На допомогу собі Ваня та Олег залучили Земнухова, Серьожку Тюлсніна, Любу Шевцову та Євгена Стаховича як людину, що вже нюхнула пороху.
Хоч Улю й захопила нова роль і хоч добре вона розуміла, що з Олегом треба стрітись якнайшвидше, Уля не звикла ще обмалювати батька й матір і стільки мала вдома справ, що вибралась до Олега лише на другий день після розмови з Віктором та Анатолієм, уже надвечір, і Олега вдома не застала.
Генерал барон фон Вепцель і штаб його виїхали на схід. Дядя Коля, відчинивши Улі, зразу впізнав її, але, як їй здалося, не виявив не те що радості, а навіть привітності після того, як вони стільки пережили разом і так багато днів не бачились...
Бабусі Віри та Олени Миколаївни не було дома. На стільцях одна проти одної сиділи Марина та Оля Іванцова й перемотували шерсть.
Побачивши Улю, Марина випустила клубок і, скрикнувши, кинулась їй на шию.
— Улечко! Де ж ти пропала? Будь вони прокляті, злидні! — радісно говорила вона із сльозами, що заблищали в очах.— Ось дивись, розпустила жакет — синочкові на костюмчик. Думаю, жакет усе одно одберуть, а малого, може, не займуть!..
І вона такою ж скоромовкою стала перебирати в пам'яті спільну їхню дорогу, загибель дітей на переправі, і як розірвало завідувачку дитячого будинку, і як німці повіднімали в них шовкові речі.
Оля, тримаючи перед собою шерсть на розчепірених, смаглявих до чорноти, сильних руках, з таємничим і, як здалось Улі, тривожним виразом, мовчки й неблимно дивилась перед собою.
Уля не могла, звісно, пояснити, чого вона прийшла, сказала тільки про арешт Вікторового батька. Оля, не змінюючи положення рук, хутко глянула на дядю Колю, а дядя Коля на неї. І Уля раптом зрозуміла, що дядя Коля не був непривітний, а стривожений чимсь, чого Уля не могла знати. І невиразне почуття тривоги охопило й Улю.
Оля все з тим самим таємничим виразом, посміхнувшись якось убік, сказала, що умовилась зустрітися з сестрою Ніною коло парку і вони зараз прийдуть сюди разом. Вона сказала це, ні до кого не звертаючись, і зразу ж вийшла. Марина говорила й говорила, не підозрюючи, що діється круг неї.
Незабаром Оля повернулася з Ніною.
— Саме про тебе згадували в одній компанії. Хочеш, зайдемо, зараз же познайомлю? — сказала Ніна без усміху.
Вона мовчки повела Улю через вулиці й двори, кудись у самий центр міста. Вона йшла, не дивлячись на Улю: її широко відкриті карі очі були неуважні й люті.
— Ніно, що сталось? — тихо спитала Уля.
— Мабуть, тобі скажуть зараз. А я нічого не можу сказати.
— Ти знаєш, у Віті Петрова батька арештували,— знову сказала Уля.
— Так? Цього треба було сподіватись.— Ніна змахнула рукою.
Вони ввійшли в стандартний будинок того ж типу, що й усі будинки навколо. Уля ніколи не бувала тут.
Кремезний дід напівлежав на просторому дерев'яному ліжку, одягнений, голова його спочивала серед пухких подушок, видно було тільки лінію високого лоба й м'ясистого носа та світлі густі вії. Літня худорлява жінка широкої кості, жовта від загару, сиділа край ліжка на стільці й шила. Дві молоді та гарні жінки з великими босими ногами без діла сиділи на ослоні біля вікна; вони цікаво глянули на Улю.
Уля привіталась. Ніна хутко провела її до другої світлиці.
