Бідна моя голова не витримає двох нещасть разом.
– Добрий день, тату, – сказала, входячи, графиня. – Ах, і ти тут, Дельфіно!
Пані де Ресто, здавалося, була збентежена, заставши тут сестру.
– Добрий день, Назі, – відповіла баронеса. – Тебе дивує, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.
– Відколи це?
– Якби й ти ходила до нього, то знала б.
– Не прискіпуйся до мене, Дельфіно, – жалісно сказала графиня. – Я дуже нещасна, я пропала, бідний мій тату. Цього разу пропала остаточно.
– Що з тобою, Назі? – скрикнув батько Горіо. – Скажи ж мені все, дитино моя! Вона зблідла! Дельфіно, мерщій допоможи їй, будь доброю до неї, я любитиму тебе ще більше, якщо це можливо!..
– Бідна моя Назі, – сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти. – Тільки я і тато завжди любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв’язки – найміцніші.
Вона дала їй нюхальної солі, і графиня прийшла до тями.
– Я не витримаю цього! – сказав батько Горіо. – Ну-бо, – звелів він, поворушивши торф у каміні, – підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…
– Мій чоловік знає все, – почала нещасна жінка. – Ви пам’ятаєте, тату, недавній Максимів вексель? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже сумний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого легко читати – досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе усе щасливішою. Бідний Максим, він прощався зі мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Скінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним навколішках, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей…
– Так, – мовив батько Горіо, – я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду…
По цих похмурих, як хрипіння вмирущого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.
– Тату, я вже дістала гроші, розпорядившись тим, що мені не належить, – сказала графиня і зайшлася риданням.
Дельфіна, зворушена, заплакала, поклавши голову сестрі на плече.
– Отже, все це правда? – сказала вона.
Анастазі похилила голову; пані де Нусінген обняла сестру і, притискаючи її до свого серця, ніжно поцілувала.
– Тут ти завжди знайдеш любов без осуду, – сказала вона.
– Ангели мої! – промовив Горіо кволим голосом. Чому це тільки нещастя зближує вас?
– Щоб урятувати Максимові життя, а заразом і моє щастя, – вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності, – я пішла до одного лихваря – та ви знаєте цього пекельного виплодка, цього безжального Гобсека, – й продала йому фамільні діаманти, що ними так дорожить пан де Ресто, і його, і мої, всі, всі! Продала! Ви розумієте? Максима врятовано. Але я пропала. Ресто все знає.
– Що? Від кого? Скажи, і я його вб’ю! – крикнув батько Горіо.
– Вчора він покликав мене до себе… Я пішла… "Анастазі, – сказав він мені таким голосом… О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла… – Де ваші діаманти?" – "У мене". – "Ні, – заперечив він, глянувши на мене, – ось вони на комоді. – І він показав футляр, прикритий хусточкою. – Ви знаєте, як вони тут опинилися?" Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.
– Ти це сказала?! – скрикнув батько Горіо. – Присягаюся іменем Господа Бога, той, хто заподіє якесь лихо одній із вас, може бути певен, поки я живий, що я спалю його на повільному вогні! Так, я роздеру його, як…
Горіо замовк, слова застрявали йому в горлі.
– Зрештою, люба моя сестро, він зажадав від мене чогось такого, що гірше смерті… Не дай Боже ніякій жінці почути те, що почула я.
– Я уб’ю цього чоловіка, – спокійно промовив батько Горіо. – А втім, у нього тільки одне життя, а мені він винен два. Ну, що ж далі? – спитав він, дивлячись на Анастазі.
– Тоді він, помовчавши, глянув на мене, – розповідала графиня, – і сказав: "Анастазі, я все збережу в таємниці, ми будемо й далі жити разом: у нас є діти. Я не вбиватиму пана де Трая, я міг би схибити, а якщо спробую позбутися його іншим способом, то людське правосуддя буде проти мене. Вбити його у ваших обіймах – це значило б зганьбити ваших дітей, а щоб не зганьбити ні ваших дітей, ні їхнього батька, ні мене, я ставлю вам дві умови. Відповідайте – чи є у вас дитина від мене?" – Я сказала: "Так". – "Хто?" – запитав він. – "Ернест, найстарший". – "Добре, – сказав він, – тепер покляніться, що виконаєте те, що я скажу". Я поклялася. "Ви підпишете запродаж вашого майна, коли я того зажадаю".
– Не підписуй! – скрикнув батько Горіо. – Ніколи не підписуй цього. То ось ви як, пане де Ресто, ви неспроможні дати жінці щастя, вона знаходить його з іншим, а ви її караєте за своє жалюгідне безсилля?.. Та я тут, заждіть! Він матиме діло зі мною, Назі, будь спокійна. А, він дорожить своїм спадкоємцем? Гаразд. Я викраду в нього сина, бо це ж мій онук, сто чортів! Маю ж я право бачити хлоп’я? Я його відвезу в моє село, дбатиму про нього, будь спокійна. І я примушу це страховище здатись, я скажу йому: "Ану, хто кого? Хочеш мати сина – поверни моїй дочці її майно і не заважай їй жити, як вона схоче".
