Це вдвічі більше, ніж ви одержали б за ганебний донос.
Раптом п'ятеро інших вигукнули:
— Двадцять флоринів! То й ми будемо служити принцу за двадцять флоринів. Король платить мало. Дай кожному з нас половину того, і ми на суді скажемо все, що ти захочеш.
Різники й Ламме притишеним голосом заспівали:
— 'Т is van te beven de klinkaert! 'T is van te beven de klinkaert!
— Щоб ви не базікали зайвого, — мовив Уленшпігель, — семеро поведуть вас зв'язаних у Петегем до гезів. На морі ви одержите по десять флоринів, а поки що будете вдовольнятися хлібом і юшкою з похідної кухні, і ми певні, що ви не загинете. Якщо поведетеся мужньо, то матимете свою частку із здобичі. А як спробуєте тікати, то вас повісять. А коли й пощастить уникнути шибениці, то вже не минути вам мого ножа.
— Ми будемо служити тому, хто нам платитиме, — сказали вони.
— 'Т is van te beven de klinkaert! 'T is van te beven de klinkaert! — повторювали семеро й Ламме, стукаючи по столу розбитими келихами й черепками від посуду.
— Заберіть також із собою Жіліну, стару Стевен і трьох дівок, — сказав Уленшпігель. — Якщо хто з них спробує тікати, зашийте в лантух і киньте в річку.
— Він не вбив мене! — крикнула Жіліна і, вискочивши зі свого кутка та вимахуючи лютнею, заспівала:
У серці їдь вогнева,
Кривава і хмільна.
Моя матуся — Єва,
Мій батько — Сатана.
Стара Стевен та інші мало не плакали.
— Не бійтеся нічого, красунечки, — мовив Уленшпігель, — ви такі милі, солодкі, що вас усюди будуть пестити, кохати, цілувати. А з воєнної здобичі кожна матиме свою частку.
— Мені то вже не дадуть нічого, бо я стара, — бідкалася Стевен.
— Гріш на день, крокодиле чортів, — сказав Уленшпігель, — і ти будеш служницею в цих чотирьох красунь, пратимеш їхні спідниці, сорочки й простирадла.
— Я? О Господи Боже! — простогнала стара.
— Ти довго попихала ними, розкошувала з прибутків від їхнього тіла, а вони бідували й голодували. Можеш скімлити й ревти скільки хочеш, а буде так, як я сказав.
Тоді четверо дівчат почали сміятися з Стевен, показуючи їй язика.
— Всьому на світі буває кінець! — казали вони. — І хто б міг подумати це про таку пройду, як Стевен? Тепер вона попрацює на нас, як рабиня. Хай тебе Бог благословить, Уленшпігелю!
Уленшпігель наказав тоді різникам і Ламме:
— Заберіть з льоху все вино і візьміть гроші. Все це піде на утримання старої та чотирьох дівчат.
— Стара скупердяйка аж зубами скрегоче, — казали дівчата. — Ти не жаліла нас, ми й тебе не пожаліємо. Хай Бог благословить сеньйора Уленшпігеля!
А потім усі три звернулися до Жіліни:
— Ти була їй за доньку і добувала для неї хліб, ділила з нею прибутки від свого ганебного шпигунства. Хоч ти й натягла парчеву сукню, а посмій лише нас бити чи ображати! Ти з презирством дивилася на нас, бо ми носили бумазейні сукенки. Але ж твої розкішні шати — це кров твоїх жертв. Здеремо з неї вбрання, хай і вона буде така, як ми.
— Не зачіпайте її, — сказав Уленшпігель.
Жіліна кинулась йому на шию й сказала:
— Дякую тобі, що ти не вбив мене і не дозволив зробити з мене опудало.
Дівчата заздрісно поглядали на Уленшпігеля і говорили:
— І він не тямиться від неї, як і всі.
Жіліна заспівала під свою лютню.
Семеро вирушили берегом річки Ліс у Петегем, ведучи з собою шпигунів і дівчат. Дорогою вони наспівували:
— 'Т is van te beven de klinkaert!
На світанку вони прибули до табору й заспівали жайворонком, а відповіли їм кукуріканням. До дівчат і шпигунів приставили пильну варту, а проте ополудні третього дня Жіліну знайшли мертву: серце в неї було простромлене довгою шпилькою. Троє дівчат обвинуватили в цьому стару Стевен. Її поставили перед військовим судом, що складався з капітана, капралів і сержантів. На суді вона сама, без тортур, призналася, що вбила Жіліну із заздрощів до її краси і за те, що Жіліна поводилася з нею, як з рабинею. Стевен повісили, і труп її закопали в лісі.
Жіліну також поховали, прочитавши над її прекрасним тілом заупокійну молитву.
Тим часом два шпигуни, яких Уленшпігель навчив що казати, з'явилися до куртрейського каштеляна, у якого мала розглядатися справа про бешкет, розгром і грабунок у домі старої Стевен, бо дім її був у його каштелянстві і ця справа не підлягала владі міста Куртре. Розповівши каштелянові все, як було, шпигуни тоном глибокого переконання і найщирішої покори сказали йому:
— Уленшпігель і його вірний друг Ламме Гудзак, що заходили в "Веселку" відпочити, зовсім не причетні до вбивства проповідників. У них перепустки від самого герцога, ми бачили їх на власні очі. Справжні вбивці — двоє гентських купців, один худий, а другий дуже товстий. Ті купці розгромили дім старої Стевен і втекли до Франції, захопивши з собою чотирьох дівчат для розваги. Ми їх мало не спіймали, та за них заступилися семеро різників, найсильніших у місті. Вони пов'язали нас усіх і відпустили тільки у Франції. Ось і знаки від мотузок. Четверо інших шпигунів ідуть за ними слідом і чекають тільки підмоги, щоб схопити винних.
Каштелян дав їм по два каролю кожному і новий одяг за вірну службу.
Потім він повідомив Фландрську раду, куртрейський суд старшин та інші суди, що справжніх убивць вже знайдено, і докладно описав усю цю справу.
Члени Фландрської ради та інших судів були приголомшені. Всі вельми вихваляли каштеляна за його прозорливість.
А Уленшпігель і Ламме спокійно йшли собі берегом річки Ліс із Петегема в Гент, прагнучи якнайшвидше дістатися в Брюгге, де Ламме сподівався знайти свою жінку, і в Дамме, про що мріяв Уленшпігель, всі думки якого були тепер з Неле-страдницею, що жила зі своєю божевільною матір'ю.
36
З певного часу в Дамме та його околицях стали траплятися жахливі злочини. Коли яке дівча або хлопчак, а то й хто зі старших ішов у Гент, Брюгге чи якесь інше фландрське місто або містечко, і про них було відомо, що вони мають гроші, то їх завжди знаходили мертвих, обдертих догола, з шиєю, прокушеною такими довгими, гострими зубами, що були навіть потрощені шийні хребці.
Лікарі та цирульники визнали, що то зуби величезного вовка. "Вовк загризав, а грабували вже потім, звичайно, злодії", — казали вони.
Незважаючи на всі розшуки, ніяк не могли знайти злодіїв. Про вовка швидко забули.
Багато заможних городян, що, злегковаживши небезпеку, вирушали в дорогу самотою, зникали безвісти, лише іноді селяни, йдучи вранці на поле працювати, помічали вовчі сліди, і тоді собаки, розгрібаючи лапами землю, знаходили труп, що мав рани від вовчих зубів на шиї, за вухом, а іноді й на нозі, і то завжди ззаду. І завжди шийні хребці чи ноги були потрощені.
Переляканий селянин зразу ж біг до судді, а суддя з писарем, двома старшинами та двома лікарями негайно виїжджав на місце злочину. Пильно оглянувши вбитого, а іноді, якщо лице було ціле, не сточене червами, то й упізнавши його і довідавшись, якого він звання та роду, суддя дивувався, чому це вовк, що нападає на людину тільки голодний, ніколи не зачіпав тіла вбитого.