У чималій кімнаті, за столом, заставленим закусками, кухлями, пляшками з горілкою, сиділо кілька юнаків і одна дівчина. Уля впізнала Олега, Ваню Земнухова і Євгена Стаховича, що якось, у перші дні війни, виступав у первомай-ців з доповіддю. Двоє хлопців були їй невідомі. А дівчина була Люба, "Любка-артистка", що її Уля бачила біля хвіртки її дому в той пам'ятний день. Обставини їхньої зустрічі так яскраво згадалися Улі, що вона була вражена, побачивши Любу тут. Але в ту ж мить вона все зрозуміла, і тодішня поведінка Люби раптом постала перед нею в справжньому світлі.
Ніна ввела Улю й зразу ж вийшла.
Олег підвівся Улі назустріч, трохи зніяковів, пошукав очима, куди б її посадовити, і широко всміхнувся їй. І так раптово зігріла її ця усмішка перед тим незрозумілим і тривожним, що вона мала взнати...
Цієї ночі, взявши Вікторового батька, в місті і в районі арештували майже всіх членів партії, які не встигли евакуюватись, радянських працівників, людей, що провадили будь-яку громадську діяльність, багатьох учителів та інжеперів, знатних шахтарів і декого з військових, що переховувалися в Краснодоні.
Ця страшна звістка зранку пройшла по місту. Але тільки Пилип Петрович та Бараков знали, яких втрат ця, не викликана чиїмось провалом, а запобіжна операція німецької жандармерії завдала підпільній організації. В свій "густий волок" поліція захопила багатьох із тих, хто мав брати участь у нападі на тюремну охорону.
До Олега прибігли Оля та Ніна Іванцови. Блідість, що проступила на їхніх бронзових од загару, змарнілих обличчях, миттю передалась і йому. Зі слів Івана Кіндратовича вони повідомили, що вночі арештовано дядька Андрія.
У тій нікому, крім Кіндратовича, не відомій квартирі, де переховувався Валько, зненацька вчинили трус. Як потім з'ясувалося, шукали не Валька, а хазяйчиного чоловіка, що Еиїхав кудись в евакуацію. Це було на одному з малих "шанхайчиків", трус робив Гнат Фомін і зразу ж упізнав Валька.
За словами хазяйки, Валько при арешті тримався спокійно, та коли Фомін ударив його в обличчя, Валько спалахнув і збив поліцая з ніг. Тоді на Валька накинулись солдати з жандармерії.
Лишивши Олю з рідними, Олег та Ніна побігли до Тур-кенича. Хоч би там що, треба було побачити Васю Пиріжка або Ковальова. Але те, про віщо дізналась молодша сестра Туркенича, збігавши на квартиру Пиріжка й Ковальова, було вже зовсім незрозуміле й тривожне. За словами їхніх батьків, обидва вони пішли вчора з дому рано ввечері. А трохи пізніше на квартиру до них забігав поліцай Фомін, що служив разом з ними, й розпитував, де вони можуть бути, і дуже був брутальний через те, що їх не застав. Потім він забігав іще раз, уночі, й усе говорив: "Ну й буде їм!.." Ковальов та Вася додому повернулись перед ранком, зовсім п'яні; це було ще дивніше, бо Ковальов ніколи не пив. Вони сказали батькам, що гуляли в шинкарки, і, не звертаючи уваги на переказані їм погрози Фоміна, залягли спати. А вранці прийшли поліцаї й заарештували їх.
Олег через Ніну сповістив про все Поліну Георгіївну Соколову, щоб вона, як тільки зможе, розповіла про все це Пилипові Петровичу. Вони викликали Серьожку Тюленіна, Любку, Ваню Земнухова й Стаховича. Нарада відбувалась на квартирі в Туркенича.
В ту мить, коли ввійшла Уля, поміж Стаховичем і Ванею точилась суперечка, що зразу захопила й Улю.
— Не розумію, де ж тут логіка? — казав Стахович.— Ми лаштувались визволити Остапчука, поспішали, зібрали зброю, мобілізували хлопців, а коли арештували дядька Андрія й інших, тобто коли стало все аж таким невідкладним і конче потрібним, нам пропонують дожидати ще та ще...