– Батьку!
– Так, я твій батько! О, я справді батько. Хай цей вельможний негідник не мучить моєї дочки… Хай мене грім поб’є! Я не знаю, що тече в моїх жилах! У них тигряча кров, мені хочеться пожерти ваших чоловіків. Дітоньки мої! То ось яке у вас життя! Та це ж для мене смерть… Що станеться з вами, коли мене не буде? Батьки повинні жити доти, доки живі їхні діти. Як погано влаштовано твій світ, Боже! А в тебе ж, кажуть, є син. Ти б мав не допускати, щоб ми страждали від лиха наших дітей. Ангели мої любі! Адже тільки страждання примусили вас прийти до мене. Ви ділитеся зі мною тільки слізьми… Та ні, ви любите мене, я це бачу. Приходьте, приходьте жалітися до мене! Серце моє велике, воно вмістить усе. Ви можете рвати його на шматки – кожен шматок стане батьківським серцем. Я б хотів узяти на себе ваші страждання, страждати за вас. О, маленькими ви були такі щасливі!..
– Тільки тоді й було нам добре, – сказала Дельфіна. – Де вони, ті дні, коли ми скочувалися з купи мішків у великій коморі?
– Тату, це ще не все, – сказала Анастазі на вухо Горіо, аж той здригнувся, – Діаманти я продала менше ніж за сто тисяч франків. Максимові загрожує суд. Нам треба сплатити ще дванадцять тисяч франків. Він обіцяв взятися за розум, більше не грати. В мене немає нічого в світі, крім його кохання, і я надто дорого заплатила за нього, щоб пережити цю втрату. Я пожертвувала майном, спокоєм, честю, дітьми. О, зробіть так, щоб Максим зберіг свободу, честь, щоб він міг лишитись у світі, де зуміє завоювати собі становище. Він тепер завдячує мені не тільки щастя, у нас є діти, які можуть лишитися без грошей. Все загине, якщо його посадять у Сент-Пелажі.
– Нема у мене таких грошей, Назі! Нічого нема! Анічогісінько! Це кінець світу! О, світ гине, це певно! Біжіть, тікайте, поки є час! Ах, у мене ще є срібні пряжки, шість столових приборів – перші, які я купив у своєму житті. Оце і все… Та ще тисяча двісті франків довічної ренти.
– А що ж ви зробили з вашою безстроковою рентою?
– Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на власні потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.
– У тебе вдома, Дельфіно? – спитала пані де Ресто.
– О, хіба не однаково! – мовив батько Горіо. – Дванадцять тисяч франків витрачено.
– Я догадуюсь, – сказала графиня, – це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіно, схаменися! Поглянь, до чого я дійшла.
– Люба моя, пан де Растіньяк не здатен обібрати свою коханку.
– Дякую на слові, Дельфіно; в моєму тяжкому становищі я сподівалась від тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.
– Ні, вона любить тебе, Назі! – вигукнув батько Горіо. – Вона мені оце щойно казала це. Ми говорили про тебе, і Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.
– У неї холодна краса, – мовила графиня.
– Та хоч би й так, – заперечила Дельфіна, спаленівши. – А як ти ставилась до мене? Ти зреклася мене, через тебе переді мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, ти користалася з усякої нагоди, щоб зробити мені прикрість. А хіба я приходила сюди, як ти, щоб висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це на твоїй совісті, сестро! Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен. Я навіть не знала, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми грошовими справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрохувала.
– Тобі більше поталанило: пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні…
– Замовкни, Назі! – крикнув батько Горіо.
– Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким ніхто не вірить, ти – страховище, – сказала Дельфіна.
– Діти мої, діти, замовкніть, а ні, то я при вас накладу на себе руки.
– Ну що ж, Назі, я прощаю тобі, – сказала пані де Нусінген, – ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти у спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це варте всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев’ять років.
– Діти мої, діти, обніміться! Ви ж – ангели.
– Ні, облиште мене! – вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку. – Вона має до мене ще менше жалю, аніж мій чоловік. Можна подумати, що вона – взірець усіх чеснот!
– Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, – все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, – відповіла пані де Нусінген.
– Дельфіно! – крикнула графиня, ступивши крок до неї.
– Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, – холодно відповіла баронеса.
– Дельфіно! Ти…
Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.
– Боже! В чому це у вас руки? – спитала Анастазія.
– Так, так, вибачайте, – мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. – Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.
Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.
– Ах! – вів далі старий, сідаючи. – Ви краєте мені серце.