Опівночі, після повного подій дня, всі вирішили, що треба випробувати, як спиться поміж пагорбами.
Я простягся на ліжку в старій кімнаті, простирадла були ще вологіші, ніж пополудні. Якопо наполіг, щоб ми скористалися "панотцем" — чимось на зразок овального каркасу, який підносить ковдру і на якому ставиться невелика жарівниця з жаром — це, мабуть, щоб ми відчули весь смак життя на віллі. Адже коли постіль просякла вологою, "панотець" виводить ЇЇ на поверхню, ти відчуваєш приємне тепло, а простирадла здаються вогкими. Ну, що ж, нічого не вдієш. Я ввімкнув нічник під абажуром — саме на такі абажури з торочками наражається, за словами поета, нетля, перед тим як загинути. І намагався заснути, читаючи газету.
Але десь через годину чи дві я почув у коридорі кроки, вхідні двері відчинились і зачинились, і нарешті (останнє, що я почув) двері різко гримнули. Лоренца Пеллегріні піддавала випробуванню нерви Бельбо.
Я вже засинав, коли почув, як щось шкрябає у мої двері. Хтозна, може, якась тварина (але я не бачив тут ані собак, ані котів), і в мене склалося враження, ніби це запрошення, прохання, зваба. Можливо, то була Лоренца, адже вона знала, що Бельбо за нею спостерігає. А може, ні. Досі я вважав Лоренцу власністю Бельбо — принаймні так думав я, до того ж, відколи я був з Лією, принади інших залишали мене байдужим. Лукаві, часто змовницькі погляди, які іноді кидала на мене, кепкуючи з Бельбо, Лоренца в офісі або в барі, ніби шукаючи спільника чи свідка, були частиною — як я завжди гадав — світської гри, а крім того, Лоренца мала талант дивитися на будь-кого з таким виглядом, ніби бажала випробувати його здібності у коханні — але досить дивним способом, немовби кажучи: "Я хочу тебе, але тільки щоб показати, що ти боїшся"... Того вечора, коли я почув це дряпання, це шкряботіння нігтів об лаковані двері, у мене виникло зовсім інше почуття: мені стало ясно, що я жадав Лоренцу.
Я запхав голову під подушку і подумав про Лію. "Я хочу мати з нею дитину, — сказав я собі. — І коли він (або вона) виросте, я навчу його (або її) грати на сурмі, тільки-но він (вона) навчиться у неї дути".
57
Обабіч кожного третього дерева висіло по ліхтарю, і прегарна діва, теж зодягнена у блакитне, запалювала їх чудовим смолоскипом, і я затримався довше, ніж годилося, щоб насолодитися цим видовищем, яке було невимовно гарним.
Johann Valentin Andreae. Die Chymische Hochzeit
des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 2, p. 21
Десь опівдні Лоренца, всміхаючись, вийшла до нас на терасу і заявила, що відкрила для себе чудовий потяг, який проїжджав через *** о пів на першу і який лише з одною пересадкою привезе її пополудні до Мілана. Вона запитала, чи ми відвеземо її на вокзал.
Бельбо, не перестаючи гортати свої записи, зауважив:
— Мені здавалося, ніби Альє очікує і тебе, ба більше, мені здавалося, ніби він організував усю цю виправу лише заради тебе.
— Тим гірше для нього, — сказала Лоренца. — Хто мене відвезе?
Бельбо підвівся і сказав нам:
— Я швиденько, лише туди й назад. Потім ми зможемо побути тут ще зо дві години. Лоренцо, у тебе була якась торбина?
Не знаю, чи сказали вони ще щось одне одному дорогою до вокзалу. Бельбо повернувся хвилин за двадцять і знову взявся до роботи, не згадуючи більше про цей інцидент.
* * *
О другій годині ми знайшли на ринковому майдані затишний ресторан, і вибір страв та вин дозволив Бельбо віддатися споминам про інші події його дитинства. Але говорив він так, наче цитував життєпис когось іншого. Втіха від розповіді, яку він відчував попереднього дня, зникла. Надвечір ми вирушили, щоб зустрітися з Альє та Ґарамондом.
* * *
Бельбо вів машину на південний захід, а тим часом кілометр за кілометром пейзаж потроху мінявся. Пагорби ***, навіть пізньої осені, були невеликі й затишні; а тепер, у міру нашого просування, обрій ширшав, із кожним поворотом виростали вершини, час від часу увінчані селами. Але між одною вершиною і другою відкривалися безконечні обрії — наче крізь загорожу, зауважив Діоталлеві, влучно передаючи наші відкриття словами, їдучи під гору на третій передачі, ми дивились, як перед нами на кожному повороті відкривалися широкі простори з безкраїм хвилястим рельєфом, який на межі плоскогір'я поринав у майже зимову мряку. Хоч ми були вже посеред гір, краєвид виглядав, наче рівнина, пересічена піщаними кучугурами. Так, ніби рука якогось недорікуватого деміурга приплюснула вершини, які здалися йому завеликими, перетворюючи їх на неозоре горбисте місиво, що сягало моря, або — хто зна? — може, й прямовисних, суворіших і неприступніших гірських ланцюгів.
Ми прибули до села, де у барі на центральному майдані мали зустрітися з Альє та Ґарамондом. Почувши, що Лоренца з нами не приїхала, Альє й оком не змигнув, хай це його й засмутило.
— Наша чарівна подруга не хоче брати участі разом з іншими у містеріях, які прямо її стосуються. Надзвичайна скромність, яку я дуже ціную, — сказав він. І це було все.