Видно, авторитет Стаховича був між юнаками великий. Ваня, ніяковіючи, спитав глухуватим баском:
— Що ж ти пропонуєш?
— Я пропоную: не далі як уночі на післязавтра напасти на тюрму. Коли б ми, замість того щоб розмовляти, почали діяти зранку, напад можна було б учинити цієї ж ночі,— сказав Стахович.
Він розвинув свою думку. Уля помітила, що він дуже змінився з тої пори, коли вона чула його доповідь на комсомольських зборах Первомайки перед війною. Правда, він і тоді легко орудував такими книжними словами, як "логіка", "об'єктивно", "проаналізуємо", але тоді він не тримався так самовпевнено. Тепер він говорив спокійно, без жестів, прямо тримаючи голову з вільно зачесаним назад світлим волоссям, поклавши на стіл стулені в кулаки довгі худі руки.
Пропозиція його, видно, вразила всіх, ніхто не зважився йому зразу відповісти.
— Ти на почуття б'єш, от що...— відказав нарешті Ваня соромливо, але дуже твердим голосом.— І нема чого в піжмурки грати. Хоч ми ні разу не говорили про це, але, я думаю, ти, як і всі, досить добре розумієш, що ми готували товаришів до такого серйозного діла не на свій власний розсуд. І до нових вказівок ми не маємо права навіть пальцем ворухнути. Так можна не тільки людей не врятувати, а ще и нових занапастити... Не хлоп'яки ж ми, насправді! — раптом сказав він сердито.
— Не знаю, можливо, мені не довіряють і не кажуть усього.— Стахович самолюбно стулив губи.— Принаймні я досі не дістав жодної чіткої бойової директиви. Все чекаємо, чекаємо. Дочекаємось того, що людей справді вб'ють... Коли ще не пбили,— жорстко докинув він.
— Нам усім однаково за людей боляче,— мовив ображено Ваня.— Але невже ти й справді думаєш, що вистачило б сил у нас самих?..
— У первомайців знайдуться сміливі, віддані хлопці? — раптом спитав Стахович Улю, прямо глянувши їй в очі з виразом зверхності.
— Так, звичайно,— кивнула Уля. Стахович мовчки поглянув на Ваню.
Олег сидів, утягши голову в плечі, і то уважно-серйозно переводив свої великі очі зі Стаховича на Ваню, то, задумавшись, дивився просто перед собою, і очі йому аж наче поймало серпанком.
Серьожка, понурившись, мовчав. Туркенич, не втручаючися в суперечку, невідривно дивився на Стаховича, немовби вивчаючи його.
В цей час Любка підсіла до Улі.
— Впізнала мене? — пошепки спитала Любка.— Пригадуєш мого батька?
— Це сталось при мені...— І Уля пошепки переказала подробиці загибелі Григорія Ілліча.
— Ах, що тільки доводиться переживати! — зітхнула Любка.— Ти знаєш, у мене до цих фашистів і поліцаїв така ненависть, я їх різала б власними руками! — сказала вона з наївним і жорстоким виразом в очах.
— Так... Так...— тихо озвалась Уля.— Інколи я відчуваю в душі таке мстиве почуття, що навіть боюсь за себе. Боюся, що зроблю щось необачне.
— Тобі Стахович подобається? — на вухо спитала в неї Любка.
Уля знизала плечима.
— Знаєш, надто вже себе показує. Але він правий. Хлопців, звичайно, можна знайти,— сказала Любка, думаючи про Сергія Левашова.
— Справа ж не тільки в хлопцях, а хто буде нами керувати,— пошепки відповіла Уля.
І, ніби вона з ним змовилась, Олег заговорив:
— За хлопцями діло не стане, сміливі хлопці завжди знайдуться, а справа в організації...— Він це сказав дзвінким юнацьким голосом, заникуючись дужче, як звичайно, і всі поглянули на нього.— Ми ж бо не організація... От зібрались і розмовляємо! — сказав він з наївним виразом в очах.— Але ж є партія.