А що якби махнути на все це рукою, переконував його якийсь внутрішній голос, забути, скинути з себе, як гадюка скидає шкіру? Нащо мені ця мелодрама з минулого, майже цілком забутого? Нащо мені той чоловік, те сліпе знаряддя чужої волі, маленький гвинтик у страшному механізмі варварства, що сонячним затемненням нависло над Середньою Європою?
Нащо воно йому? Якась повія спробувала заманити його на темне подвір'я. Вона розгорнула сукню, пошиту так, що, коли відстібнути пояс, поли розчахуються, ніби в халаті. Тіло, що невиразно біліє в темряві, чорні панчохи, чорне лоно, чорні очні ями, з яких не видно очей… В'яле тіло, що вже почало розпадатися, вже ніби фосфорисціювало…
Сутенер із прилиплою до верхньої губи сигаретою стояв, прихилившись до дерева, й стежив за ним. Проїхало дві підводи з городиною. Коні кивали головами й напружували м'язи під шкірою. Міцний дух петрушки й кучерявої капусти. Її головки у віночку зеленого листя скидалися на закам'янілий мозок. Червоні помідори, кошики з стручками квасолі, з цибулею, черешнями й селерою.
Нащо воно йому? На одного більше, на одного менше. Більше чи менше на одного з сотень тисяч таких самих убивць або й ще гірших. На одного менше… Равік раптово зупинився. Саме так! У голові зненацька проясніло. Саме так! Вони тому й розперезалися, що люди стомились, хотіли забути, що кожен думав: "Нащо воно мені?" Саме так! На одного менше! Так, на одного менше — це ніщо, але це й усе! Все! Равік поволі витяг з кишені сигарету й так само поволі закурив. І враз, коли жовте світло сірника освітило його складені долоні, немов печеру з проваллями й розколинами, він усвідомив, що немає такої сили, яка б утримала його від наміру вбити Гааке. Якимось дивом це раптом стало для нього головним, набагато важливішим, ніж особиста помста. Йому здалося, що коли він не зробить цього, то спричиниться до якогось страхітливого злочину, що світ назавжди втратить щось, коли він залишиться бездіяльним. Водночас він добре знав, що це неправда, а однаково всупереч усякому глуздові й логіці в його крові пульсувало зловісне переконання, що він повинен це зробити, ніби від цього вчинку розходитимуться колами невидимі хвилі, які потім викличуть багато більшої міри події. Він знав, що Гааке лише дрібний клерк в імперії жаху, що значення його дуже невелике, але й зненацька усвідомив, що було безмежно важливо вбити його.
Світло в печері зі складених долонь погасло. Равік викинув сірника. У вітті дерев іще висів сутінок. Срібна павутина, підтримувана піччикато зграї горобців, які щойно прокинулися. Равік здивовано озирнувся довкола. В ньому сталася якась зміна. Відбувся невидимий суд, і винесемо вирок. Він раптом чітко, як на долоні, побачив дерева, жовті мури будинку, сірі залізні грати поряд із собою, вулицю в блакитній ранковій імлі. В нього було таке почуття, що він ніколи не забуде цієї картини. Аж цієї хвилини він остаточно впевнився, що вб'є Гааке й що це не тільки його особиста, дрібна справа, а щось далеко більше — початок.
Він саме поминав двері "Озіріса". Звідти, хитаючись, вийшло кілька п'яних з осклілими очима й червоними обличчями. Таксі ніде не було видно. Вони постояли хвилину, перекидаючись сороміцькими словами, тоді пішли, важко гупаючи по бруку. Говорили вони по-німецькому.
Равік хотів піти до свого готелю, але тепер передумав. Він згадав, як Роланда казала, що в останні місяці до них занадилися німецькі туристи, і зайшов до "Озіріса".
Роланда, як завжди, в чорній скромній сукні, стояла за прилавком бару, холодна й спостережлива. Оркестріон гримів па весь голос, і його звуки відбивалися від стін, розмальованих у єгипетському стилі.
— Роландо! — покликав Равік.
Вона обернулася.
— Равік! Давно тебе тут не було. Добре, що ти прийшов.
— А що таке?
Равік підійшов до прилавка й оглянув залу. Вона була майже порожня. Лише подекуди біля столиків сиділи сонні клієнти.
— Я тут кінчаю роботу, — сказала Роланда. — За тиждень їду.
— Назовсім?
Вона кивнула головою й витягла з-за викота сукні телеграму.
— Ось дивися.
Равік розгорнув телеграму, прочитав і віддав назад.
— Твоя тітка нарешті померла?
— Так. Я вертаюся додому. Я вже сказала мадам. Вона лютує, але розуміє мене. Тут мене замінить Жанетта. Їй ще тільки треба з усім познайомитися. — Роланда засміялася. — Бідолашна мадам. Так хотіла цього року похизуватися в Канні. В її віллі вже повно гостей, адже вона торік стала графинею — вийшла заміж за якогось підупалого аристократа з Тулузи. Платить йому по п'ять тисяч франків на місяць, аби тільки він не вилазив зі свого маєтку. А тепер їй доведеться сидіти тут.
— Ти відкриєш власну кав'ярню?
— Так. Я вже бігаю по місту цілими днями й замовляю все що треба. В Парижі воно коштує дешевше. Вже купила завіси. Як тобі цей малюнок?
Вона витягла з-за викота сукні зім'ятий клапоть матерії. Квітки на жовтому тлі.
— Чудовий, — сказав Равік.
— Я купила їх зі знижкою на сімдесят відсотків. Залежалися з минулого року. — Роланда радісно й ніжно дивилася на клапоть. — Заощадила триста сімдесят франків. Правда, непогано?
— Дивовижно. Ти вийдеш заміж?
— Авжеж.
— А чого тобі квапитись? Чому не почекати й не влаштувати все так, як тобі хотілося б?
Роланда засміялася.
— Ти нічого не тямиш у цьому, Равіку. Без чоловіка не можна. Що то за кав'ярня без чоловіка? Я знаю, що роблю.
Вона була здорова, спокійна, впевнена. Вона все обміркувала. Що то за кав'ярня без чоловіка.
— Хоч не переводь зразу на нього гроші,— сказав Равік. — Почекай, побачиш, як у вас складеться життя.
Роланда знов засміялася.
— Я знаю, як воно складеться. Ми розважні люди, потрібні одне одному, щоб провадити наше діло. Чоловік — не чоловік, якщо всі гроші в руках у жінки. Мені не потрібен якийсь скиглій. Я хочу поважати свого чоловіка. А як я його поважатиму, коли він на кожну дрібницю проситиме в мене грошей? Невже ти цього не розумієш?
— Розумію, — сказав Равік, хоч насправді не розумів її.
— Ну й добре, — задоволено кивнула головою Роланда. — Вип'єш чогось?
— Ні. Мені треба йти. Я проходив повз вас і заглянув просто так. У мене вранці робота.
Вона глянула на нього.
— Ти цілком тверезий. Може, хочеш дівчину?
— Ні.
Легеньким помахом руки Роланда наказала двом дівчатам підійти до гостя, що сидячи заснув на канапі. Решта не мали що робити. Кілька з них ще сиділи на м'яких дзигликах, поставлених у два ряди посеред зали. А решта каталися на слизькому паркеті в коридорі, як діти взимку на ковзанці. Одна присідала навпочіпки, а дві бігли підскоком і тягли її за собою довгим коридором. Маяли коси, здригалися груди, біліли плечі, здіймалися вгору коротенькі шовкові спіднички. Дівчата верещали з задоволення. "Озіріс" раптом обернувся в ідилічну сцену райської невинності.
— Нічого не вдієш, літо, — мовила Роланда. — Доводиться вранці давати їм трохи волі.— Вона обернулася до Равіка. — У четвер мій прощальний вечір. Мадам влаштовує бенкет на мою честь. Ти прийдеш?
— У четвер?
— Так.
У четвер, подумав Равік. За сім днів. Сім днів, наче сім років. У четвер… Тоді вже давно буде по всьому. В четвер… Хто може задумувати щось за такий довгий час?
— Звичайно, прийду, — відповів він. — А де він буде?
— Тут. О шостій годині.
— Добре. Я прийду. На добраніч, Роландо.
— На добраніч, Равіку.
Це сталося, коли він уводив стягувач. Раптом його ніби залила гаряча, навальна хвиля. Він на мить затримався. Відкрита червона рана, легенька пара, що здіймалася з теплих вологих серветок, на яких лежали відсунуті вгору кишки, кров, що проступала з дрібніших судин навколо жил, затиснутих клемами… У яскравому світлі ламп він раптом побачив Ежені, що запитально дивилася на нього, побачив кожну пору й кожен волосок на великому Веберовому обличчі… За мить він опанував себе і знов спокійно взявся до роботи.
Він почав зашивати рану. Руки орудували машинально. Рана поступово закривалася. Він відчув, як із ямок під пахвами по руках і по тілу в нього тече піт.
— Ви б не докінчили за мене шов? — спитав він Вебера.
— Добре. Щось сталося?
— Ні. Просто парко. Я сьогодні не виспався.
Вебер перехопив погляд Ежені.
— Буває, Ежені,— сказав він. — Навіть із праведниками.
На мить операційна захиталася в нього перед очима.
Страшна втома. Вебер зашивав далі. Равік машинально допомагав йому. Язик у нього спух. Піднебіння стало як ватяне. Він дихав дуже повільно. Мак, подумав наче хтось чужий у ньому. Мак у Фландрії. Розпанаханий червоний живіт. Червона розквітла квітка маку, безсоромна таємниця життя — під самою рукою з ножем. Судома, що пробігла від плечей до пальців, магнітний контакт. Це смерть десь здалеку давала йому знак. Я не повинен більше оперувати, поки все те не скінчиться, подумав він.
Вебер змастив йодом закінчений шов.
— Усе.
Ежені пересунула оперованого на візок і тихо викотила з кімнати.
— Дати вам сигарету? — спитав Вебер,
— Ні. Мені треба йти. Є справи. Я вам більше не потрібен?
— Ні.— Вебер вражено подивився на нього. — Чого ви так поспішаєте? Випийте вермуту з содовою водою або чогось прохолодного.
— Не можу. Мені справді треба йти! Я не думав, що вже так пізно. До побачення, Вебере.
Він швидко вийшов. Таксі, подумав він надворі. Якнайшвидше спіймати таксі. Побачивши якийсь "сітроен", він зупинив його.
— До готелю "Принц Уельський"! Швидко!
Треба сказати Веберові, хай кілька днів обходиться без мене, подумав Равік. Це не робота. Я шаленію, коли раптом під час операції подумаю, що саме тепер може зателефонувати Гааке.
Равік розрахувався з водієм і зайшов до вестибюля. Йому здавалося, що ліфт ніколи не прийде. Піднявшись врешті на свій поверх, він перейшов широкий коридор і квапливо відімкнув номер. Швидше до телефону. Він підняв трубку так, ніби то була важка гиря.
— Говорить фон Горн. До мене ніхто не дзвонив?
— Хвилиночку, пане.
Равік почекав. Знов почувся голос телефоністки.
— Ні. Не дзвонив ніхто.
— Дякую.
Морозов прийшов надвечір.
— Ти обідав? — спитав він.
— Ні. Чекав на тебе. Ми можемо попоїсти разом тут.
— Не вигадуй. Це впаде в око. У Парижі ніхто не обідає в номері. Хіба що хтось хворий. Іди попоїж. А я побуду тут. У цей час ніхто не подзвонить. Всі обідають. Священний звичай. А часом би він усе-таки подзвонив, я назвуся твоїм служником, візьму в нього номер телефону і скажу, що ти повернешся за півгодини.
Равік завагався.
— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Я повернуся за двадцять хвилин.
— Не поспішай.