Вонп мовчки дивилися на тих, хто заходив: на високого кучерявого Поля, на Сембрано з відкопиленою губою та на інших, обличчя яких не виражали пічого, крім страждання, і палата наповнювалася братерством людей, що зазнали катастрофи.
Розділ другий
Гвадалахара
Сирок тисяч італійців — самі моторизовані частини, танки та літаки — прорвали республіканський фронт у Вільяві-сьііосі. Вони поставили перед собою мету пройти долинами Інгрії і Тахуни, взяти Гвадалахару й Алькала-де-Енарес і з'єднатися із затриманою в Арганді південною армією Франко, перетявши таким чином будь-яке сполучення з Мадрідом.
Італійцям, які щойно захопили Малагу, чинили опір лише якихось п'ять тисяч бійців. У Малазі ополченці билися так, як у Толедо, а тут армія воювала, як у Мадріді. Одинадцятого числа іспанці, поляки, німці, фрапко-бельгійці й гарібальдійці з Першої бригади — один проти восьми — зупинили натиск італійців на сарагоській і на бріуезькій дорогах.
Тільки-но крізь важкі снігові хмари пробився тьмяний світанок, снаряди почали косити гай і ріденький лісок, де закріпилися німці з батальйону Едгара Андре й нові, поспіхом надіслані на допомогу добровольці. Оливкові дерева, що їх снаряди виривали із землі, підстрибували й злітали в небо, звідки ось-ось мав піти сніг, і, як ракети, падали на своє віття з шерхотом паперу.
Набшжалася перша хвиля італійського наступу.
— Товариші,— сказав політкомісар,— через десять хвилин вирішиться доля республіки.
Всі кулеметники з підрозділу важких кулеметів загинули біля своєї зброї, з якої вони, помираючи, познімали замки. Республіканцям удалося під обстрілом зайняти оборонну позицію й зміцнити фланги.
Іноді снаряди фашистів не вибухали.
Комісар нової роти підвівся на весь зріст.
— Робітникам, розстріляним у Мілані, за псування снарядів — ура!
Всі встали. Робітники військових заводів сумнівалися: вони ж бо знали, що снаряди й так не завжди вибухають. Потім з'явилися фашистські танки.
Бійці Інтернаціональних бригад і динамітники звикли до танків у бою на Харамі. Коли танки вийшли на відкрите місце, німці відступили в лісок і там причаїлися. На танках були кулемети, але їх мали й бійці німецького батальйону; танки никали туди-сюди, як величезні собаки, перед густими деревами; час від часу якийсь дубок злітав до снігових хмар.
т
Бельгійські кулемети пришивали з ліска до землі фашистів, що атакували. "Поки в нас є заклепки для паяльника — протримаємося!" — гарикав командир кулеметників під гуркіт гармат, рушничну стрілянину, кулеметні черги, розриви куль, пронизливий свист танкових снарядів і тривожний гул літаків, які не могли вибратись із надто низьких хмар.
Увечері італійці ввели в бій вогнемети, але вони не пробилися так само, як і танки.
Дванадцятого числа ударні групи італійців знову пішли в наступ, і їх відбили війська П'ятого полку, бригада Мануеля, французи й німці. Наприкінці дня італійців відтіснили на вузьку смужку землі, а що дороги були загачені, то до фронту не могли підійти боєприпаси й продовольство, до того ж пішов сніг. Над дорогою нависла небезпека, але ще більша небезпека загрожувала італійській армії.
Тринадцятого числа снігопад припипився, і бійці страшенно змерзли.
Вночі на допомогу підійшли іспанські бригади з Мадріда, бійці Інтернаціональних бригад і карабінери Хіменеса. Тепер співвідношення сил було один проти двох. Бійці Інтернаціональних бригад були, якщо не добре озброєні, то, в усякому разі, добре екіпіровані; паралельно з ними по той бік дороги бійці Мануеля та бригади Лістера йшли в альпаргат-ках. Жодного разу за всі три місяці спільних боїв Сірі й Маренго, які входили тепер до франко-бельгійського батальйону, не відчували такої близькості з іспанцями, як цього крижаного березневого вечора, коли аж до нічного снігопаду народна армія у своїх порваних альпаргатках ішла до обрію, який здригався від вибухів снарядів. Інколи чути було швидке дзявкання важкої гармати, якій відповідали інші гармати, як колись собаки в гвадалахарських селах; що гучніше ревіли гармати, то тісніше притискалися бійці один до одного.
Чотирнадцятого числа військо П'ятого полку та Мануель атакували її захопили Тріхуеке. Другий фланг ворога укріпився за палацом Ібарра, де за кожним вікном вичікував ручний кулемет; франко-бельгійці й гарібальдійці атакували його після другої години дпя.
Шістдесят відсотків гарібальдійців були старші сорока п'яти років.
Лежачи під деревами, вони бачили крізь сутінь, що опускалася, і сніг, який знову пішов, короткі спалахи полум'я в низькому й пласкому палаці Ібарра. Стрілянина вщухла, лунали лише поодинокі постріли. Потім громовий голос, який звучав проти звичайного людського голосу так само, як звучить гуркіт гармати поряд з тріском рушниці, гарикнув по-італійському:
— Товариші робітники іі селяпи Італії, чому ви воюсто проти нас? Коли ви нерестанете чути наш гучномовець, то знайте, що шум, який заглушить його,— це смерть. За що ви гинете? За те, щоб не дати робітникам і селянам Іспанії вільно жити? Вас одурили. Ми...
