Це був один з найщасливіших днів у його житті, але він утомився і був радий, коли сів нарешті у вітальні і вона налила йому чаю. До Голлі прийшла її подруга — русява дівчинка, підстрижена коротко, як хлопчик. Вони гралися віддалік, під сходами, на сходах і на галереї. Старий Джоліон попросив зіграти Шопена. Айріні грала етюди мазурки, вальси і зрештою діти тихенько підійшли й стали біля фортепіано — обидві голівки, чорнява й золотава, нахилилися, слухаючи. Старий Джоліон стежив за ними
— Ану, дівчатка, потанцюйте!
Вони почали несміливо і невлад. Підстрибуючи й кружляючи, старанно, але не дуже вправно, вони довго танцювали навколо крісла під звуки Шопенового вальса. Він стежив за ними й за обличчям Айріні, що грала, повернувшися з усмішкою до двох малих танцівниць, і думав: "Давно вже я не бачив такої гарноі картини". Пролунав голос:
— Hollee! Mais enfin — qu'est-ce que tu fais la — danser le dimanche! Viens done! [14]
Але діти підійшли до старого Джоліона, знаючи, що він їх оборонить, і зазирали йому в обличчя, на якому був такий вираз, як у пустуна, що його спіймано на гарячому.
— У свято й танцюється краще, мадемуазель. Це я їх підбив. Ану гайда, малята, пити чай.
І коли діти пішли в супроводі пса Балтазара, без якого не обходилася жодна трапеза, старий Джоліон подивився на Айріні, примружив око й сказав:
— Отак-то воно буває! Правда ж, любі дівчатка? А серед ваших учениць є маленькі?
— Три — дві з них дуже милі.
— Гарненькі?
— Навдивовижу.
Старий Джоліон зітхнув, він завжди відчував невситиму жадобу до всього юного.
— Моя крихітка, мовив він,— щиро любить музику колись вона стане музиканткою. Може б, ви послухали, як вона грає? Я б хотів почути вашу думку
— Я охоче послухаю.
— А ви б не хотіли. він не доказав "давати їй уроки".
Думка, що вона даватиме уроки, була йому неприємна але тоді він би часто її бачив. Вона встала з-за фортепіано і підійшла до його крісла.
— Я б хотіла, дуже хотіла; але ж тут — Джун. Коли вони приїдуть?
Старий Джоліон насупився.
— Не раніше середини наступного місяця. Яке це має значення?
— Ви сказали, що Джун пробачила мені; проте вона ніколи не зможе забути, дядечку Джоліоне.
Забути! Вона мусить забути, коли він того бажає.
Але, ніби у відповідь, Айріні похитала головою.
— Ви ж знаєте, що вона не зможе: таке не забувається.
Завжди це кляте минуле! І він сказав роздратовано й уперто:
— Гаразд, побачимо.
Він розмовляв із нею понад годину про дітей, про силу-силенну всяких дрібниць, аж поки під'їхала коляска, щоб одвезти її додому. І коли вона поїхала, він повернувся до свого крісла і довго сидів у ньому, погладжуючи щоки й підборіддя, заново переживаючи в думках весь той день.
Після вечері він пішов у свій кабінет і взяв аркуш паперу Кілька хвилин він сидів, не беручись за перо, потім устав і підійшов до свого шедевру "Голландські рибальські човни при заході сонця". Він думав не про картину, а про своє життя. Він вирішив відписати їй що-небудь у своєму заповіті; ніщо не змогло б так схвилювати тихі глибини його думок і пам'яті. Він відпише їй частину свого капіталу, своїх надій, звершень, здібностей, праці, що створили той капітал; він відпише їй також частину того, що йому не пощастило взяти від життя, бо він намагався жити, керуючися здоровим глуздом і твердими правилами. Але що ж йому пощастило взяти? "Голландські рибальські човни" мовчали. Він підійшов до засклених дверей і відчинив їх, розсунувши завіси. Надворі знявся вітер, і торішній дубовий листок, що випадково уникнув садівникової мітли, сунувся з тихим шелестом у вечірніх сутінках по вимощеній кам'яними плитами терасі. Цей звук єдиний порушував тишу, що панувала навкруги; із саду долинали пахощі недавно политих геліотропів. Пролетів кажан. Востаннє цвірінькнула перед сном якась пташка. І над самісіньким вершечком дуба засвітилася перша зірка. Фауст в опері продав свою душу за кілька років молодості. Безглузда вигадка! Молодості не купиш ні за які гроші — оце і є справжня трагедія! Неможливо знову стати молодим для кохання і для життя. Залишається тільки тішитись красою здаля, поки є ще час, і відписати їй що-небудь у своєму заповіті. Але скільки? І, ніби привілля тихої ночі заважало йому зробити ті підрахунки, він відвернувся від вікна й підійшов до каміна. На полиці стояли його улюблені бронзові статуетки: Клеопатра зі змією на грудях; Сократ; хортиця, що грається з цуценям; силач стримує баских коней. "Вони зостануться",— подумав він, і в нього боляче стислося серце. Їм іще жити добру тисячу років! "Скільки?" Ну, принаймні стільки, щоб вона передчасно не постарілася, щоб її обличчя якомога довше не вкрилося зморшками, а золотаве волосся не взялося сивиною. Може, він проживе ще років п'ять. На той час їй буде за тридцять. "Скільки?" В ній не тече ані краплі його крові! Вірність життєвим принципам, від яких він не відступав ось уже більше як сорок років, відколи одружився й заснував таємничий осередок, що зветься родиною, навіяла йому застережливу думку: хто не рідний йому по крові, той не має права на його добро! Отже, цей намір — неприпустима розкіш. Марнотратство, потурання старечим примхам, забаганка здитинілого діда. Його справжнє майбутнє довірено тим, у чиїх жилах тече його кров, у кому він житиме після смерті. Він відвернувся від статуеток і стояв, дивлячись на старе крісло, оббите зеленою шкірою, яке служило йому роками і в якому він викурив не одну сотню сигар. І раптом йому здалося, що в кріслі сидить вона, вбрана в сіру сукню, духмяна, ніжна, граційна й дивиться на нього темними очима. Ет! Адже їй зовсім до нього байдуже: вона думає тільки про свого покійного коханого. Але вона тут, чи хоче вона того, чи ні, і тішить його своєю красою і грацією. Старий не має права нав'язувати їй своє товариство, не має права запрошувати її, щоб вона йому грала й дозволяла милуватися собою — і все це за спасибі! В цьому світі за втіху треба платити. "Скільки?" Зрештою, він людина багата; його син і троє онуків можуть обійтися й без тих кількох тисяч. Він надбав усе сам, мало не кожен пенні; він може залишити їх, кому схоче, може дозволити собі таку невеличку втіху. Він знову підійшов до бюрка. "Як я вирішив, так і буде,— подумав він.— Нехай собі думають, що хочуть. Я так вирішив — і край!" І він сів.
