Чемберлен, 2-га частина, гл. IV, стор. 76.) — сказав блаженої пам'яти Яків І. Бувало, що для добробуту королівства виколювали очі навіть герцогам королівської крови. Деяких принців, надто близьких до трону, задля користи задушили між двома матрацами, а говорили, що вони померли від апоплексії. Аджеж задушити — це більше, ніж покалічити. Король Туніський виколов очі своєму батькові, Мулею Асему, і тимчасом імператор прийняв його послів. Отож, король може зробити розпорядження, щоб позбавити члена, як позбавити й маєтку й т. інш., це законно й т. інш. Проте одна законність не виключає другої. "Коли людина, що її кинули в воду, знову з'являється на воді і не вмирає, то, значить, бог виправляє вчинок короля. Коли знайдений спадкоємець, то йому треба повернути корону. Так зробили з лордом Аллою, королем Нортумберляндії, що так само був блазень. Так само треба чинити й щодо Ґуїнплена, що є теж король, тобто лорд. Хоч би яке низьке було ремество, що коло нього ходить і зазнає його лорд за силою таких обставин, то це не плямує герба; свідок Абдолонім, що був король, а раніше був садівник; свідок Йосип, що був святий і був тесля; свідок Аполлон, що був бог і був пастух". Одне слово, вчений канцлер подав висновок про відновлення в усіх маєтках і титулах Фермена, лорда Кленчерлі, що його неправдиво називали Ґуїнпленом, "з однією умовою, щоб учинили були зводини із злочинцем Гардкваноном і щоб цей останній пізнав його". А що над тим, то канцлер, конституційний охоронець королівського сумління, заспокоював це сумління.
У post scriptum'i лорд-канцлер нагадував, що коли б Гардкванон одмовився відповідати, він повинен зазнати "кари накладання ваги", а зводини повинні відбутися на четвертий день, коли для злочинця прийде час "смертельного холода" згідно з хартією короля Адельстана; звичайно, тут була б деяка незручність: коли б катований помер на другий або на третій день, то зводини стали б трудні; але треба виконати закон. Незручність закона становить частину закона.
А втім, у лорда-канцлера не було ніякого сумніву, що Гардкванон пізнає Ґуїнплена.
Ганна була повідомлена про потворність Ґуїнплена, проте вона не хотіла завдати прикрости своїй сестрі, що їй припали маєтки Кленчерлі, й радісно вирішила, що герцоґиня Джосіяна одружиться з новим лордом, тобто з Ґуїнпленом.
Відновлення лорда Фермена Кленчерлі становило дуже простий випадок, бо спадкоємець був законний і прямий.
Всю справу вів Баркілфедро.
Завдяки йому справа залишалася остільки таємна, секрет був так щільно захований, що ні Джосіяна, ні лорд Давид не мали ніякої підозри про страшне діло, що виростало під ними. Джосіяна дуже горда й стояла на такій височині, що від неї легко було сховати всю справу. Вона сама себе ізолювала. Щодо лорда Давида, то його відрядили в море, до берегів Фляндрії. Йому й на думку не спадало, що він може втратити перство. Занотуємо тут одну деталь. Трапилося, що на відстані десяти миль од морської станції, де командував лорд Давид, капітан, на ймення Галібертон, розбив французьку фльоту. Граф Пемброк, президент ради, подав пропозицію про підвищення капітана Галібертона в контр-адмірали. Ганна викреслила Галібертона й поставила на його місце лорда Давида Діррі Мойра, щоб лорд Давид, коли дізнається, що він уже не пер, мав принаймні втіху, що він контр-адмірал.
Ганна почувала себе задоволеною. Потворний чоловік для сестри, високий чин — лордові Давиду. Каверзність і добрість.
Її величність мала розіграти комедію. Крім того, вона говорила собі, що вона виправляє зловживання владою з боку її батька, що вона перству відновляє члена, що вона чинить як велика королева, що вона охороняє невинність згідно з божою волею, що провидіння в своїх святих і недовідомих путях і т. і. Дуже приємно заподіювати вчинки, що прикрі для кого-небудь такого, що його не любиш.
А втім, для королеви було досить і того, що в її сестри буде потворний чоловік.
Королева жила тоді у Віндзорі, і тому до публіки не доходили інтриґи двора.
Тільки особи абсолютно потрібні знали секрет справи, що мала відбутися.
Щодо Баркілфедро, то він був радий, і це надавало його обличчю лиховісного виразу.
Нема нічого на світі огиднішого за радість.
Він мав насолоду першим покуштувати пляшки Гардкванона. Він мало був здивований, — здивовання властиве тільки незначному розумові. Крім того, в чому річ? це повинно було трапитися, бо ж не дурно він так довго чекав на такий випадок. Тому, що він ждав, повинно було щось трапитися.
Це nil miran становило частину його звичайної поведінки. А справді, треба сказати, він був у захопленні. Коли б хто міг зірвати з нього машкару, що він поклав її на своє сумління навіть перед самим богом, то він би знайшов таке: саме в цей час Баркілфедро починав переконуватися, що йому не пощастить пошкодити цій гордій істоті, герцогині Джосіяні, — надто він незначний супроти неї. Звідціля скажений напад затаєної ворожости. Він дійшов до того пароксизму, що його звуть занепадом духу. Остільки лютішого, що він спадав у розпач. Гризти своє удило — вираз трагічний і правдивий. Лиха людина гризе своє безсилля. Баркілфедро, може, в цей момент був не від того, щоб відмовитися не того, щоб не бажати Джосіяні зла, а щоб не заподіювати його, не від ненависти, а від того, щоб укусити її. Але яке приниження — випустити здобич, сховати свою ненависть у чехлі, як музейний кинджал! Яке глибоке приниження!
