому можна тільки позаздрити. І пошкодувати, що у Вроцлаві так не є… Не сприймай на свою адресу, Гжесю.
— А я і не сприймаю. Перейдімо до справи.
— Ти маєш когось для такої місії? — єпископ подивився з-над карти. — Хто міг би поїхати до Саксонії, до Гюнтера фон Шварцбурга? Людина вірна, надійна і достойна довіри?
— Така людина є. А позаяк я передбачив, що він буде потрібний, то привів його із собою. Він чекає в передпокоях. Закликати?
— Заклич.
— З дозволу вашої достойності. Диякон Лукаш Божичко. Чоловік, якому я безмежно довіряю.
* * *
Води Мульди були брунатно-сірі та спінені, вони піднялися настільки, що смуга верболозів цілком занурилася в них, виступаючи понад течією тільки низьким наїжаченим гребенем. Дерева над берегом були затоплені майже до середини стовбурів. На одному з таких стовбурів зачепився перевернутий набік віз. Далі на групку верболозів спирався ще один, перекинутий догори дном, затоплений, над водою стирчали тільки колеса.
— Третій геть-чисто знесло, — випередив запитання Прокопа старший загону цестаржів[123]. Ріка підхопила. Ми ще й на рівне не виїхали. Решту встигли цафнути.
— Таки треба визнати, — Ян Краловець підвів коня на самий берег, передніми копитами у воду, — що річка немало води несе. І рве, як холера.
— Тепла зима, дощі замість снігів, — кивнув Якуб Кромешин з Бржезовиць, гейтман польових військ Табора. — На інших бродах, годі й сумніватися, те саме буде.
— То що, — Прокоп Голий розвернув коня, окинув поглядом гейтманів, — ріка Мульда має зупинити наш марш? Оця дещиця мокрої води має поставити хрест на наших планах? Брате? Мене цікавить твоя думка! І рішення!
Старший цестаржів довго мовчав, зважував слова. Ніхто його не підганяв. Усі, у тому числі й Рейневан, знали, що досвід у нього був чималий. Зі своїм загоном цестаржів він пройшов бойовим шляхом Табора майже від початку, а славу здобув у 1424 році, коли сміливою переправою через Лабу вивів Жижку з оточення під Костельцем. Рубав для польових військ просіки в лісах під Таховом і Рецем, мостив стовбурами дерев проходи через моравські болота, будував мости на Сазаві та Одрі, переправляв вози через Нітру, Квісу, Бобер, Реген і Нааб.
— Переправимось, — він нарешті розрядив напружене очікування сухим і діловим ствердженням. — Але не потрійною колоною, бо засильний напір води… Тра по їднім, віз за возом, у ряд, зв'язавши їх для безпеки линвами…
— Переправа одинарною колоною триватиме не менше доби, — сказав, зважуючи слова, Їра з Ржечиці, гейтман Сиріток. — Це довго.
— На тому березі, — похмуро підтвердив Кромешин, — нас потроху прибуватиме, на цьому потроху убуватиме. Сакси допетрають це і вдарять там, де нас у даний момент буде найменше. Можуть нам добряче залити сала за шкуру.
— Особливо припертим до ріки, — додав лицар Вілем Костка з Поступиць, досвідчений воїн, учасник війни, яку Польща вела з орденом хрестоносців у 1410–1414 роках. — Бути припертим до ріки — це взагалі загрожує розгромом.{42}
— Рішення! — Прокоп сіпнув вус. — Що пропонуєте?
— Відправмо Службу Божу! — вихопився проповідник Маркольт. — Ми ж Божі воїни, Бог нас вислухає. Відправмо службу за те, щоби вода спала.
Прокоп завмер з рукою біля вуса, довго дивився на священика.
— Інші пропозиції?
— Диспутувати марно, — коротко мовив Ондржей Кержський із Ржимовиць, який досі мовчав. — Мульду перейти мусимо. Якщо цестарж каже, що в ряд, то в ряд.
— Варто би все-таки подбати, — зауважив Кромешин, — аби сакси про переправу не довідалися.