"Скільки?" Десять тисяч, двадцять тисяч — скільки? Якби тільки він міг купити за ці гроші один рік, місяць молодості. І, вражений цією думкою, він швидко написав:
"Любий Герінгу! Додайте до мого заповіту таку приписку: "Я відписую своїй племінниці Айріні Форсайт, у дівоцтві Герон, що живе тепер під цим останнім ім'ям, п'ятнадцять тисяч фунтів, вільних від податку на спадщину.
Щиро Ваш Джоліон Форсайт"
Запечатавши конверт і наклеївши марку, він знову підійшов до вікна і на повні груди вдихнув свіже повітря. Навколо залягла темрява, але небо тепер було всіяне зорями.
IV
Він прокинувся о пів на третю, саме в той час, коли, як він знав це з довгого досвіду, всі неприємні думки виливаються у гнітючий страх. Досвід його також навчив, що, прокинувшись потім у належний час, о восьмій годині, він зрозуміє безпідставність такого страху. Цієї ночі його раптом заполонила думка про те, що, коли він занедужає,— а це дуже ймовірно в його віці,— то вже її не побачить. Від цієї думки був лиш один крок до усвідомлення, що він розлучиться з нею і тоді, коли повернуться з Іспанії його син і Джун. Як він може виправдати своє бажання зустрічатися з жінкою, котра звабила — вночі усі речі називаєш своїми іменами — нареченого Джун? Хоч його вже немає на світі, але Джун уперте дівчисько, вона щира серцем, але вперта, як віслюк, і — що правда, то правда — не з тих, хто забуває! В середині наступного місяця вони будуть удома. Йому лишилося всього п'ять тижнів тішитися новим захопленням, що виникло тепер, коли життя його вже кінчається. Темрява з абсурдною ясністю показала його справжні почуття. Його вабить до себе краса — він прагне бачити те, що тішить йому око. Безглуздя в його віці! А проте хіба ж не це примушує його збудити в душі Джун такі тяжкі спогади, і що зробити, щоб його син і невістка не вважали його за недоумкуватого? Йому доведеться їздити потай до Лондона, а це його втомлює; і досить йому хоч трохи занедужати, і він втратить і цю можливість бачитися з нею. Він лежав із розплющеними очима, звикаючи до неприємної перспективи, й називав себе старим дурнем, а серце його щосили тріпотіло в грудях, а потім наче зовсім перестало битися. Він бачив, як крізь щілини віконниць проблиснув світанок, чув цвірінькання й щебет пташок, співи півнів; зрештою він таки заснув і прокинувся втомлений, але здоровий духом. Можна жити спокійно ще добрих п'ять тижнів, у його віці то ціла вічність! Проте нічна тривога не минула без сліду, вона розпалила самолюбство людини, яка завжди чинила по-своєму. Він бачитиметься з нею хоч і щодня, якщо це йому буде до вподоби! А чому б не поїхати до міста й не зробити приписку на місці, у свого повіреного, замість того щоб звертатися до нього листовно; може, вона згодиться піти в оперу! Але він поїде поїздом, бо не хоче, щоб цей товстун Бікон шкірив зуби за його спиною. Слуги такі дурні, та й вони, мабуть, знають ту давню історію про Айріні й молодого Босіні — слуги знають усе, а про решту здогадуються. Того ранку він їй написав:
"Люба Айріні. Завтра я маю бути в місті. Якщо Ви згодні піти до опери, то, прошу, пообідайте зі мною..."
Але де? Ось уже кілька десятків років він коли й обідав у місті, то тільки в своєму клубі або в гостях. Ага! Поряд з Ковент-Гарден тепер є цей новомодний ресторан...
"Напишіть мені завтра зранку в готель "П'ємонт", чи треба чекати Вас о сьомій годині.
Щиро Ваш Джоліон Форсайт"
Вона зрозуміє, що він просто хоче її трохи розважити: сама думка, що вона може здогадатися про той потяг, який вабить його до неї, була йому неприємна: не годиться такій старій людині ламати свої звички заради того, щоб втішатися красою, а надто жіночою.
Наступного дня поїздка до міста, хоч вона була й коротка, а також візит до повіреного, втомили його. Стояла спека, і, перевдягнувшись до обіду, він ліг на дивані у своєму номері, щоб трохи перепочити.