Я не зважуюся глянути на Георга.
— Оце розумна відповідь, — мовить Різенфельд.
Я дивлюся на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:
— Офіціанте, принесіть нам пляшку "Форстерєзуїтенгартена". Швидко.
Я підводжу очі.
— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг. — От і відзначимо це.
— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?
Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:
— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.
Важка хвилина минула. Я вдячно поглядаю на Георга. Я зрадив його, бо не міг не зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.
— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу й кіноартистками.
— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.
— Хто тут, власне, кого рятує? — питаю я.
— Кожен рятує когось, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть якщо сам не знає про це.
Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений.
— Налийте й мені чарку.
— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.
— Та ні. На мій кошт. Я не візьму грошей за цю пляшку. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.
— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!
— Так, ставлю вам пляшку вина. — Едуард сідає до столика й раптом мовить: — Помер Валентин.
— Валентин? Що з ним сталося?
— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, поганцю, хочеш випити з цього приводу? — обурююсь я. — Радий, що позбувся його?
— Присягаюся вам, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!
— Що? — питає Різенфельд. — Вам також?
— Звичайно, мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя, чи що?
— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом урятовано життя. А багатьом — ні.
Я вражено дивлюся на Едуарда. В нього й справді сльози на очах, але хтозна, чи вони щирі.
— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав йому смерті. Тобі шкода було свого проклятого вина.
— Присягаюся, що ні! Інколи я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда очі повні сліз. — Він же справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про рятівників. Ви після обіду будете в себе в конторі? Гаразд!
— Не посилайте більше квіток, Різенфельде! — гукає навздогін йому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. З виразу його обличчя не можна визначити, сердитий він чи задоволений.
— Випиймо за Валентина, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б подумав! Перейшов усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.
— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. — Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентинові.
— "Йоганнісбергера"? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров'я! Колись же ти однаково виїхав би звідси. А Валентин? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватися тоді, сімнадцятого року.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг усміхається.
— Цінуємо, якщо тієї миті не бажаємо чогось іншого.
Я підіймаю чарку.
— Коли так, то я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс із його вином!
— Ніжна, — шепочу я в темряві, обернувшись до муру. — Ніжна й дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді? Затхлим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гро барвистих слів. Іди, Ізабелло, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, занадто розважна як на свій вік юносте! Ідіть, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, в нас різні шляхи, але це теж лише так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки витримати. Прощайте! З кожним днем щось у нас помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не гине, і той, хто нічого не прагне втримати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними устами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ти залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам'яті…
— Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. В руці у мене пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають далі: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один із них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда. Управитель відразу ж запропонував мені оплатити чек марками за чорним курсом. Я ношу чек у кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати імпозантний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в лакованих черевиках, які мені ще й досі винен Карл Бріль, хвалю бога і молюся на тебе, Ізабелло. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я — капіталіст, що дорогою заглянув сюди, коли захочу — "Червоний млин" лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене поблискує шампанське безстрашних пияків, що ніколи не нап'ються вдосталь, напій фельдфебеля Кнопфа, яким він прогнав смерть. І я п'ю під сірим муром, що відокремлює мене від тебе, Ізабелло, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від командира розуму Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п'ю і бачу ліворуч перед собою пологовий будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені аж тепер впадає в око, що він стоїть так близько від божевільні,— а я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це якось не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитися майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я прислужився науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншого дому! Певне, в його задумі не було ніякої іронії, бо ж автори найкращих у світі жартів — поважні, поверхові люди. І все ж таки — слава нашому розумові! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабелло, отримала його назад, цей дарунок данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має слушність. Але мати слушність означає наближатися до смерті. Той, хто завжди має слушність, стає чорним обеліском. Пам'ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її якомога далі, і вона глухо падає на м'яку ріллю. Я підводжуся. Я випив досить і якраз готовий для "Червоного млина". Різенфельд влаштовує там сьогодні прощальний вечір і вечір чотирьох рятівників життя. Будуть Георг, Ліза, а четвертий я. Мені треба самому де з ким попрощатися, а потім ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п'яна похоронна процесія, повільно йдемо Головною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми ховали, трохи передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ла Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введена житня марка, а Віллі каже, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ла Тур стає дуже мовчазна.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається Головною вулицею нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, відразу ж біжи в кав'ярню Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там спілку співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам потрібна їхня допомога. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашого гурту.
— Ти також тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Друга процесія вже біля нас. Усі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І отого лисого теж! — вигукує ще хтось, показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її миготять.
— Ці боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. Тієї самої миті вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келлером, приєднався до нас біля кав'ярні "Централь".
— Гляди, Германе, щоб вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келлере, якщо опинишся долі, хапай їх зубами!
— Прикривайте тил! — наказує Георг.
Наказ розумний, але цієї миті наш тил — великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його впхнули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й платитимеш відшкодування за збитки. А його стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини.