Виконавши його, Сем жахливо насупився на адресу хлопчика, який з широко розплющеними очима занотовував його поведінку. Закинувши потім ногу на ногу і тримаючи обома руками газету, Сем почав статечно читати її.
Але тут йому здалося, що десь далеко вигукують його прізвище. Сем не помилився, бо незабаром, переходячи від уст до уст, воно наблизилося, і через кілька секунд повітря наповнили крики "Веллер!"
— Тут! — грімким голосом озвався Сем. — У чім справа? Кому він потрібний? Чи не прибігли сказати, що горить його дача?
— Хтось хоче бачити вас у приймальні,— сповістив його сусіда.
— Постережіть, прошу, газету та кухоль, приятелю Добре? Іду. Якби мене кликали до суду, то й тоді не могли б зняти більше галасу.
Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос "Веллер!", Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: "Веллер!"
— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком.— Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.
— Ага! — відповів старий джентльмен,— а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент-парку, Семі.
— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав Сем.— Ходім нагору. Чого ти розсівся тут? Я тут не живу.
— А я тобі приготував одну штуку, Семі,— попередив старший містер Веллер, підводячись.
— Зажди хвилиночку,— попросив Сем.— Ти ввесь білий ззаду.
— Правильно, Семі, витри,— сказав містер Веллер, поки син обчищав його.— Негарно буде, коли хтось ходитиме в такому місці з білими плямами на спині; га, Семі?
І містер Веллер виявив тут такі безсумнівні ознаки наближення нападу сміху, що Сем втрутився й перебив його.
— Заспокойся, прошу, — сказав Сем. — Ніколи не було ще такого блазня. Ну, чого ти метушишся?
— Семі, — відповів містер Веллер, витираючи собі спітнілий лоб, — я боюсь, що цими днями мене від сміху вдарить грець, хлопчику.
— То навіщо ж ти смієшся? — спитав Сем.— Ну, а тепер — що ти хотів сказати?
— Хто, думаєш ти, прийшов сюди разом зі мною, Семі? — і собі спитав містер Веллер, відступаючи на крок, зморщуючи губи й підводячи брови.
— Пел? — висловив гадку Сем.
Містер Веллер похитав головою, і його червоні щоки надулись від сміху, що шукав собі виходу.
— Може той рябовидий? — припустив Сем.
Містер Веллер знову заперечно похитав головою.
— Хто ж тоді? — спитав Сем.
— Твоя мачуха, — відповів містер Веллер, І добре, що зробив так, бо інакше щоки його неодмінно луснули б від неприродного напруження.
— Твоя мачуха, Семі, — повторив містер Веллер,— і червононосий, хлопчику; червононосий. Хо-хо-хо!
Тут містера Веллера напали таки корчі, а на обличчі Сема почала ширитись весела усмішка.
— Вони збираються мати з тобою невеличку серйозну розмову, Семі, — пояснив містер Веллер, витираючи очі. — Тільки не кажи їм нічого про жорстокого кредитора, Семі.
— А вони не знають, хто він?— опитав Сем.
— Ані трохи, — відповів батько.
— Де ж вони? — спитав Сем, повторюючи всі гримаси старого джентльмена.
— У затишній кімнаті, Семі, — сказав містер Веллер.— Хіба ж той червононосий піде туди, де нема спиртного? Ні, Семі, не піде. Ми дуже приємно проїхали сьогодні ранком до "Маркіза", Семі, — продовжував містер Веллер, коли відчув спроможність вимовляти зрозумілі звуки. — Я керував старим Рябком, запрягши його у візок, який належав ще першому керманичеві твоєї мачухи і куди для пастиря поставили крісло; і будь я проклятий, — із глибоким презирством у голосі додав містер Веллер, — коли вони не принесли йому драбини і тут же на дорозі, перед дверима, приставили її, щоб він міг злізти на візок.
— Ти неправду кажеш, — не повірив Сем.
— Ні, правду, Семі, — відповів батько.—І хотів би я, щоб ти бачив, як чіплявся він за ту драбину, коли ліз; немов боявся впасти з височини цілих шести футів у безодню й розбитися на мільйон атомів. Нарешті він таки стеребкався, і ми поїхали. Боюсь, Семі... боюсь, чи не попотрусило його трохи на закрутах.
— Я гадаю, ти випадково наїхав на стовп чи два, — сказав Сем.
— Боюсь,— відповів містер Веллер, знову прориваючись підморгуваннями, — боюсь, що зачепився таки за пару стовпів, Семі; і він усю дорогу мало не вилітав з свого крісла.
Тут старий джентльмен почав знову хитати головою і з пекельною жорстокістю потирати собі руки, супроводячи це жахливим надиманням та раптовим поширенням обличчя і налякавши цими симптомами сина.
— Не бійся, Семі; не бійся, — заспокоїв його старий джентльмен, коли, по довгій боротьбі та численних тупаннях ногами в землю, набув знову змоги говорити.— Це — тільки тихий сміх, у якому я вправляюся, Семі.
— Що б воно не було, а тобі краще не вправлятися, — порадив Сем, — бо це небезпечний винахід.
— Він тобі не подобається, Семі? — спитав старий джентльмен.
— Зовсім, — одповів Сем.
— Ну, а для мене,— сказав містер Веллер, витираючи сльози, які котились по його щоках,— для мене було б великим полегшенням, коли б я навчився цього, і до того ж воно зберегло б багато слів, якими ми іноді обмінюємось з твоєю мачухою. Боюсь, проте, що ти маєш рацію, Семі. Це — занадто для мене, Семі.
Розмовляючи так, вони дійшли до дверей буфету, куди Сем, спинившись на хвилину, щоб глянути через плече й лукаво підморгнути своєму шановному родителеві, ступив перший.
— Мачухо, — промовив Сем, чемно привітавши цю даму,— дуже вдячний вам за ваш візит. Як ся маєте пастирю?
— О, Семюел! — зойкнула місис Веллер.— Жах який!
— Нічого подібного, мам[41],— заперечив Сем.— Хіба ж жах, пастирю?
Містер Стігінс підняв руки вгору, пустив очі під лоба так, що можна було бачити самі білки — а вірніше: жовтки — їх, але не відповів ні слова.
— Хіба в цього джентльмена болить щось? — спитав Сем, поглядом питаючи пояснення в своєї мачухи.
— Йому — добросердому — болить бачити вас тут, Семюел, — відповіла місис Веллер.
— Та невже? — здивувався Сем. — А я з його манер подумав був, що він забув підперчити останній огірок, який їв. Сідайте, сер. Ми не беремо зайвої платні за це, як казав один король, збираючись вичитати своїм міністрам.
— Молодий чоловіче, — урочисто промовив містер Стігінс, — боюсь, що ув'язнення не пом'якшило вашої вдачі.
— Перепрошую, сер, — відповів Сем. — Що це ви ласкаво зволили зауважити?
— Боюся, молодий чоловіче, що ця кара не пом'якшила вашої натури, — голосно повторив містер Стігінс.
— Сер, ви дуже люб'язні, кажучи таке, — відповів Сем, — але, боюсь, що натура в мене зовсім не м'яка, сер. Дуже вдячний вам за добру про мене думку, сер.
Тут якийсь звук, непристойно близький до сміху, розлігся в кріслі, де сидів старший містер Веллер, після чого місис Веллер, нашвидку зваживши всі обставини, визнала за свій конечний обов'язок виявити ознаки істеричного настрою.
— Веллер! — крикнула місис Веллер. — Веллер, зараз же іди мені сюди!
— Дуже вдячний тобі, моя люба, — відповів містер Веллер, — але мені дуже зручно й там, де я тепер сиджу.
Тут місис Веллер вибухнула плачем.
— Що скоїлося, мам?— спитав Сем.
— О, Семюел,— бідкалася місис Веллер, — ваш батько занапащає себе. Невже ніщо не піде йому на користь!
— Чуєш ти?— спитав Сем. — Пані хочуть знати, чи не може що бути тобі корисним?
— Надзвичайно вдячний місис Веллер за її чемне запитання, Семі, — відповів старий джентльмен.— Гадаю, люлька була б вельми корисна для мене. Чи не можна порозкошувати однією, Семі?
Тут місис Веллер вилила ще кілька сліз, а містер Стігінс застогнав.
— Алло! А бідолашному джентльменові знову погано,— сказав, озираючись, Сем.— Де болить вам, сер?
— У тому ж місці, молодий чоловіче, — відповів містер Стігінс, — у тому ж місці.
— А де ж воно, сер?— з удаваним простосердям запитав Сем.
— У грудях, молодий чоловіче,— пояснив містер Стігінс, притискуючи до жилетки зонтик.
Після цієї зворушливої відповіді місис Веллер, неспроможна більше стримувати свої почуття, голосно зітхнула й висловила певність, що червононосий — святий, а містер Веллер-старший зауважив досить тихо, що він вартий і двох святих.
— Здається, мам, — сказав Сем, — цей джентльмен із перекривленим обличчям відчуває спрагу, яку завдає йому те, що він бачить перед собою. Чи не правда, мам?
Шановна дама, замість відповісти, глянула на містера Стігінса, а цей джентльмен, пускаючи очі під лоба, стиснув собі правою рукою горло і, ніби ковтаючи щось, мімічно дав зрозуміти, що прагне.
— Який ваш звичайний напій, сер? — спитав Сем.
— О, любий мій юний друже, всі напої — то суєта,— відповів містер Стігінс.
— Цілком правдиво; цілком правдиво, — пробурмотіла місис Веллер, зітхаючи й хитаючи головою.
— Добре, — сказав Сем, — може, воно й так, сер; але яка саме суєта ваша улюблениця? Якій суєті віддаєте ви перевагу, сер?
— О, мій любий юний друже,— відповів містер Стігінс, — я зневажаю їх усі. Але, — вів далі містер Стігінс,— коли і є між ними якась менш огидна, ніж інші, то це напій, званий ром; теплий, мій любий молодий друже, з трьома грудками цукру на склянку.
— Дуже шкодую, сер, — відповів Сем, — але мушу сказати, що оцю саме суєту заборонено продавати в нашій установі.
— О, які кам'яні серця в цих зашкарублих людей! — скрикнув містер Стігінс. — О, клята жорстокість цих нелюдських переслідувачів!
З цими словами містер Стігінс знову пустив очі під лоба і постукав собі в груди зонтиком. І треба справедливо відзначити, що обурення превелебного джентльмена здавалося щирим, а не удаваним.
Після того, як місис Веллер і червононосий джентльмен дуже жваво обговорили ці нелюдські порядки й вилили силу побожних та святих лайок на адресу авторів їх, пастир висловився за пляшку портвейну, підігрітого з невеликою кількістю води, прянощами та цукром, як за засіб, що, бувши дуже корисний для шлунку, менше від інших тхне суєтою. Поки його готували, червононосий і місис Веллер не зводили очей з старшого Веллера і зітхали.
— Ну, Семі,— сказав цей джентльмен, — я сподіваюся, що після цього милого візиту ти станеш бадьоріший. Надзвичайно весела й корисна розмова.