Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички.
Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити — й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера спектаклю. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд — в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш.
"Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись).
"Нi" "Ваша ласка. Читати вголос?" "Так" "Поїхали. Ага, це у вiршах": "За те, що ти взяв грiшника на ґвалт.
За те, що взяв на ґвалт, За те, що взяв, За те, що взяв на ґвалт мою похибку...
"Ну, це, здається, добре. До бiса добре!" ... Коли Адамом голим я стояв Перед законом федеральним I всiма жалючими зiрками його — "Просто досконало!" "За те, що ти взяв це як зиск Цей грiх мiй, у той час, коли Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний, Надiючись на гожу перемiну, В'являючи цей шлюб в гiрському штатi, I цiлий виводок Лолiт...
"Ну, це я не зовсiм добрав".
"За те, що ти взяв зиск з цiєї Основи неповинностi моєї, За те, що ти облудно — "Трохи повторюєтесь, а? Де я зупинився?... Так".
"За те, що ти пiдступно одiйняв Можливiсть для покути в мене, За те, що взяв її У тому вiцi, коли хлопчаки Гарматку свою пестять...
"Так-с, перша сальнiсть".
Вона пухнаста дiвчинка була, Вона носила маковий вiнок, Ще з фунтика любила їсти Пiдсмаженi зернята кукурудзи В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi Жовтогарячi падали iндейцi, За те, що ти її украв У покровителя її, — А був величний вiн, з чолом, як вiск — Ба ти — йому ти плюнув У око тяжко сплющене, роздер Його шафранову тогу, I на свiтаннi кинув кабана Валятись на землi в хворобi новiй, Серед жахних фiалок i кохання, Розпачi, каяття, а ти Набридлу ляльку взяв, I на шматки розтяг її, Геть кинув голову. За це, За все, що ти зробив, За все, чого я не зробив, Ти мусиш вмерти! " "Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш, наскiльки можу судити".
Вiн склав аркуш i вiддав його менi.
Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю.
Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко зiтхнув.
"Слухай, вашмость", сказав вiн. "Ви є п'яний, а я хвора людина.
Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть.
Сьогоднi впадуть друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою з пiстолета стає вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому — в еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважаєте, що я вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилiї чи в iншому зручному мiсцi. Моя пам'ять та елоквенцiя не досконала зараз, та право ж, мiй любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я цiлком не змушував вашу маленьку протеже приєднатись до мене. Це вона змусила мене перевезти її в бiльш веселе пожилля. Цей дiм не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i влiтку i взимку — словом, комфортабельний, а чому — через те, що я збираюсь назавжди вiд'їхати на покiй в Англiю чи Флоренцiю, — я пропоную вам оселитись тут.
Дiм — ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (вiн негарно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, — не знаю, чи любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знов безоплатно, в якостi домашньої тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з трьома грудками, одна з яких — така краса, й взагалi — це рiдке й чарiвливе чудо природи. А тепер — soyons raisonnables. Ви мене лиш пораните кепсько й потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi. Обiцяю вам, Брюдере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим сховком i всiм прибутком з моєї наступної повiстi, — не маю зараз багато в банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут є ще одна перевага, а саме — надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця, мiсiс Вiбрiсса — цiкаве iм'я, — яка приходить двiчi на тиждень — нажаль, не сьогоднi — в неї є онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа мiсцевої полiцiї, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк — Шметерлiнк. Досить.
Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших послуг. Ах, є дещо. Як вам це сподобається. В мене є нагорi винятково цiнна колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона", вiдомої мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланiї Вайсс — дивовижна жiнка, дивовижний труд — заберiть пiстолет — iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року в Бардинському морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю, пiд доброзичними небесами — заберiть пiстолет, — а крiм того, я можу вам влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний знає, що електростiлець пофарбований в жовтий — " Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку чорної гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожу на скиллерiвську), причому вона зразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б ввiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньої гойдалки, яка метлялася в закутi, i зяючою пустотою крiсла, в якому щойно була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступної митi ми з двох бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я недобачив. Я знову перемiг, з iще бiльшою сприттю. Клавдiй Новус сiв за рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв: його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi бринiли судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашої кiнобiйки. Далi наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна куля влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов якесь давнє моє страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темної ярої музики, вiдкинувши голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву, наче його вжалив шершень; причому, спустився знов на пiдлогу й знов прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол.
Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж переднiми дверима, я виконав напружено-пругкий танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi.
Знов одновившись, ставши тепер величним i трохи похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами — й змiнивши позицiю, не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього кепсько сiпалось, нiби вiн клоунським шмиганням перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мої незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом — весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, вельми боляче, сер, не треба вже... Ах, нестерпно боляче! Ух! Як гидаво...
Знаєте, ви не повиннi були б — ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвично впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям надiйної втоми, що не тiльки менi не вдалося вбити його, але що я заряджав сердегу новою енергiєю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi.
Я знов зарядив пустий кольт — чорними й збагрянiлими пальцями — торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив приєднатись до нього на верхньому поверсi.
Вiн ступав по галереї, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й далi дужався вмовити мене не коїти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха.
"Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiзає в постiль i загортається в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, чимось схожа на дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшкової надувної кульки й луснула.
Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний тимчасовий пересув; я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта.
Куїльтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала не бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало доброї чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи своєму великому щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього.