Незнайко на Місяці

Микола Носов

Сторінка 64 з 71

Невдовзі М'якуш уже був у селі Неїлівці і розмовляв з неїлівцями, які зустріли його дуже привітно. Вони розповіли, що вже посадили одержане від космонавтів насіння гігантських рослин, і повели М'якуша в поле показати перші сходи. Бідолаха М'якуш навіть заплакав від радості, побачивши маленькі зелені паростки, що подекуди проклюнулися з грунту.

— Це нічого, братики, що вони маленькі, — казав він. — Так уже на світі влаштовано, що все велике росте з маленького.

Узнавши, що М'якуш приїхав по насіння гігантських рослин, Колосок узявся провести його до космонавтів. Вони вже хотіли вирушити в путь, коли М'якуш побачив Пончика, який шкутильгав по доріжці, що вела в село.

— Дивіться, братики! — злякався М'якуш. — Знову цей проклятий переодягнений поліцейський! Він ще в поїзді причепився до мене. Мабуть, підслухав, як я казав, що до космонавтів їду.

— Зараз ми його спіймаємо і провчимо як слід! — мовив Колосок.

Коротульки сховалися за парканом, і, тільки-но Пончик підійшов ближче, всі одразу напали на нього. Хтось накинув йому на голову порожній мішок, хтось інший одразу потягнув його вгору за ноги.

— Що ви, братики? За що? — закричав Пончик, відчуваючи, що летить у мішок. — Пустіть мене!

— Попався, поліцейський, то вже краще мовчи! — сказав Колосок.

— Я не поліцейський, братики! Я Пончик! Я космонавт! Мені треба до ракети пробратися.

— Бач, чого захотів! — відповів М'якуш. — Не відпускайте його, братики! Потримайте поки що в мішку, а то він знову причепиться до мене.

Гаразд, ви з Колоском ідіть, а ми замкнемо його в льох, — сказав коротулька, якого звали Штифтиком,

Він швидко зав'язав мішок, щоб Пончик не зміг утекти, і коротульки потягли бранця до льоху, який був поблизу. Колосок з М'якушем пішли й ще довго чули, як Пончик кричав, марно намагаючись вирватися з мішка:

— Я не поліцейський! Я Пончик! Я космонавт! Пустіть мене!

Колосок і М'якуш тільки посміхалися, чуючи ці зойки.

Коли вони прийшли до космонавтів, Знайко велів, щоб М'якушеві дали насіння гігантських рослин, а також прилад невагомості й запас антикаменю для захисту від поліцейських, а потім став розпитувати його, чи не чув він чого про Незнайка та Пончика.

— Про Незнайка я вже багато чув, — відповів М'якуш. — Про нього навіть у газетах писали. А от про Пончика нічого не чув, крім того хіба, що цей проклятий переодягне ний поліцейський теж називав себе Пончиком.

Який переодягнений поліцейський? — зацікавився Знайко.

— Та тут прив'язався до мене якийсь тип у поїзді, — відповів М'якуш. — Весь час підслуховував та підглядав, а у Фантомасі вийшов з поїзда й почав стежити за мною, так що добрався до самої Неїлівки.

— А де він тепер? — питали космонавти.

— Та ви, братики, не турбуйтеся, — сказав Колосок. — Ми його посадили в мішок і замкнули в льох.

— А який він зовні? — спитав Знайко.

— Як вам сказати… — відповів М'якуш. — Такий товстенький. Обличчя наче млинець…

— Товстенький? — закричав Знайко. — То, може це і є наш Пончик?

Почувши ці слова, Гвинтик і Шпунтик кинулися до свого всюдихода й за хвилину вже мчали в Неїлівку. Не минуло й години, як вони повернулися з Пончиком. Космонавти оточили всюдихід. Пончик, який ще не отямився від зустрічі з Гвинтиком та Шпунтиком, сидів на всюдиході і, роззявивши рота, дивився на Знайка, на Фуксію і Рибку, на Тюбика, на лікаря Пілюльку й на всіх інших космонавтів. Від хвилювання він не міг вимовити ні слова. Нарешті сказав:

— Братики! — І залився сльозами.