І враз, у зазначений момент — незмірним всесвітнім пригодам до вподоби такий збіг — пляшка Гардкванона, з хвилі на хвилю, потрапляє до його рук. У невідомому є щось таке, що, здається, прислужується злу. Баркілфедро при якихсь двох свідках, байдужих урядовцях адміралтейства, відтикає пляшку, знаходить пергамент, розгортає його, читає... Можна уявити собі його надзвичайну радість.
Якось дивно подумати, що, може, вітер, простір, приплив і відплив, бурі, штилі, подихи могли завдати собі стільки праці, щоб принести щастя лихій людині. Це спільництво тяглося п'ятнадцять років. Таємнича справа. Протягом цих п'ятнадцяти років у океані не було хвилини, вільної від праці. Хвилі передавали одна від однієї пляшку, що плавала на поверхні, підводні скелі стереглися, щоб не розбити скла; ніякої розколини не з'явилося в пляшці, ніщо не пошкодило корки, водорості не згноїли лози, черепашки не роз'їли слова Hardquanonne, вода не пройшла у викидок, цвіль не покрила пергаменту, вогкість не стерла письма, — скільки турбот повинна була мати безодня! І от таким чином те, що Ґернардус кинув у темряву, темрява приставила Баркілфедрові, и послання, що його призначено було для бога, потрапило до демона. Безмежність зловжила довір'ям людини, а темна іронія, змішана з чимсь, так урядила, що заплутала цей тріюмф закона: загублена дитина Ґуїнплен знову стає лордом Кленчерлі, — отрутна перемога, що зробила добре діло з злим наміром і примусила правосуддя служити несправедливості. Одібрати жертву у Якова II — це визначало дати здобич Баркілфедрові. Піднести Ґуїнплена значило зрадити Джосіяну. Баркілфедро мав успіх, — і для цього протягом стількох років хвилі, вали й шквали колихали, трясли, штовхали, кидали, шарпали й шанували цю скляну пляшечку, від якої залежало існування стількох людей; для цього була така сердечна згода віт1 рів, припливів і бурь. Велике чудо послужило паскудникові; безконечне співробітничало з земним хробаком. У долі така темна воля!
Баркілфедро почував титанічну гордість. Він говорив собі, що все це сталося виключно для нього. Він визнавав себе за центр і ціль.
Ґуїнплен! Він знав це ім'я Masca ridens. Як і всі, він ходив дивитися на Людину, що сміється. Він читав вивіску на Тедкастерській таверні, так само, як читав і театральну афішу, що притягала натовп; він звернув на неї увагу; він згадав її в найменших подробицях, щоб потім все ж перевірити; ця афіша як електричний ток пройшла по ньому, з'явилася перед його очима; здавалося, що вона стала поруч з пергаментом тих, що зазнали корабельної катастрофи, як відповідь поруч з питанням, як розгадка поруч із загадкою, й рядки: "Тут можна бачити Ґуїнплена, що його десятирічного покинули вночі 29 січня 1690 року на морському березі в Портленді", враз засяяли перед ним апокаліпсичним блиском; це була візія: на фронтоні ярмаркового балагана запалали Мене, Текел, Фарес. Враз повалилося рештування, що на нього спиралося існування Джосіяни. Несподіване зруйнування. Загублена дитина знайшлася. Вона була лорд Кленчерлі. Давид Діррі Мойр — ніщо. Перство, багатство, могутність, високий ранґ, — все це відійде від лорда Давида й перейде до Ґуїнплена. Все — замки, полювання, ліси, готелі, палаци, маєтки — разом з Джосіяною належатиме Ґуїнпленові. А Джосіяна! Яка розплата! Що тепер має бути з нею? Знаменита, високодумна і — блазень! Прекрасна й розкішна і — потвора! Чи можна було сподіватися на таке? Правду сказати, Баркілфедро був захоплений. Пекельна щедрість непередбаченого може перевищити всякі найзлобливіші комбінації. Коли дійсність хоче, вона творить чудеса. Баркілфедро вважав за дурницю все, про що він мріяв. Сталося краще.
Коли б зміна, що мала відбутися через нього, була навіть проти нього, він не менше бажав би її. Є такі некорисливожорстокі комахи, ещ о жалять, знаючи, що вони самі загинуть од цього ужалення. Баркілфедро був от такий саме хробак.
Проте на цей раз йін не мав заслуги безкористовности. Лорд Давид Діррі Мойр нічим не був зобов'язаний перед ним, а лорд Фермен Кленчерлі має дякувати йому всім. З протеже Баркілфедро має стати охоронцем. І чиїм же охоронцем? Англійського пера. У нього буде свій лорд! Лорд, що буде його креатура. Баркілфедро вважав, що для нього справа повернулася добре. Цей лорд буде морганатичний зять королеви. Такий гидкий, він буде до вподоби королеві якраз тим самим, за що не подобатиметься Джосіяні. Через такі сприятливі обставини й одягнувшися в поважне й скромне вбрання, Баркілфедро може стати персоною. Він завсігди призначав себе для церкви. В нього є неясне бажання стати єпископом.
А тим часом він був щасливий.
Який блискучий успіх! І як добре випадок зробив усю цю роботу! Його помсту — бо він звав це своєю помстою — послужливо принесла йому хвиля.