Решта порозбігалися хто куди. Серед них був і сам претор, що врятувався якимсь чудом. Римський табір, обоз — усе лишилося в руках переможців: втрати гладіаторів були дуже незначні.
На другий день після цієї перемоги, що була третьою протягом останнього місяця і кількох днів, гладіаторські легіони вишикувалися чотирикутником на рівнині вздовж річки Скультенни. Треба було всім разом вирішити, чи йти на переправу через Пад і розійтися потім по своїх країнах, чи повертатися назад і йти на Рим.
Спартак у палкій промові змалював доцільність і своєчасність першого плану і неминучі згубні наслідки другого. Він нагадав про все те, що зробив для справи поневолених, якій він самовіддано присвятив десять років свого життя. Нагадав не ради марнославства, а для того, щоб більше переконати своїх товаришів по недолі і війні, що його порада витікає з упевненості в тому, що дальша війна в Італії буде для гладіаторів могилою, як вона стала могилою для галлів Бренна, для греків Пірра, для карфагенян, тевтонів і кімврів, нарешті — для всіх чужоземців, які сюди вторгались і пробували воювати на цій землі. Спартак урочисто заприсягнувся, що лише заради блага гладіаторів він наполягав і тепер наполягає на цій пораді. Хай вони вирішують, він готовий скоритися волі більшості; як вождь або простий воїн, він завжди битиметься поруч з ними, і якщо так судилося, він з радістю загине з ними за свободу.
Промова Спартака викликала бурхливі оплески, і якби одразу перейшли до голосування, то напевне його план було б прийнято переважною більшістю. Але численні визначні перемоги, здобуті гладіаторами за останні два роки, зробили гладіаторів надто самовпевненими. Багатьом воєначальникам, які в глибині душі були за фракійця, не до смаку припала залізна дисципліна у війську, що не дозволяла грабунків і насильств. Спочатку це викликало незадоволення в окремих воїнів, яке потім, мов чумна зараза, охопило всі легіони.
Цією грою нездорових пристрастей і настроїв скористався Гай Ганнік, який, перш ніж продати себе в гладіатори, терся на Форумі і вмів красно та переконливо говорити. Він виступив після Спартака і почав з гучних похвал доблесті й мудрості Спартака, аби ніхто не подумав, що він у душі настроєний проти нього. Потім яскраво змалював скрутні обставини римлян, їхню нездатність у цей час боронитися від нападу могутнього гладіаторського війська силою в сімдесят тисяч доблесних мечів. Він закликав легіони не пропускати слушної нагоди оволодіти Римом, що може більш ніколи вже не повториться. І закінчив закликом до війська завтра ж виступати в напрямі до Тібру.
— На Рим!.. На Рим!.. — залупав після промови Ганніка громоподібний крик п'ятдесяти тисяч голосів, — На Рим! На Рим!
Коли перейшли до голосування, то виявилося, що сім легіонів одностайно пристали до думки Ганніка, а решта шість майже одноголосно стояли за пораду Спартака. Таким чином, понад п'ятдесят тисяч гладіаторів зажадали йти на Рим і менш двадцяти тисяч лишилися на боці Спартака.
Легко уявити, як гірко засмутив Спартака несподіваний наслідок цього голосування, бо воно тепер розбило всі його плани і віддаляло повсталих од їхньої кінцевої мети — зруйнувати, повалити тиранічне панування Риму.
Довго стояв він похмурий, пригнічений, мовчазний, нарешті підвів голову і, блідий, засмучений, сказав з гіркою, іронічною посмішкою Кріксу, Граніку і Арторіксу, які не менш засмучені мовчки стояли навколо нього:
— Ех!.. Присягаюся богами Олімпу!.. Небагато прибічників я набрав собі серед гладіаторів після такої праці, після стількох небезпек і мук, яких зазнав заради них. Хай буде так… Присягаюся Геркулесом!..
І, звертаючись до легіонів, які мовчки чекали остаточного вирішення, він голосно промовив:
— Гаразд, я скоряюся вашому бажанню: ви підете на Рим. Але під командуванням іншого, бо віднині я зрікаюся звання вашого верховного вождя, яке ви двічі мені давали. Вшануйте тепер цим званням іншого, достойнішого, ніж я.
— Ні… заради богів! — закричав Лівій Гранденій, самніт, начальник дванадцятого легіону. — Ти завжди будеш нашим верховним вождем, бо рівного тобі між нами немає!
— Спартак — верховний вождь!.. Спартак — верховний вождь! — закричали як один сімдесят тисяч гладіаторів, високо підіймаючи свої щити.
— Ніколи!.. Я проти походу на Рим і туди вести вас не бажаю! Оберіть когось із тих, хто впевнений у перемозі.
— Ти — вождь!.. Ти — вождь!.. Спартак!.. Ти — вождь!.. — повторювалися вигуки тридцяти-сорока тисяч голосів.
Коли цей шум почав ущухати, Крікс дав знак, що хоче говорити.
— Тут присутні сто тисяч озброєних гладіаторів. Та коли б нас було навіть сто чоловік, лише один може й повинен бути нашим полководцем… Тільки переможець під Аквіном, Фунді, Камеріном, Нурсією і Мутіною може і повинен бути нашим вождем!.. Хай живе Спартак-полководець!
Долиною, берегами Панара прокотився могутній, страшенний рев:
— Хай живе Спартак-полководець!