Коротульки помогли йому злізти із всюдихода й почали його втішати, а він підходив до кожного, кожного притискав до грудей, і казав, витираючи кулаком сльози:

— Братики! Братики!

Більше нічого від нього не могли добитися.

Гвинтик і Шпунтик розповіли, що коли вони витрясли Пончика з мішка, він теж спочатку голосно заплакав, а потім цілу дорогу тільки те й робив, шо повторював: "Братики, братики", ніби забув, які ще на світі є слова.

Лікар Пілюлька сказав, що це нічого, що Пончик скоро оговтається від потрясіння і заговорить нормально, як і колись. Треба тільки дати йому трохи поїсти, тоді він увійде у свою звичайну колію.

Так і насправді сталося. Пончика посадили за стіл, поставили перед ним тарілку борщу й тарілку каші. Пончик швидко ум'яв усе це й почав розповідати про те, що з ним сталося: і про те, як вони разом з Незнайком залізли потайки в ракету й вирушили на Місяць; як подорожували по Місяцю і попали в печеру; як Незнайко провалився в підмісячний світ, після чого Пончик лишився зовсім сам; як він сидів у ракеті, поки поїв усі харчі, а потім теж провалився в підмісячний світ і попав у місто Лос-Поганос, де почав торгувати сіллю; як спочатку розбагатів, потім збанкрутував, потім почав працювати на чортовому колесі і вступив у члени Товариства вільних крутильників.

— От і все, братики! А тепер я приїхав до вас, щоб ви дали нам трошечки невагомості. Це полегшило б тяжку працю крутильників і помогло б нам позбутися зажерливих хазяїв, — закінчив свою розповідь Пончик.

— А як же Незнайко? Ти відтоді не бачив його? — спитав Знайко.

— Е, Незнайко! — зневажливо махнув рукою Пончик. — Я навіть згадувати про нього не хочу. Та, по-моєму, й нема тепер уже ніякого Незнайка.

— Невже загинув? — зажурились коротульки.

— Якби загинув, то ще не так страшно, а то ж перевернувся на барана! — вигукнув Пончик. — Його схопили поліцейські й заслали на острів Дурнів, а всі, хто попадає на той острів, рано чи пізно перетворюються на баранів або овець.

— За що ж його відіслали на острів Дурнів?

— За те, що торгував повітрям.

— Як це — торгував повітрям? — здивувалися всі.

— Ну, це так тільки мовиться. Коли хтось продає те, чого в нього нема, то кажуть, що він продає повітря. А Незнайко затіяв продавати насіння гігантських рослин, якого він не мав, от його й покарали за це. Так і в газеті писали.

— Слухай, Пончику, а чи не можна якось урятувати Незнайка? — спитала Рибка. — Може, він не встиг ще перевернутися на баранчика або на овечку. Не можемо ж ми лишити його в біді!

Пончик глибоко замислився. Потім сказав:

— А чи не можна мені ще тарілочку кашки? Може, у мене визріє якийсь план.

Йому швиденько принесли тарілку каші. Він з'їв її і сказав:

— План у мене визрів: ми захопимо один з кораблів, на яких відвозять місячних коротульок на острів Дурнів. Ці кораблі звичайно заходять до нас у Лос-Поганос. Місячних коротульок ми визволимо, за що вони нам тільки спасибі скажуть, а самі попливемо виручати Незнайка.

— А де шукати цей острів Дурнів, ти знаєш? — спитав Пончика Знайко.

— Про це не турбуйся, — відповів Пончик. — Ми візьмемо з собою когось із старих моряків, а їх у нас у Лос-Поганосі багато. У мене навіть є один знайомий безробітний капітан Румбик. Словом, це дрібниці. Був би корабель, а капітани знайдуться!

