Скільки разів лиш один землетрус перевертав, повергав у прах міста Азії, міста Ахайї? Скільки міст поглинула земля Сірії, Македонії? Скільки разів те лихо спустошувало Кіпр? Скільки разів у розвалище перетворювався Пафос? Як часто долітала до нас вістка про загибель цілих міст? А ми, серед кого так часто розходилась та звістка,— яку ж то дрібну частку світу становимо! Тож піднімімося над усім випадковим і, хоч би що трапилося, знаймо: біда не така велика, як її змалював поголос! Пішло з димом багате місто, що було оздобою кількох провінцій (оздобу вкладено, оздобу й вилучено!), місто, розташоване на одному лиш, та й то не дуже розлогому пагорбі. Але й з усіх тих величавих, уславлених міст, про які чуєш нині, не залишиться сліду: навіть його зітре час. Хіба ти не бачив, як в Ахайї він роз'їдав самі підвалини найславетніших осад — ніщо не вказує нам, що тут пишалися міста(2). Але розпорошується не тільки щось рукотворне; гризький день повергає в прах не тільки те, що зведене мистецтвом людини, її заповзяттям: никнуть, наче розпливаючись, гірські хребти, западаються цілі околиці, хвиля вкриває ті місцевості, де й здалеку не видно було моря; неосяжної сили вогонь із'їв, нарешті, й те, на чому він колись виблискував,— найстрімкіші верхів'я, що втішали мореплавців сяйвом ліхтарень: верхи стали низинами. Нищиться й те, що створює природа,— ось чому слід незворушно сприймати загибель міст. Вони стоять, аби впасти. Все мусить прийти до такого кінця; або через те, що напруга вітрів потужним подувом має розметати навалену на них вагу, або могутній порив прихованих у глибинах землі потоків змете посталу на їхнім шляху перешкоду, або натиск вогню прорве щільну кору землі, або плин самого часу — а перед ним ніщо не вбережеться — поступово візьме своє, або суворість неба зжене людей з обжитих країв і зробить усе довкруж пустелею. Та хіба перелічиш дороги приречення? Знаю тільки одне: усі творіння смертних роковані на загин. Живемо серед зни-щенності.
Такими і подібними розрадами звертаюсь до нашого Лібераліса, перейнятого справді неймовірною любов'ю до свого рідного міста, а воно хтозна чи й не згоріло для того, аби з попелища звестися ще кращим. Не раз же кривда готувала місце для кращої долі. Не одне щось падало мовби для того, щоб іще вище піднятися. Заздрісний на римське щастя Тімаген(3) повторював, що пожежі Рима засмучують його лише одним: він знає, що зі згарищ постане ще прекрасніше місто. Цілком імовірно, що й у Лугдуні докладуть усіх зусиль, аби відбудоване було величнішим, стійкішим, аніж те, що втрачене. Хай же тривалішими будуть нові, закладені при кращих знаменнях підвалини, хай довшим буде їхній вік! Таж цій колонії, відколи вона виникла, заледве сотий рік, що й для людини не є межею. Закладена Планком(4), вона вбилася в силу завдяки сприятливому розташуванню: тут завжди було людно. Але скільки найважчих пригод вона зазнала за той рівний людському життю проміжок часу!
Тож виховуймо свій дух так, аби він і розумів, і вмів переносити все, що йому може випасти на долю; аби знав, що немає чогось такого, на що б не могла зважитися фортуна; що таке саме у неї право як до цілих володінь, так і до володарів, як до міст, так і до окремих людей. І ніщо тут не повинне нас обурювати: ми ввійшли у світ, де живуть саме за такими законами. Подобається — підпорядковуйся; не подобається — йди собі, куди заманеться! Обурюйся, коли якоюсь несправедливістю вражено тебе особисто, але якщо одна й та ж сама необхідність в'яже найнижчих і найвищих, тоді примирися з приреченням, яке всьому кладе межу. Безглуздям є міряти нас надгробками та пам'ятниками, що стовбичать, то вищі, то нижчі, обабіч дороги(5): прах зрівнює всіх. Нерівними народжуємось, умираємо — рівними. І про міста скажу те ж саме, що про жителів міст: як Ардею(6) здобуто, так і Рим. Той, хто започаткував людське право, порізнив нас родовитістю й знатними йменнями лише на той час, поки живемо. А коли смертні закінчують свою дорогу, він каже: "Хай відступить марнославство! Для всього, що гнітить землю, хай буде лиш один закон!" Вирівнює нас також конечність бути готовими до всього: немає ні крихкіших, ані впевненіших у завтрашньому дні. Александр Македонський, володар, узявся до геометрії з тим, щоб міг, нещасний, довідатися, наскільки малесенька земля, мізерну частину якої він узяв під своє берло. Нещасний,— бо повинен був розуміти, що обрав для себе оманливе прізвище: чи можна бути великим на нікчемно малому? Подавали йому тонку науку, яка вимагала пильної уваги,— на неї, звісно, не міг спромогтися шаленець, що скеровував свої думки ген за океан. "Навчай мене,— казав,— чогось легшого". На те наставник: "Для всіх та наука однакова, для всіх такою ж мірою важка". Вважай, що то слова самої природи: "Те, на що скаржишся, для всіх однакове. Нікому я неспроможна дати чогось легшого, але кожен, якщо захоче, сам собі може все полегшити".— Чим же? — Погідністю духу. Неминуче і страждатимеш, і терпітимеш голод та спрагу, й старітимеш, якщо тобі випаде довше затриматись поміж людей, і хворітимеш, і не одне щось втрачатимеш, і ступатимеш за межу свого життя. Але нема жодних підстав брати до серця те, чим звідусіль уже протурчали тобі вуха: в усьому тому немає нічого злого, нічого нестерпного, нічого жорстокого. Страх перед усіма тими речами — це страх, так би мовити, з домовленості. Смерті, скажімо, боїшся так, як поголосу. А боятися слів — хіба то не найбільша дурість? Наш Деметрій у зв'язку з цим любив повторювати свою дотепну думку: голоси дурнів для нього — все одно що звуки, які вириваються із здутого живота. "Яка різниця,— каже,— звідки вони вихоплюються: зверху чи знизу". Яке ж то безглуздя — боятися неслави з уст неславного! Отож, повторюю, ви боїтеся без причини як поговору, так і всього, про що тут мовилось: не схилив би до страху поговір — не було б і самого страху. Чи можуть зашкодити праведній людині злі язики? Хай же не шкодять вони й смерті, якою ми її сприймаємо, адже й про неї створено погану думку. Ніхто ж із тих, хто наговорює на неї, не звідав її. А звинувачувати те, чого не знаєш,— нерозсудливо. Знаєш натомість, скільком вона прислужилася, скількох звільнила від мук, нужди, нарікань, від ката, від нехоті до життя. Поки ми владні над смертю, над нами ніхто не владний.
