Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. — Вони — наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під "бітлів". Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.
Та Джонні не був певен.
2
Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.
Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.
— Привіт, Джонні... Як справи, друже?..
Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джоині згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:
— Я бачу, ви знов будяки саджаєте? Нго зморщив носа в посмішці.
— На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак... — Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми. — ...і каже: а ви знайте саджайте.
Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.
— Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?
Нго злегенька всміхнувся.
— Дуже повчально, — сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. — Так, дуже повчально, ми всі задоволені.
— От і добре.
— А ви?
— Не дуже, — сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.
— Атож, погано, треба прикласти сире м'ясо, — мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.
— А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?
— Коли їхали назад, ми про це не розмовляли — так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.
— То що ви напишете у своєму творі?
Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом — із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.
— Ми балакали про гру в усміхненого тигра, — сказав Нго. — Ви пам'ятаєте?
— Так, — відповів Джонні.
— Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з'явився лихий тигр. То був Le manger d'homme — тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м'ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо — зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі — старі діди, жінки, малеча, — хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м'ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.
І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.
— Ви справді так вважаєте? — спитав Джонні.
— Так, так, — відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб'язкове. — Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. — Він знизав плечима. — Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?
— Я думаю, він небезпечний, — відказав Джонні. — Я... я знаю, що небезпечний.
— Знаєте? — перепитав Нго. — Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпширі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, їді Амін Дада. А для вас — ні.
— Ні, — сказав Джонні. — Та все-таки думати про те, щоб убити його...
— Убити політично, — осміхнувся Нго. — Я маю на думці його політичну смерть.
— А якщо так не вийде?
Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.
— Бах, — тихо мовив він. — Бах, бах, бах.
— Ні, — сказав Джонні й аж сам здивувався, який хрипкий став у нього голос. — Це ніколи не вихід. Ніколи.
— Ні? А я думав, у вас, американців, це дуже поширений вихід. — Нго взявся за дужку свого червоного візка. — Ну, мені час саджати ці будяки. Бувайте, Джонні.
Джонні провів очима чоловічка в робочому комбінезоні та гумових капцях, що тяг за собою візок, повний маленьких сосонок. Нарешті Нго зник за рогом будинку.
Ні. Вбивати — це сіяти зуби дракона. Я вірю, що це так. Усім серцем вірю.
3
У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з'являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.
Грег Стілсон також узяв гору над своїми суперниками.
Цю подію широко висвітлювали місцеві засоби інформації, але й столичні репортери приділили їй деяку увагу, порівнюючи перемогу Стідсона з позаторішньою перемогою Джеймса Лонглі, що став незалежним губернатором штату Мен.
Чанселлор сказав:
— Наслідки недавнього голосування показали, що надія на нове переобрання республіканського кандидата й багаторічного конгресмена Гаррісона Фішера виявилася марною. Як ми й передбачали, переміг Грег Стілсон, що провів кампанію в касці будівельника-монтажника з програмою, яка включала обіцянку запустити в космос увесь бруд з навколишнього середовища. Він набрав сорок шість відсотків голосів проти Фішерових тридцяти одного. Що ж до Девіда Боуза, то в цьому окрузі, де кандидати від демократів традиційно непопулярні, він спромігся здобути лише двадцять три відсотки голосів.
— А отже, — підхопив Брінклі, — в Нью-Гемпширі настала доба гарячих сосисок, принаймні на два роки.
Обидва коментатори посміхнулись. На екрані з'явилася рекламна вставка.
Джонні не посміхався. Він думав про тигрів.
Весь час між тим пам'ятним мітингом у Трімбуллі й днем президентських виборів був у Джонні заповнений справами. Тривали його заняття з Чаком, і хлопець повільно, але певно посувався вперед. Улітку він пересклав два іспити за минулий рік, і це аж ніяк не відбилося на його спортивних успіхах. І тепер, коли закінчувався футбольний сезон, усе показувало на те, що Геннетова газета включить Чака до складу символічної збірної Нової Англії. З Нью-Гемпширського університету до нього вже підсилали обережних, просто-таки дипломатичних розвідників, але там мусили почекати на нього ще й наступний рік, бо Чак та його батько вирішили, що хлопець піде на Стовінгтонські підготовчі курси — солідний приватний заклад у штаті Вермонт. Джонні уявляв собі, який захват викличе звістка про це в тамтешніх тренерів. Вермонт незмінно виставляв чудові студентські команди із звичайного футболу і нікудишні — з американського. Отож вони мали б дати Чакові повну стипендію, а на додачу ще й золотого ключика від дівочої спальні в гуртожитку. Джонні вважав, що рішення на користь підготовчих курсів цілком слушне. І справді, тільки-но Чака перестала гнітити загроза близького тестування, як він одразу зробив великий крок уперед із Джонні.
Наприкінці вересня Джонні поїхав з п'ятниці на суботу та неділю до Паунела. Весь перший вечір вони з Гербом просиділи перед телевізором, і, поспостерігавши, як батько весь час неспокійно совається в кріслі й раз у раз надто голосно регоче з не дуже смішних дотепів у розважальній програмі, Джонні запитав, що його тривожить.
— Нічого, — відказав Герб, нервово усміхаючись і потираючи руки, ніби людина, яка дізналася, що компанія, куди вона щойно вклала всі свої заощадження, збанкрутувала. — Нічого мене не тривожить. Звідки ти це взяв, сину?
— Тоді про що ти весь час думаєш?
Герб перестав усміхатись, але й далі потирав руки.
— Не знаю навіть, як тобі сказати, Джонні. Річ у тім...
— Це пов'язано з Чарлін?
— Ну... так. Так.
— То кажи як є.
Герб розгублено подивився на нього.
— Чи сподобалося б тобі, Джоне, якби у тебе в двадцять дев'ять років з'явилася мачуха?
Джонні широко всміхнувся:
— Дуже сподобалося б. Вітаю, тату.
Герб зітхнув з полегкістю.
— Ну дякую. Зізнаюся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам'ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить — зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні.