А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути...
Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, — Валентин, Кестер, Альфонс і я, — закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня — стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав...
Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,
Ти тихим цвинтарем станеш колись ..
Альфонс приніс простий, чорний дерев'яний хрест — такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів'ї могили.
— Ну, ходімо, — зрештою хрипко сказав Валентин.
— Ходімо, — промовив Кестер, але не зрушив з місця.
Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.
— За що? — ледве вимовляючи слова, сказав він. — Скажіть, за віщо? Прокляття!..
Ніхто не відповів.
Валентин кволо ворухнув рукою;
— Ходімо.
Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.
— Він так дивно умів сміятись... — промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.
Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами...
1. Гра в карти, схожа на "очко". (Прим. перекл.)
XXV
Одного лютневого дня ми з Кестером останній раз сиділи в своїй майстерні. Ми змушені були її продати, і тепер чекали на аукціоніста, який мав пустити з молотка все обладнання і наше таксі. У Кестера була надія влаштуватися на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кафе "Інтернаціональ" і мав намір знайти якусь роботу додатково, в денний час, щоб заробити трохи більше.
Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов аукціоніст.
— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.
— Навіщо? Все ж стоїть надворі, і він у курсі справ.
У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але хто його добре знав, той міг зрозуміти це. Його обличчя мало напруженіший і суворіший вигляд, ніж звичайно. Він щовечора виїжджав на машині і завжди в тому ж самому напрямі. Він уже давно знав прізвище того молодчика, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру і десь ховався. Про все це довідався Альфонс. Він теж висліджував його. Звичайно, може, вбивці зовсім не було в місті. Що Кестер і Альфонс розшукували його, він не знав. І вони чекали, що він повернеться, коли почуватиме себе в безпеці.
— Я вийду туди, подивлюсь, Отто, — сказав я.
— Піди.
Я вийшов у двір. Наші інструментальні верстати й інші речі були скупчені посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми начисто вимили його. Я оглянув оббивку сидінь і скати. "Наша славна дійна корівка", як завжди називав його Готфрід. Не так-то легко було розлучатися з нею.
Хтось торкнув мене за плече. Я обернувся: що за несподіванка! Передо мною стояв молодий, неприємно хвацький чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:
— Алло! Та ми знайомі!
У мене в голові промайнула згадка про випадкову зустріч.
— Гвідо Тіс із "Аугек-и"!
— То-то ж! —самовдоволено сказав двоногий броненосець. — Адже ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип.
Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.
Здогадавшись, що він ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестеру, я мимоволі скривився. Тіс це сприйняв за посмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.
— Ну, та про це не будемо, Гвідо не злопам'ятний. Ви ж тоді заплатили надмірну ціну за цього дідуся. А хоч що-небудь заробили на ньому?
— Заробили, — сказав я. — Машина добра.
Тіс замекав по-цапиному:
— Якби ви послухалися мене, мали б більше. І я теж. Ну, та не будемо про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо обладнати справу. Візьмемо цю чортопхайку за п'ятсот марок, як пить дати. Тут немає жодної душі, яка б могла запропонувати більше. Згода?
Я зрозумів. Він гадав, що ми тоді перепродали машину, і не підозрівав, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знову хочемо купити таксі.
— Машина ще й тепер варта того, щоб за неї заплатити тисячу п'ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на таксі.
— Атож, — запопадливо провадив далі Гвідо. — Ми будемо набавляти до п'ятисот, тобто я. Присудять машину нам, я виплачую вам триста п'ятдесят готівкою, прямо в лапу.
— Не можу піти на таке, — підігрівав я його. — У мене є покупець на цю машину.
— Нехай і так... — Він хотів запропонувати щось інше.
— Нема ніякої рації... — Я пішов насередину двору.
Тепер мені було ясно, що він матиме змогу набавляти до тисячі двохсот.
Аукціоніст почав пропонувати покупцям наші речі.
Спершу обладнання майстерні. Виручка за це виявилася невеликою. Так само і від інструмента. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.
— Чотириста, — озвався Гвідо.
— Чотириста п'ятдесят, — запропонував після довгого вагання якийсь чоловік у робітничій блузі.
Гвідо надавав п'ятсот. Аукціоніст кілька разів спитав:
"Хто більше?" Чоловік у блузі мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.
— Шістсот, — сказав я.
Гвідо азартно труснув головою й запропонував сімсот. Я набавляв далі. Гвідо одчайдушне торгувався зі мною. Почувши "тисяча", він благальне кивав мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів, розлютившись на мене, але видавив з себе:
— Тисяча сто десять.
Я дійшов до тисячі сто дев'яносто і чекав, що він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.
Але Гвідо розлютився до краю. Його дратувало те, що, як він гадав, його витіснили; він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то, напевне, зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, очевидно, лише підстьобував мене, щоб помститися за невдачу. Після нашої з ним розмови він гадав, що для мене межа тисяча п'ятсот і не бачив для себе ніякої небезпеки.
— Тисяча триста десять, — сказав я.
— Тисяча чотириста, — в ту ж мить запропонував Гвідо.
— Тисяча чотириста десять, — відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.
— Тисяча чотириста дев'яносто! — Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.
Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: "Хто більше?" і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене:
— Я гадав, ви хотіли...
— Ні, — відповів я.
Він почухав потилицю:
— Ет, чорт!.. Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п'ятисот. Ну, нічого — принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!
— Що й треба було, — сказав я.
Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.
— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!..
Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.
Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:
— Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.
— То що ж ви робитимете? — спитав я.
— Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?
— Ні, Матільдо.
— Але ж пан Кестер знає?
— Теж ні, пані Штос.
— Чудасія, та й годі, — дивувалась Матільда, — ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.
— Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.
— Авжеж. І все ж таки дивно, що ніхто не знає, га?
Ми погодилися з цим.
— А чого ж ви самі за весь час не побували там? — спитав я.
Матільда посміхнулась:
— Та... була на те причина. Але тепер я потрібна для дітей, у них уже четверо. І малий Едуард теж поїде зі мною.
— Я думаю, в тих краях є добряча горілка, — зауважив я. — Слив'янка там, чи що...
Матільда, ніби знітившись, підняла руки:
— В тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п'ють.
Кестер дістав з порожніх полиць останню пляшку.
— Ну, пані Штос, давайте вип'ємо разом на прощання.
— Не заперечую, — мовила Матільда.
Кестер поставив на стіл чарки і наповнив їх. Матільда хильнула ром з такою швидкістю, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа у неї гарячкове тремтіла, вусики дрижали.
— Ще одну? — спитав я.
— Не можу відмовитись.
Їй налили ще повну велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.
— Всього найкращого вам у Бунцлау, — побажав я.
— Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?
Вона погойдуючись вийшла. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.
— Власне кажучи, могли б і ми піти звідси, — сказав Кестер.
— Так, — відповів я. — Нам уже тут нічого більше робити.
Ми замкнули двері й вийшли у двір. Потім пішли до "Карла". Він стояв в одному гаражі поблизу і не був проданий. Ми з'їздили в банк, на пошту, і Кестер вніс гроші судовому уповноваженому по торгах.
— Тепер я поїду посплю, — сказав він, повернувшись до машини. — Ти будеш дома?
— Я сьогодні звільнився на весь вечір.
— Гаразд, то я заїду до тебе десь о восьмій.
Ми повечеряли в маленькій заміській харчевні, потім поїхали назад, до міста.