Бувай здоров!
ЛИСТ XCII
Сенека вітає свого Луцілія!
Гадаю, дійдемо згоди в тому, що все зовнішнє набуваємо задля тіла, тіло ж плекаємо з уваги на душу, що в душі є частини допоміжні, завдяки яким рухаємось і живимося, і які нам дані заради головної частини. У ній же в свою чергу розрізняємо нерозумне й розумне начало. Перше з них служить другому; друге — єдине, що є незалежним, що не стосується до чогось іншого, лиш навпаки — все достосовує до себе. Адже й той божественний розум стоїть над усім, а над собою не має нічого. Таким же повинен бути й наш розум, оскільки походить від нього. Якщо ми згодні щодо цього, то, виходить, мусимо бути однієї думки також у тому, що основою блаженного життя є досконалість нашого розуму. Бо ж тільки він один не пригнічує душі, ставить опір фортуні й за будь-яких обставин забезпечує нам спокій. А благом є лишень те, що ніколи не надщерблюється. Блаженним, кажу ще раз, є той, кого ніщо не може применшити. Він — на вершині й опорою для себе має тільки себе самого. Хто ж опирається на когось іншого, той будь-коли може впасти. Інакше ми щораз більше потраплятимемо у залежність від усього стороннього. Хто ж обере собі за опору випадок? Хто, окрім дурня, стане захоплюватися собою, привласнивши чуже?
То що таке блаженне життя? Безтурботність і незворушний спокій. А цього можемо домогтися тільки завдяки високості духу та несхитній стійкості належного судження про всі речі. Як дійти до таких вершин? Прозрівши правду в усій її поставі; тримаючись в усіх своїх діях порядку, міри, пристойності, доброї, зичливої волі, що завжди прислухається до голосу розуму, ніколи від нього не відхиляється, волі, яка гідна водночас і любові, й подиву. Врешті, аби припис не став багатослівним, скажу: дух мудреця повинен бути таким, який личить також богові. Чого ще міг би собі зичити той, чиє надбання — все, що чесне? Бо коли найкращому нашому станові може прислужитися в якійсь мірі й щось інше, окрім чесного, то блаженне життя полягало б у чомусь такому, що несумісне з чесним життям. Хіба ж не ганьба, не глупота — з чогось нерозумного сплітати благо для розумного духу? Дехто, одначе, вважає, що найвище благо може бути побільшеним, бо, мовляв, воно неповне, коли йому протистоять різні випадкові речі. Навіть Антіпатр, один із провідних зачинателів тієї школи, сказав, що в дечому, хай і незначному, він визнає вплив зовнішніх обставин. Бачиш сам, що значить задовольнятися денним світлом лише з тією умовою, коли ще додатково присвічує якийсь вогник. Що важить якась там іскринка при тій повені сонячного сяйва? Якщо тобі не досить того, що чесне, то неминуче хочеш приточити до нього або спокій, що у греків має назву аосЬіевіа, або насолоду. Перше з них ще якось можна прийняти: нічим не обтяжений дух вільно озирає всесвіт, ніщо не відвертає його від споглядання природи. А от щодо другого — насолоди — то цей вид блага належить худобі. До розумного додаємо нерозумне, до чесного — безчесне. Такому життю прислуговуються й тілесні ласки. То чому ж вагаєшся сказати, що людина блаженна, коли догодила своєму смакові? І ти готовий зарахувати, не кажу вже до мужів, а просто до людей того, для кого найвище благо,— коли розкошує піднебіння, око, вухо? Хай такий відійде від гурту найближчих до богів істот! Хай поповнить безсловесні стада, щасливі їжею, що під ногами! Нерозумна ж частина душі знову ж таки складається з двох половин: одна — поривна, горда, непогамовна, підлегла пристрастям; друга — поступлива, млява, вся у владі насолод. Ту половину, яка не терпить вуздечки, та все-таки кращу і, без сумніву, сильнішу й достойнішу мужа, чомусь залишають без уваги, а необхідною для блаженного життя вважають іншу — безсилу й ницу — половину. Розумові звеліли, щоб саме їй прислуговував, а найвище благо найблагороднішої істоти зробили чимось низьким і безславним, до того ж потворно неодностайним — складеним із різних, анітрохи не відповідних один до одного членів, щось на подобу Сцілли, як описує її наш Вергілій:
Діва з обличчя вона, та й груди розкішні у неї;
Далі — потворної риби подоба, живіт — волохатий,
Мовби у вовка, а низ її — хвіст велетенський дельфіна .
До тієї Сцілли приточено хоча б хижих, страшних та рвучких звірів.