Коли в'їхали в першу вулицю, у нас лопнув передній скат. Ми замінили його на новий. "Карла" давно вже не мили, і я досить-таки вимазався біля нього.
— Доведеться сходити помити руки, Отто, — сказав я.
Поблизу було велике кафе. Ми зайшли туди і сіли за стіл недалеко від виходу. Там було навдивовижу повно людей. Грав жіночий оркестр, панувала жвава метушня. На музикантках були барвисті паперові ковпаки, частина гостей одягнена у маскарадні костюми, від стола до стола злітали стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі; кельнери моталися сюди й туди з навантаженими підносами. Усе приміщення було сповнено рухів, гамору й сміху.
— Що тут робиться? — спитав Кестер.
Білява дівчина з сусіднього стола сипнула на нас цілу хмару конфетті.
— Звідки ви взялися? — засміялась вона. — Хіба не знаєте, що сьогодні перший день масниці?
— Ах, он воно що! — мовив я. — Ну, коли так, то я піду помию руки.
Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Я затримався на кілька секунд через групу п'яних, які хотіли підняти якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, уся компанія попадала. Я чекав, поки звільниться прохід — і зненацька мене наче вразив електричний удар. Я ніби закам'янів, зникли зал, гамір, музика, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких чітко і ясно виділявся один-єдиний стіл, а за столом — молодик у блазнівському ковпаку набакир... Одна рука його обнімала сп'янілу дівчину; скляні, тупі очі, тонкі губи, а під столом яскравожовті, до блиску начищені краги...
Мене підштовхнув кельнер. Я, мов сп'янілий, пройшов далі і знову став. Мені було жарко, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я бачив і інших людей за столом. Почув, як вони з задирливими обличчями хором співали якусь пісню, постукуючи в такт пивними кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув.
— Не загороджуйте прохід, — буркнув незнайомий.
Я машинально пішов далі, знайшов умивальник, мив руки, але опам'ятався лише тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Тоді повернувся назад.
— Що з тобою? — спитав Кестер.
Я не міг нічого відповісти.
— Ти захворів? — знову спитав він.
Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, звідки білява дівчина скоса поглядала на нас. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед.
— Він? — зовсім тихо спитав Отто.
— Так, — відповів я.
— Де?
Я повів очима в тому напрямі.
Кестер повільно встав. Він випростався, як удав.
— Обережно, — шепнув я. — Не тут, Отто!..
Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі пішов уперед. Я приготувався, щоб кинутися за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла на його плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона тільки очі вирячила на нього. Обійшовши навколо залу, він повернувся назад.
— Уже нема, — констатував він.
Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.
— Ти думаєш, він пізнав мене? — спитав я.
Кестер знизав плечима. Він тільки тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його геть.
— Не можу збагнути, — промовив я. — Адже я пробув в умивальній одну-дві хвилини.
— Ти був там більш як чверть години.
— Що?..
Я ще раз поглянув на той стіл.
— Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то, напевне, втік би сам.
Кестер кивнув пальцем кельнерові:
— Тут є ще й другий вихід?
— Так, з того боку, на Гарденбергштрасе.
Кестер вийняв з кишені монету і дав кельнеру.
— Ходімо, — сказав він мені.
— Жаль, — кинула блондинка з сусіднього стола усміхаючись. — Такі серйозні кавалери...
Надворі вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кафе він здавався крижаним.
— Іди додому, — сказав Кестер.
— Їх там кілька чоловік, — заперечив я, сідаючи до нього в машину.
Машина рвонулася вперед. Ми прочесали усі вулиці навколо кафе, все віддаляючись від нього, але нічого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.
— Вислизнув, — сказав він. — Та це ще нічого не значить. Тепер ми де-небудь злапаємо його.
— Отто, — звернувся я до нього. — Облишмо це...
Він зміряв мене твердим поглядом.
— Готфрід мертвий, — вів я далі і здивувався тому, що сам сказав: — Від цього він не оживе...
Кестер усе ще дивився на мене.
— Роббі, — повільно сказав він, — я вже не знаю, скільки людей убив. Але ще пам'ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього виникла якась затримка при заряджанні, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив повні жаху очі; це був його перший виліт, ми потім установили точно, і йому ледве сповнилось вісімнадцять років. І в те злякане, безпомічне миловидне дитяче обличчя я з відстані в кілька метрів випустив чергу з свого кулемета, і його череп захрустів, як куряче яйце... Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші; минуло багато часу, поки я звільнився від нього і поки затоптав своє сумління тим проклятим "війна є війна"... Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, як собаку, хто застрелив його, безневинного, тоді той випадок з англійцем був жахливим злочином, Ти мене розумієш?
— Розумію, — погодився я.
— А тепер іди додому. Я мушу подбати про те, щоб покінчити з цим. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть...
— Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.
— Дурниці, — нетерпляче заперечив він. — Я не потребую твоєї допомоги. — Побачивши, що я хочу щось сказати, він підняв руку: — Я вже буду насторожі! Спіймаю його наодинці без друзів, зовсім одного! Ти не бійся за мене.
Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.
Заради Пат.
Готфріда б він узяв.
Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.
Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.
В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев'яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу... Я витер сльози.
Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.
— Це я, Альфонсе, — озвався я.
— Іди сюди, скоріш!
Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев'язочні пакети.
— Перев'яжи мене, — сказав він, безшумно скидаючи штани.
У нього на стегні була розірвана шкіра.
— Схоже на те, ніби зачепило кулею, — сказав я.
— Так воно і є, — пробурчав Альфонс. — Ну вже, перев'язуй!
— Альфонсе, — спитав я, випрямляючись: — Де Отто?
— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи рану.
— Ви були не разом?
— Ні.
— Ти не бачив його?
— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.
Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.
— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні того... та ти знаєш... що Готфріда... бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.
— Що? Отто? — Він одразу став уважнішим. — А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!
— Він не хоче їхати звідти.
Альфонс відкинув ножиці.
— Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?
— Десь у районі Менкештрасе.
— Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.
Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.
— Густаве, ти можеш під'їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.
— Домовились. Через десять хвилин буду.
Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.
— А я й не знав; що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати...
— Ти краще подумай про себе, — сказав я.
— Ах, що там! — Він говорив швидше, ніж звичайно: — Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.
Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з'явилося в його очах.
— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко і тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.
Я мовчки стояв перед ним.
— Тепер іди, — сказав він.
Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.
Через кілька хвилин під'їхав Густав.
— Що сталося, Роберте? — спитав він.
— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?
— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.
— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.
Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.
— Он вона! — раптом вигукнув Густав.
Машина стояла в глухому, темному боковому провулку.