Обурений фракієць опирався цьому обранню, над усе силкувався відвести настирливі прохання своїх друзів. Але всі командири легіонів і найпершими Арвіній, Орціл, Гай Ганнік, а за ними всі шістдесят п'ять воєнних трибунів і всі послані від маніпул та загонів центуріони, декуріони — всі вперто наполягали, щоб він залишився на чолі гладіаторського війська. Спартак був, видимо, зворушений цим величним проявом любові і поваги до себе з боку своїх хоч і непокірних товаришів і нарешті промовив:
— Ви цього бажаєте?.. Хай буде так. Я згоден, бо розумію, що обрання іншого неминуче привело б вас до кривавих чвар. Я готовий битися пліч-о-пліч з вами і вмерти на чолі вашого війська.
В топ час коли всі йому дякували — одні цілували його одяг, руки, інші голосно звеличували його доблесть, його перемоги, — він з сумною усмішкою додав:
— Я не сказав, що обіцяю привести вас до перемоги, бо я не дуже вірю в успіх цієї безрозсудної війни. Та як би там не було, ми підемо на Рим. Завтра вирушимо до Бононії.
Таким чином, Спартак змушений був узятися за справу, яку вважав безуспішною. Другого дня, знявшись з табору, військо рушило через Бононію до Аріміна.
Але в рядах гладіаторів ослабла дисципліна, поширилася неслухняність перед старшими, і це грізне військо, яке під командуванням мудрого полководця — Спартака здобуло стільки блискучих перемог над арміями народу, першого серед народів того часу, це військо почало розпадатися під впливом жадоби грабунків.
І хоч як Спартак забороняв, але то один легіон, то другий, а то й кілька разом нападали на міста сеннонів, по землі яких проходило військо, і нещадно грабували. Це завдавало подвійної, дуже небезпечної шкоди: гладіаторські легіони втратили гідність дисциплінованого війська, перетворилися на орди розбещених грабіжників і викликали в пограбованого населення ненависть. А довгі вимушені зупинки уповільнювали швидкість переходів, що досі була головним секретом перемог Спартака.
Легше уявити, ніж описати обурення Спартака. Спочатку він лютував, картав, лаяв тринадцятий легіон, яким командував Гай Ганнік, бо саме цей легіон подав іншим приклад грабіжництва. Та йому тільки на короткий час пощастило зменшити, але не викоренити це зло. Через два дні, коли військо йшло до Фавенції, п'ятий, шостий і сьомий легіони, які були у хвості колони, завернули до І моли і вщент пограбували її. Дійшло до того, що Спартак і Крікс мусили повернутися назад з трьома фракійськими легіонами, щоб приборкати і привести до порядку грабіжників.
Тим часом до Рима дійшли звістки про поразку обох консулів і розгром претора Цізальпінської Галлії, і це викликало страшенний переполох. Незабаром, коли долетіла новина про намір гладіаторів іти на Рим, населення й Сенат охопив ще більший жах.
Коміції для обрання консулів на наступний рік іще не збирались, і після поразки консулів Лентула та Геллія дуже зменшилась кількість кандидатів, які домагалися обрання на цю високу посаду. Проте саме пі поразки запалили Гая Анфідія Ореста бажанням просити консульства. Він твердив, що не винен за поразку біля Фунді, яку потерпіло від Спартака його невелике військо. Адже консули, маючи шістдесят тисяч бійців, теж зазнали розгрому, і тому невдачі консулів під Камеріном та Нурсією виправдують його, Ореста, невдачу, бо, мовляв, поразка під Фунді була для римлян менш шкідливою, ніж під Камеріном і Нурсією.
Ці доводи були трохи дивні і не зовсім розумні, бо те, що він завдав меншої шкоди, ніж інші воєначальники, аж ніяк не доводило доблесті самого Анфідія Ореста. Але в Римі про цю війну з гладіаторами склалася така безнадійна думка, що доводи Анфідія Ореста здавалися правильними, та й кандидатів на консульство було настільки обмаль, що на ці високі пости на наступний рік більшістю голосів були обрані не хто інший, як Анфідій Орест і Публій Корнелій Лентул Сура.
А Спартак у цей час не міг продовжувати свого походу на Рим через сваволю і неслухняність тих самих легіонів, які так галасливо вимагали цього походу. Тому він майже на місяць затримався в Аріміні. Відмовившись од командування, він на багато днів замкнувся у своєму наметі, не поступаючись ні перед якими проханнями. І ось одного дня перед преторієм зібралося все військо і на колінах, голосно засуджуючи свої вчинки, прохало просити його і цим примусило Спартака вийти з намету.
Тоді усі побачили, який він став блідий. Душевні муки відбилися на його благородному обличчі. Вигляд у нього був змарнілий, знесилений, очі почервонілі від безсонних ночей.
При його появі гладіатори загомоніли ще голосніше, почулися слова відданості й любові до нього, слова каяття.
Він зробив знак, що хоче говорити. Запала глибока тиша, і він заговорив суворо й зворушливо. Різко, гірко докоряв він легіонам, які через ганебну поведінку перестали бути людьми, обернулися на найпідліших розбишак. Він знову заявив, що залишиться непохитним у своїй відмові йти з ними далі, якщо вони не дадуть йому повного і необмеженого права суворо покарати підбурювачів грабіжництва.
Легіони одностайно згодилися з цією вимогою. Спартак знову прийняв командування гладіаторським військом і почав найсуворішими заходами відроджувати в гладіаторах згаслі почуття обов'язку, запроваджувати найсуворішу дисципліну.
Він засудив до страти найдикішого серед командирів легіонів — нумідійця Орціла, який заплямував себе мерзенним злочином у Бертінорі.