Ми продовжували наш шлях (попереду — "мерседес" Ґарамонда, позаду — "рено" Бельбо) через пагорби і долини, аж поки побачили в останніх променях сонця якусь дивну будівлю, що примістилась на вершині пагорба, щось на кшталт замку XVIII століття, пофарбованого у жовтий колір, від якого відходили, як мені здалося здалеку, тераси з пишними, попри пору року, квітами та деревами.
Під'їхавши до підніжжя кручі, ми опинились на майданчику, де було припарковано чимало автомашин.
— Тут ми зупинимося, — кинув Альє, — і продовжимо наш шлях пішки.
Сутінки помалу переходили у ніч. Шлях на гору виднів перед нами у світлі безлічі смолоскипів, запалених уздовж схилів.
* * *
Диво-дивне, але все, що діялося від тієї хвилини аж до пізньої ночі, я пам'ятаю чітко і водночас невиразно. Тоді, у перископі, я згадував цей вечір і відчував спорідненість між цими двома відчуттями. Ось, казав я собі, тепер ти тут, у якомусь неприродному становищі, очманілий від невловного смороду старого дерева, уявляючи себе в могилі або у череві посудини, де відбувається якесь перетворення. Досить тобі лише висунути голову з кабіни, і в напівтемряві ти побачив би, як поміж випарами чарів, наче елевсинські тіні, рухаються предмети, які сьогодні здавались тобі нерухомими. Те саме я відчував того вечора коло замку: освітлення, несподіванки, що ми їх зустріли на шляху, слова, які я чув, а згодом, звичайно, запашні куріння — все ніби змовилося, аби примусити мене вважати, що я бачу сон, але у незвичайній формі, як перед пробудженням зі сну нам сниться, що ми бачимо сон.
Я мав би нічого не пам'ятати. І все ж я пам'ятаю все, ніби то були не мої переживання, ніби про них мені розповів хтось інший.
Не знаю, чи все діялося справді так, як я це пам'ятаю з такою невиразною ясністю, чи то я просто бажав, щоб воно так діялося, але, безперечно, саме того вечора у наших головах набрав форми План як бажання дати якусь форму безформному переживанню, перетворюючи на примарну реальність фантазію, яку хтось забажав здійснити.
— Сам шлях має ритуальний характер, — говорив нам Альє, коли ми піднімалися. — Це висячі сади, такі самі — або майже такі самі — як ті, що їх Саломон де Ко запроектував для Гайдельберзьких садів — тобто для палатинського курфюрста Фрідріха V, у велике століття Рози і Хреста. Освітлення слабке, але саме так і має бути, бо тут краще відчувати, ніж бачити: наш амфітріон не прагнув точного відтворення проекту Саломона де Ко, а зосередив його в обмеженішому просторі. Гайдельберзькі сади імітували макрокосм, а той, хто відтворив його тут, повторив лише мікрокосм. Погляньте на отой ґрот у стилі рококо. Його оздоблення, безперечно, декоративне. Але де Ко взяв цей символ з "Atalanta Fugiens" Міхаеля Майєра, де філософським каменем є корал. Де Ко знав, що через форму садів можна впливати на небесні тіла, адже це літери, які своєю конфігурацією наслідують гармонію Всесвіту...
— Дивовижно, — сказав Ґарамонд. — Але як може сад впливати на небесні тіла?
— Є знаки, які притягують один одного, які дивляться один на одного, які відкривають свої обійми і змушують до любові. У них нема і не має бути ніякої певної, окресленої форми. Людина, залежно від того, що їй диктує її захоплення або порив духу, випробовує на собі певні сили, як це було з єгипетськими ієрогліфами. Зв'язок між нами та божественними істотами може існувати лише через печаті, фігури, літери та різні церемонії. З тої самої причини божества промовляють до нас через сни та загадки. Саме в цьому суть цих садів. Кожен закуток ось цієї, наприклад, тераси відтворює таємницю алхімічного мистецтва, але, на жаль, ми більше не в змозі прочитати її, цього не може навіть наш господар. Надзвичайна відданість таємниці, згодьтесь, у цього чоловіка, який витрачає всі свої багаторічні заощадження на те, щоб малювати ідеограми, значення яких йому невідоме.
Ми піднімалися, і від тераси до тераси сади змінювали вигляд. Деякі мали форму лабіринту, інші — обриси якоїсь емблеми, але конфігурацію нижніх терас можна було побачити лише з верхніх, тож-бо згори я помітив обриси корони та чимало інших симетричних фігур, (яких не помічав, проходячи через них), але не міг їх розшифрувати. Кожна тераса, на погляд того, хто проходив поміж огорожами, за допомогою ефекту перспективи демонструвала певні фігури, але при погляді з верхньої тераси вона відкривала нові образи, можливо, з протилежним значенням, і таким чином кожна сходинка промовляла водночас двома різними мовами.
У міру нашого сходження ми помічали невеликі конструкції: фонтан із фалічною структурою, розміщений під чимось на кшталт арки чи портика; Нептун, який топтав дельфіна, двері з колонами ассирійського типу; арка невиразної форми, ніби трикутники та багатокутники, поставлені на інші багатокутники, де на кожній вершині височіла статуя якоїсь тварини — лося, мавпи, лева...
— І все це щось означає? — запитав Ґарамонд.
— Без сумніву! Досить прочитати "Mundus simbolicus" Пічинеллі, що його з надзвичайною пророчою силою передбачив Альчато. Увесь цей сад можна прочитати наче книгу або чари, що, зрештою, одне і те саме. Якби ви могли тихо повторити слова, які говорить сад, це дало б вам змогу керувати однією з незліченних сил, що діють на цій землі.