У синагозі розташувалася мотузяна фабрика. Діти вмирали з голоду. (Наперед зазначимо, що переселення знелюднілих єврейських осередків ще стане об'єктом спеціальних заходів.) Більшість жителів протестантського села Озаринці на Кам'янець-Подільщині вимерла. На відміну від них меноніти, які жили у селі Гальбштадт на Запоріжжі ще з часів Катерини II і одержали тепер трохи допомоги від своїх одновірців з Німеччини, постраждали від голоду менше. Проте згодом, у 1937–1938 рр., їх усіх буде депортовано як "шпигунів на користь іноземної держави".
Цікавим видається аналіз соціального статусу жертв голодомору, зроблений у селі Будьонівка Полтавської області. Із 92 померлих 57 були колгоспниками, 33 — одноосібниками; з класового ж погляду 31 був бідняком, 53 — середняками, вісім — куркулями (включно з двома, що їх виключено з колгоспу). Взагалі, як свідчать численні повідомлення, головними жертвами голоду були бідняки або близькі до цієї категорії селяни, що не змогли чи не бажали приєднатися до "нової сільської еліти". Зокрема, один із звітів про конфіскацію зерна показує дев'ять випадків його "приховування"; ті ж, хто вдавався до цього, ідентифікуються як робітники (два) та бідні чи середні селяни (сім). Це означає, що в результаті конфіскації якоїсь мізерної кількості хліба ці люди були просто приречені.
Із тих небагатьох даних, що ми маємо по деяких округах, випливає, що частка померлих становила приблизно від однієї п'ятої до однієї сьомої загального числа населення. Майже половину з них складали діти. При тому, що в одному з округів за 1932–1933 рр. було зареєстровано лише 20 народжень, картина видається більш ніж переконливою.
* * *
Досі ми займалися переважно лише селами та цифрами. Тепер розглянемо ті жахливі події на, так би мовити, індивідуальному рівні.
Ось що пише вцілілий свідок голодомору: "Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд, їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з'являються незагойні гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину. Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця. Це часто трапляється тоді, коли страждалець ходить, підіймається сходами або намагається бігти. Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися".
Не такий професійний, але не менш жахливий опис страждань селянина дає його колишній сусіда: "Під очима в нього були дві мішкоподібні пухлини, і шкіра на них мала незвичний блискучий відтінок. Його руки також напухли. На пальцях пухлини тріснули, і з ран виходила прозора рідина з винятково гидким запахом". Цинга і фурункули також спотворювали людські тіла. На ногах наростали величезні пухирі, які нещасні призвичаювалися раз у раз проколювати.
"Смерть від голоду — це неприємна тема. Неприємна, але вона весь час повторюється", — коментує один автор. Отож, читаючи ці поодинокі свідчення, не забуваймо, що такою була доля мільйонів.
Ті, що вціліли, описують смерть своїх односельців простими словами, позбавленими будь-яких емоцій. Так, мешканець села Федіївки на Полтавщині, що на початку 1932 р. налічувало 550 осіб, свідчить: "Першою померла родина Рафаликів — батько, мати та дитина. Пізніше родину Федіїв із п'яти осіб також знищив голод. За нею пішли родини Прохора Литвина (чотири особи), Федора Ґонтового (три особи), Самсона Федія (три особи). Другу дитину останньої родини побили до смерті на чиїйсь ділянці цибулі. Померли Микола та Ларіон Федії, за якими пішли Андрій Федій з жінкою; Степан Федій, Ангін Федій з жінкою та чотирма дітьми (дві інші маленькі дівчинки вижили); Борис Федій з жінкою та трьома дітьми; Оланвій Федій з жінкою; Тарас Федій з жінкою; Федір Фесенко, Костянтин Фесенко, Меланія Федій, Лаврентій Федій, Петро Федій, Єлисей Федій з братом Федором; Сидір Федій з жінкою та двома дітьми; Іван Ґонтовий з жінкою та двома дітьми; Василь Перч з жінкою та двома дітьми; Макар Федій, Прокіп Фесенко, Аврам Федій; Іван Сказка з жінкою та вісьмома дітьми. Деяких із цих людей поховали на місцевому цвинтарі, інших лишили лежати там, де вони померли. Наприклад, Єлисавета Лукашенко померла на лузі, її останки поїли круки. Інших просто скинули до поблизької ями. Останки Лаврентія Федія лежали на черені його хати, аж поки їх не пожерли щури".
Інше свідчення: "В селі Лисняки Яготинської округи жила родина Двірків, батько з матір'ю та четверо дітей — двоє дорослих і два підлітки. Цю родину розкуркулили та виселили з їхньої хати, яку знесли. Під час голоду 1932–1933 років вся ця родина, за винятком матері, померла з голоду. Одного дня голова колгоспу Самокиш прийшов до цієї старої жінки та "мобілізував" її на працю на колгоспному полі. Квола жінка взяла свою сапу і, зібравши останні сили, пішла до правління колгоспу, але не дійшла туди. Сили їй відмовили, і вона впала мертва на самому порозі правління".