Жителі Дамме були такі налякані, що ніхто не смів уночі й виткнутися самотою.
Нарешті одного разу було послано кілька відважних солдатів з наказом шукати вовка вночі в дюнах і на морському узбережжі.
Було це коло Гейста у великих дюнах.
Вночі один із солдатів, покладаючись на свою силу, озброївся аркебузою і пішов сам шукати вовка. Інші не заперечували, певні, що такий силач, та ще й добре озброєний, упорається з вовком.
Коли товариш їхній пішов, солдати розпалили вогонь і сіли грати в кості, потягуючи горілку з фляг.
Час від часу вони гукали:
— Гей, гей, друже, вернися! Вовк злякався, йди краще випий!
Але він не озивався.
Раптом вони почули розпачливий, наче передсмертний зойк, і щодуху кинулися в той бік, гукаючи:
— Держися, друже, ми біжимо на поміч!
Але минуло чимало часу, поки вони знайшли товариша, бо одні казали, що крик чувся з поля, а інші — що з дюн.
Нарешті, обшукавши з ліхтарями дюни й поле, вони знайшли товариша вже мертвого, з прокушеною ззаду рукою й ногою і з потрощеними шийними хребцями, як і в інших жертв.
Він лежав горілиць із судорожно затисненою в руці шпагою. Аркебуза лежала на піску. Біля трупа вони знайшли три відрубаних пальці якоїсь іншої людини і взяли їх із собою. Сумка щезла.
Солдати взяли на плечі тіло свого товариша, захопили з собою його вірну шпагу і славну аркебузу і з сумом та гнівом понесли до суду, де застали суддю, писаря, двох старшин та двох лікарів. Відрубані пальці були пильно оглянуті. Виявилося, що належали вони літній людині, яка не працювала фізично, бо були тонкі, з довгими нігтями, як у писарів або духовних осіб.
Другого дня суддя, писар, двоє старшин, лікарі й солдати пішли на місце, де бідолаха був убитий, і побачили на траві кров та сліди, що вели до моря і там зникали.
37
Настав час збирання винограду, настав місяць вина, його четвертий день, коли в місті Брюсселі з дзвіниці в церкві святого Миколая, після служби Божої, кидають народові мішки з горіхами.
Вночі Неле прокинулась від галасу, який зчинився на вулиці. Вона озирнулася навколо — матері не було в кімнаті. Тоді кинулася вниз, відчинила двері, і Катліна вбігла з криком:
— Рятуй мене! Рятуй мене! Вовк, вовк!
І Неле почула вдалині вовче виття. Вона аж затремтіла від страху і позасвічувала всі лампи, воскові та лойові свічки.
— Що сталося, мамо? — запитала вона, обнімаючи Катліну.
Катліна сіла, поводячи дико очима, і сказала, дивлячись на свічки:
— Сонце прогнало злих духів. Вовк, вовк у полі виє!
— Але чого ж ти виходила в поле з теплого ліжка? — запитала Неле. — Хіба довго простудитися холодної осінньої ночі?
Катліна відповіла їй:
— Ганс кричав орланом сьогодні вночі, і я відчинила йому двері. Він мені сказав: "Випий чарівного зілля". Я випила. Ганс гарний. Ой, заберіть вогонь! Потім він привів мене до каналу й сказав: "Катліно, я тобі верну сімсот каролю, ти їх віддаси Уленшпігелю, синові Клааса. Ось тобі два, купи собі сукню. А скоро дам тобі тисячу". — "Тисячу? — питаю я. — Тоді я буду багата". — "Ти їх матимеш, — підтвердив він. — Але чи немає тут, у Дамме, жінок або дівчат таких багатих зараз, як ти будеш потім?" — "Я цього не знаю", — відповіла я, бо не хотіла нікого називати, боячись, що він їх покохає. Тоді він мені каже: "Довідайся про них і скажеш мені, коли я прийду вдруге".
Надворі було холодно, на луки хвилями лягав туман, сухе галуззя падало з дерев на шлях.