Грім гармат і гранат заглушив голос республіканського гучномовця. Чотирикутний, схожий па звалену нафтову вишку, ширший за ваговоз, що возив його, він самотньо стояв у лісі, покинутий, але ще живий, бо не змовкав. Цей крик, що лунав на два кілометри довкола, цей голос, створений, здавалося, для того, щоб сповістити кінець світу, повільно й виразно вимовляючи слова, самотньо кричав крізь вечірню сутінь, крізь дерева з відбитими кулями гілками, крізь невичерпний сніг:
— Товариші, ті з ваших, хто перебуває в нас у полоні, розкажуть вам, що "червоні варвари" простягли їм руки, по яких ще текла кров із завданих вами ран...
Фашистський патруль ішов по снігу в лісі, де лунав голос гучномовця. Почувся постріл — один із фашистів упав.
— Кидайте зброю! — крикнув хтось по-італійському в тиші, що запала на мить.
— Припиніть стріляти, бовдури! — гримнув офіцер.— Свої!
— Кидайте зброю!
— Та кажу вам: свої!
— Ми знаємо, хто ви! Кидайте зброю!
— Кидайте свою!
— Рахуємо до трьох, а тоді стрілятимемо!
Патруль почав здогадуватися, що італійці, які відповідали їм, не були своїми.
— Раз! Здавайтесь!
— Ніколи!
— Два! Здавайтесь! Патруль кинув зброю.
Гарібальдійці атакували палац з одного боку, франко-бельгійці — з другого. Над лісом злетіла ракета, освітивши чорне гілля в сніговому вихорі. Дерево з низьким і густим гіллям злетіло в повітря. Поки воно падало віддалік із сухим хрускотом гілок, Сірі побачив, як п'ять його товаришів кинулися тікати, четверо впали, в правого його сусіди зникла голова; скрізь землю пробивали кулі, боєць, який показав на щось пальцем, відвів закривавлену руку. Ще не встигши зрозуміти, що із зникненням дерева віп опинився під вогнем одного з вікон палацу Ібарра, Сірі побіг геть, напружуючи м'язи спини, щоб її не прошила куля. Раптом отямившись, він ліг долілиць поряд з лейтенаптом, що лежав; той трохи підвівся й знову впав з несподіваним стогоном: "О-о!" — "Що з ним? — спитав Сірі в бійців, які лежали біля лейтенанта.— Поранений?" — "Сконав",— відповів хтось. Сірі і його товариші були під самим палацом, але тепер на відкритому місці, що утворилося після зникнення дерева; з двадцяти вікон, укріплених ручними кулеметами, посипався град куль. Бійці відповзали па животі, ніби всіх їх поранило в живіт. Один босць тяг іншого незграбним, як у джмеля, рухом, повільно, із спотвореним від жаху обличчям, але не кидав його. Сірі поклав голову на зігнуту ліву руку й чув крізь гуркіт гармат, рушниць, кулеметів і розривних куль слабке цокання свого годинника; поки Сірі чує цей звук, він пе вбитий. Він невиразно відчував якусь провину, яку треба приховати; так колпсь, крадучи гроші, він боявся стражника. Нарешті він доповз до прикриття водпочас з бійцем, який тяг пораненого.
Маренго був за десять метрів від муру, що огороджував палац: з цієї відстані можна кинути гранати. У темряві, наповненій сніжинками, наче іскри пожежі, над муром у кожному вікні спалахували ворожі постріли. Товстун Маренго стріляв і стріляв по рідких спалахах і по звуку пострілів, і йому здавалося, що він спокійний. Хтось нахилився пад ним: "Не кричи так, ти виказуєш позицію!" Один із інтербригадівців повис на руках, схопившись за мур,— мабуть, прострелений. Не перестаючи стріляти, Маренго пішов уперед; його товариші праворуч теж ішли вперед під скрекотом ручних кулеметів, вибухами гранат і безглуздими викриками. Знову між деревами спалахнула ракета; вона освітила судомні клуби диму від гранат, гілки й відірвану руку з розчепіреними пальцями. Рушниця обпікала Маренго. Bin поклав її на сніг і почав жбурляти гранати, які подавав йому поранений боєць з Інтернаціональної бригади. Інший боєць то розтуляв, то затуляв рот, як викинута на берег риба. Ще троє стріляли. Залишалося два метри: тепер він був уже зовсім близько від муру з гранатою в руці й сигаретою в зубах, яку, здавалося йому, він курить.
— Чого вони там, ліворуч, вовтузяться? — крикнув із снігу наказовий голос.— Стріляйте швидше!
— Вони загинули! — відповів інший голос. Найзапекліші з фашистів памагалися захистити мур, але
їхнім найкращим спайперам здавалося, що вони погано стріляють, бо гарібальдійці та франко-бельгійці, очманілі й розлючені битвою та снігом, кидалися на мур і падали тільки через кілька секунд після того, як їх прошивала куля. То з палацу Ібарра, то з лісу лунали дивні зойки; на мить западала тиша, і в світлі ракети фашисти й волоцюги, підібрані в усіх кутках Сіцілії, побачили, що їх атакують найстаріші, сивовусі гарібальдійці. Гуркіт відновився. І ось чи то обложники дістались до муру, чи то таємничий закон мовчання, яке настає в кав'ярнях і на зборах, діє й на війні, але шалений гуркіт, здавалося, раптом віддалився в сніговому вихорі, що його несамовитий вітер здійняв у чорне небо. І нараз (люди біля мікрофона підстерігали тишу) фашисти, гарібальдійці й франко-бельгійці почули:
— Послухайте, хлопці! Ваші командири вам кажуть неправду! Неправду! Говорить Анджело. По-перше, республіканці мають танки, я їх сам бачив! І гармати! І генералів, вони нас самі допитували! Вони нас не розстріляють! Це я, Анджело! Мене не розстріляли! Нас ошукали, і всіх нас повбивають! Переходьте сюди, хлопці, переходьте!
Сірі, діставшись до муру, слухав.