А ось доля двох родин з іншого села: "Антін Самченко помер з жінкою та сестрою, залишилося троє дітей… У родині Микити Самченка залишилися батько з двома дітьми… І Сидір Одноріг помер з жінкою та двома дочками; одна дівчинка залишилася. Померли Юра Одноріг з жінкою та трьома дітьми; залишилася жива одна дівчинка".
У невеличкому селі Горіхове, коло Житомира, лише 10 із 30 господарств мали ще живих мешканців у 1933 р. Цілі родини вимирали. Типовим прикладом може слугувати родина Війтовичів: їхній молодший син, шістнадцяти років, повертаючись одного дня зі школи в Шахворівці… помер край дороги… Старша дочка Палажка померла на колгоспному полі… Стара мати померла на вулиці по дорозі до праці. Тіло батька знайшли в Коростишівському лісі, наполовину пожерте звірами. Лише старший син, що служив в ОДПУ на Далекому Сході, вижив.
Інший уцілілий свідок зазначає, що трагічні події у Червоновікнянській окрузі на Одещині залишили в його пам'яті невитравний слід: "Серед перших жертв голоду наприкінці 1932 р. була родина Таранюків: батько, мати та три сини. Два останніх були комсомольці, що активно допомагали у "збиранні хліба". Батько з матір'ю померли у своїй хаті, а сини — під сусідськими тинами… В той час шість чоловік померли в родині Зверхановських. Якимсь чудом син Володимир і дочка Тетяна вижили… Коваля, Іларіона Шевчука, з опухлими від голоду суглобами, який у січні 1933 р. прийшов до сільради по допомогу, заманули до приміщення пожежної команди, де забили палицями. Це вбивство вчинили голова сільради Ю. Конофальський, його заступник І. Антонюк і секретар В. Любомський… Бідна вдова Данилюк з синами зазнали дуже трагічного кінця. Їі мертве тіло поїли хробаки, а двоє синів — Павло та Олекса, випрошуючи харчів, упали мертві. Лише третій син Трохим вижив, спромігшися знайти харчі в місті… Порфирія Нетеребчука, одного з найпрацьовитіших селян, знівеченого тяжкою працею, знайшли мертвого коло церковного паркану… Старий Іван Антонюк помер, коли дочка годувала його "хлібом", зробленим із зелених колосків, які вона непомітно зрізала в полі… Олекса Войтриховський урятував життя собі та своїй родині (жінці та двом малим дітям), споживаючи м'ясо коней, що поздихали в колгоспі від сапу та інших хвороб. Він викопав його вночі і приніс додому в мішку. Його старший брат Яків з невісткою померли раніше від голоду".
Робітник, котрий відвідав своє рідне село, дізнався, що його "тесть Павло Гузар, опухлий від голоду, попрямував до Росії в пошуках хліба і помер у хащі в селі Лиман, за кілька кілометрів від дому. Люди в Лимані допомогли поховати його. Вони також розказали, як інша сестра моєї матері поїла висівок і коренів і померла наступного дня; як удову старшого брата перехоплювали принаймні п'ять разів по дорозі до Росії, куди вона подалася, щоб дістати хліба, іяк вона обміняла всю свою одежуна харчі і старалася опікуватися своїми трьома дітьми та моєю старою матір'ю, але врешті померла сама від голоду. Тоді померли двоє з її дітей — Яків, шести років, і Петро, восьми".
Двом американцям, що походили з України, вдалося відвідати рідне село у 1934 р. Своїх батьків вони не застали в живих, а обличчя їхньої сестри було таке спотворене, що її неможливо було впізнати. В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали, ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря, якого я знаю, лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця… Коли вона почула, якми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку".
Кореспондент агентства "Асошіейтед пресс" наводить листа, якого йому показав штатний працівник газети "Правда", що спеціалізувався на викритті "капіталістичних побрехеньок", від свого батька-єврея з України:
"Мій коханий сину!
Цим листом повідомляю тебе, що твоєї матері немає вже в живих. Вона померла від голоду після місяців страждань. Мені також уже недовго лишилося, як і багатьом іншим у нашому селі. Час від часу нам удається урвати якусь крихту, але цього нам не вистачить надовго, хіба що надішлють харчів із центру. Тут у нас на сотні кілометрів нема ніяких харчів. Останнім бажанням твоєї матері було, щоб ти, наш єдиний син, замовив заупокійну молитву за неї. Як і твоя мати, я також сподіваюся, що ти забудеш про свій атеїзм тепер, коли безбожники принесли нам гнів Всевишнього на Росію. Чи то буде забагато чекати листа від тебе, в якому ти напишеш, що замовив заупокійну молитву за свою матір — принаймні раз — і що ти зробиш те саме за мене? Тоді легше буде вмирати".
Інший американський кореспондент поїхав до села Жуки Полтавської області у супроводі голови місцевого колгоспу та агронома.