Розділ тридцять четвертий

НЕЗНАЙКО НА ОСТРОВІ ДУРНІВ

Те, що Пончик розповів про Незнайка, була правда. В усякому разі правдою було те, що він таки попав на острів Дурнів. Після того як Незнайка, Козлика, Клюкву, Мізинчика, Чижика та інших коротульок, що ночували під мостом, затримав поліцейський патруль, усіх їх кинули в поліцейський фургон і повезли в місто Лос-Поганос. Там їх посадили в трюм корабля, де вже потерпали сотні три таких же нещасних. Багато хто з них гірко плакав, прощаючись з рідним краєм. Дивлячись на інших, заплакав і Незнайко, а якийсь товстенький, голопузенький коротулька виліз на порожню бочку, що стояла посеред трюму, й почав усіх втішати. Він був без сорочки, босий, зате в солом'яному брилі і з пістрявим шерстяним шарфом, обмотаним круг шиї.

— Братики! — говорив він, простягаючи до коротульок руки. — Послухайте мене, братики! Не треба плакати. Чого нам шкодувати? Тут шкодувати нічого, а там нам хоч ситно буде. От побачите: ситі будемо — якось проживемо. Не впадайте у відчай! Адже й на острові Дурнів коротульки живуть. А те, що там можна перевернутися на баранів, то це, може, ще й неправда. Хто сказав, що це правда? Мало що кажуть! Поживемо — побачимо.

— От, от, поживеш — побачиш, як станеш бараком! — пробурчав Козлик.

— А ти мовчи! — накинулись коротульки на Козлика. — Його втішають, а він тут з баранами лізе!

— А мені й не треба, щоб мене втішали.

— Тобі не треба, то не заважай тим, кому треба. Геть звідси, поки не дали в шию!

Козлик образився й відійшов. Голопузий тим часом говорив далі, вставляючи майже після кожного слова дві свої найулюбленіші фрази: "Поживемо — побачимо" й "Ситі будемо — якось проживемо!"

Ця мова заспокійливо вплинула на бідолашних коротульок. Вони поступово зовсім заспокоїлись і перестали плакати. Всі одразу повеселішали й заговорили. З усіх боків тільки й чути було:

— Поживемо, братики, — побачимо! Ситі будемо — якось проживемо!

Лише Козлик був похмурий.

— Найшли втіху! — бурчав він. — І баран проживе, якщо ситий буде! Тікати звідси треба.

— Як же ти втечеш? — спитав Незнайко.

— Звідси, звичайно, не втечеш, а от приїдемо на острів, то треба не сидіти склавши руки, а зробити човна й попливти.

Невдовзі корабель відчалив од берега, й почалося плавання. Дорога була довга й важка. Два дні й дві ночі корабель кидало по хвилях. Коротульки, які доти й близько не бачили моря, боялися, що корабель ось-ось перекинеться й потоне. Дві доби вони не могли заснути ні на хвилину й під кінець плавання ледве трималися на ногах. На третій день корабель нарешті ввійшов у тиху, спокійну бухту, й змучених коротульок випустили з мокрого, похмурого трюму.

Бідолахи радісно скрикнули, побачивши зелений берег, на якому росли пальми, персики, бананові, горіхові й апельсинові дерева. Вже й те було добре, що, нарешті, вони могли ступити на твердий грунт і не відчувати, як під ногами все ходором ходить. З дикими криками, писком і вереском коротульки висипали на берег і наввипередки побігли до дерев. Там вони почали стрибати й танцювати з радощів, рвати банани й фініки, персики й апельсини, збивати палицями горіхи з дерев. Наївшись досхочу, вони почали гойдатися на гойдалках, яких дуже багато було між деревами, крутитися на каруселях і чортових колесах, спускатися на килимках з дерев'яних гірок та спіральних спусків.

Несподівано задзвонив дзвін. Не довго думаючи, коротульки кинулися туди, звідки долинав дзвін, і побачили їдальню з великими, відчиненими навстіж вікнами.

61 62 63 64 65 66 67