Ну, от що, Томе, падай на коліна і проси пробачення за вчорашні гріхи.
Том не ворухнувся.
– На коліна, собако! – крикнув Легрі й оперіщив його гарапником.
– Містере Легрі, пане,–промовив Том,– я не можу просити пробачення. Я вчинив так, як вважав за справедливе, і чинитиму так завжди. Хай буде, що буде, а на лиходійство я не здатен.
– Так то воно так, але ж ти не уявляєш собі, що може бути, містере Томе. Певно, гадаєш, що вчора звідав усе. Та щоб ти знав, це ще далеко не все... і взагалі дріб'язок. А от як тобі сподобається, коли тебе прив'яжуть до дерева й палитимуть на малому вогні? Приємна буде штука, га, Томе?
– Пане,– відказав Том,– я знаю, в" здатні на страшні діла, одначе...– Він випростався і згорнув руки на грудях.– Одначе, пане, я анітрохи не боюся вмерти. Ви можете сікти мене, морити голодом, огнем палити – це тільки наблизить жадану смерть.
– Але перед тим я тебе в баранячий ріг скручу! – гукнув розлючений Легрі.
– Не скрутите, пане,– сказав Том.– Я матиму допомогу.
– Який же це біс тобі допоможе? – глумливо запитав Легрі.
– Всемогутній Господь! – відповів Том.
– .Ах ти ж кляте поріддя! – гримнув Легрі й ударом кулака збив його з ніг.
В ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м'якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м'який дотик нагадав йому нічні" кошмари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали"" моторошні привиддя, і його знов охопив жах.
– Невже ти вчиниш таку дурницю? – мовила Кассі по французькому.– Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не по моєму вийшло?
Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв є своє вразливе місце – марновірний страх
_ Легрі відвернувся. Він подумав, що встигне ще поставити на своєму.
– Ну гаразд, хай буде так,– буркнув він до Кассі.– А ти мені гляди! – погрозив Томові.– Поки що я
тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!
Легрі повернувся і вийшов.
– Іди, іди,– мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід.– Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?
– Господь бог послав мені ангела, і він затулив пащу левові,– одказав Том.
– Цього разу – так,– сказала Кассі.– Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж його добре знаю!
Розділ XXXVII
ВОЛЯ
Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.
Там таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.
Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно біла шийна хустка, кінці якої рівненько з'єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.
– От чорті – обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.
– Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів,– мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.
– Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу,– відказав Том.– Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!
Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:
– Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.
– Якого біса я маю думати про такі дурниці? – обурився Том.– Що що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!
І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.
– А той молодик із жінкою ще тут? – трохи помовчавши, запитав він.
– Еге, – відказала Доркас.
– Нехай рушають до озера,– сказав Том,– і чим скоріше, тим краще.
– Певно, так вони й зроблять,– озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.
– Щоб ти знала,– вів далі Том,– у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!
– Томасе! – мовила Доркас.
– Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка,– сказав Том.– І ще про оту жінку... Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.
– Щось та придумаємо,– сказала Доркас так само незворушно.
А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.
– Хороші люди,– не раз казав він.– Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!
Довідавшись від Тома Локера, що в Санласк! на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір'ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.
І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря–зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте не слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?
Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації" то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний огонь,– для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона – право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.
Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання,– вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.
– А тепер кучері,– мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси.– Трохи навіть жаль, правда, Джордже? – додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою.– Шкода відрізати, еге ж?
Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.
Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.
1 Ідеться про війну за незалежність (– рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців,
– Ну, от і все,– сказала вона, беручи в руки головну щітку.– Тепер лише трохи причепурити... Подивись, який гарненький хлопчина! – зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.
– Ти завжди гарненька, хоч як уберися,– відказав Джордж.
– Чого ти такий невеселий? – спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку.– Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді... О, тоді!..
– Ах, Елізо! – озвався Джордж, пригортаючи її до себе.– Отож то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету – і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!
– Не бійся,– з надією в голосі мовила вона.– Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.
– Ти просто чудо, Елізо! – вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її.– Та скажи мені... О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?
– Я певна, що так, Джордже,– відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії.– Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.
– Я вірю тобі, Елізо,– мовив Джордж, швидко підводячись.– Ходімо, час вирушати... А справді,– додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї,– з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так... трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька... Але от от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?
Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.
– Ач яке гарненьке дівча! – мовила Еліза, повертаючи його на всі боки.– Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?
Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом – лише подеколи тяжко зітхав.
– Гаррі впізнає свою мамуню? – запитала Еліза, протягаючи до нього руки.
Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.
– Годі, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть окремо від нас,– сказав Джордж.
– Твоя правда, це нерозумно,– погодилась Еліза.– І все ж мені прикро, що він од мене відвертається... Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?
– Отак,– сказав чоловік, накинувши плащ їй на плечі.
– Ага, так,– мовила Еліза, наслідуючи його рух.– Крім того, я маю тупати ногами, широко ступати й удавати хвацького парубка.
– Не треба занадто старатися,– сказав Джордж.– Трапляються часом і скромні юнаки. Мабуть, краще тобі такого й удавати.
– А рукавички! Горе, та й годі! – сказала Еліза.– Мої руки зовсім у них потонули!
– Добре пильнуй, щоб вони весь час були на тобі,– застеріг її Джордж.– Твої малі лапоньки можуть виказати нас усіх А ви, місіс Сміт, не забувайте, що тепер ви наша тітонька і їдете під нашою опікою.
– Я чула,– обізвалася місіс Сміт,– що якісь люди на пристані попереджають усіх капітанів щодо чоловіка з жінкою та маленьким хлопчиком.
– Он як! – мовив Джордж.– Ну що ж, коли ми таких побачимо, то дамо їм знати.
До будинку вже під'їхав найманий фургон, і гостинна родина, що прихистила у себе втікачів, обступила їх, щоб попрощатися.
Як і радив Том Локер, утікачі прибрали невпізнанного вигляду.