Він оглянувся. Але вони були самі в цьому залитому сонцем куточку.
– Якщо ж Гайслера спіймають, – тихо продовжував Шульц, – або уже спіймали, бо ні вчора, ні сьогодні про нього нічого не передавали по радіо, – тоді бідоласі капут, і Еллі навіть не треба буде подавати заяви.
Обидва дивились перед себе. Тиха сонячна вулиця була всипана листям, що пообпадало з дерев у садку. Меттенгаймер думав: "Шульц – хороший робітник, добрий, розумний, і зовнішність у нього приємна. Я завжди хотів такого чоловіка для Еллі. Чому, власне, він давно не став членом моєї родини? Тоді не було б цього лиха".
А Шульц вів далі:
– Раніше, пане Меттенгаймере, ви ласкаво запрошували мене заходити до вас. Я тоді не скористався з цього запрошення. Дозвольте мені, пане Меттенгаймере, надолужити це тепер. Але обіцяйте мені, пане Меттенгаймере, що ви нічого не скажете Еллі, про що ми тут говорили.
Коли я прийду і Еллі буде у вас, то нехай вона думає, ніби ми стрілися випадково. Такі жінки, як вона, не люблять, щоб усе було заздалегідь домовлене. Їм подобаються чоловіки, що самі штурмують фортецю.
Коли люди приречені на чекання і коли йдеться про життя й смерть і вони не знають, чим це чекання скінчиться і як довго доведеться чекати – години чи дні, – вони уперто намагаються не помічати, як спливає час.
Чого вони тільки не вигадують. Лічать хвилини й одразу ж забувають про них. Намагаються спинити плин часу, і спорудять дамбу, і будуть знову й знову затикати у ній пробоїни, хоч час уже давно ллється через верх.
Георг, який все ще сидів за столом разом з Крессами, спочатку теж брав участь у цих спробах подолати час.
Потім він замкнувся в собі: він твердо вирішив більше не чекати. Кресс розповідав, де і як він познайомився з Фідлером. Георг спочатку примушував себе слухати, а потім розповідь і справді зацікавила його. Кресс змалював Фідлера як людину твердих поглядів, що не знає ні сумнівів, ні страху… Кресс замовк, почувши за вікном гомін: виявилося, що то люди йдуть на звичайнісіньку недільну прогулянку. Кресс устав і увімкнув радіо. Кінець ранкового концерту заповнив ще кілька хвилин. Георг попросив Кресса принести карту і пояснити йому питання, які йому дуже хотілося з'ясувати. Два тижні тому у Вестгофені в'язеиь-новачок з тріском розклав на вогкій землі карту Іспанії і пальцем позначив лінії фронтів. Георг згадав, як цей в'язень одразу ж усе змішав дерев'яним черевиком, як тільки помітив, що підходить вартовий. То був низенький друкар з Ганау.
Георг замовк, і час, мов вітер, увірвався в кімнату. Раптом пані Кресс, наче їй хтось наказав говорити, сказала, що один з її братів поїхав воювати в Іспанію на боці Франко і що друг її дитинства братів товариш Бенно теж хотів поїхати з ним. Вона говорила далі, щоб час знову не нагадав про себе – так людина хапає все, що потрапиться в руку, аби закрити пробоїну в дамбі.
– І я довго вагалася, з ким побратися – з тобою чи з Бенно.
– Зі мною чи з Бенно?
– Так. Як людина, він був мені ближчий. Але мені хотілося чогось нового. – Вона даремно усе це говорила – ці кілька слів забрали дуже мало часу.
– Ідіть і працюйте, Крессе, робіть усе, що вам треба, – сказав Георг. – Або візьміть дружину під руку й підіть з нею погуляти, забудьте на кілька годин, що я тут. Я піду нагору.
І, на превеликий подив Крессів, Георг підвівся.
– Наш гість має рацію, – сказав Кресс. – Або, вірніше, мав би рацію, аби ми могли це зробити.
– Звичайно, можемо, – сказала дружина, – я, наприклад, піду в сад пересаджувати тюльпани. "Редер мене ніколи не зрадить, – думав Георг, залишившися на самоті, – але він може допуститись якоїсь помилки. Він не знає, як треба відповідати, він не знає, як треба триматися. Його не можна ні в чому звинувачувати. Коли людина знесилена від побоїв і безсоння, вона нічого не тямить. Навіть найрозумніший чоловік стає тупим і дурним, а Пауля, напевно, щодня бачили разом з цим Фідлером. Гестапо не доведеться довго шукати. Але Пауль ні в чому не винний".
І Георг знову запитав себе, чи не краще йому піти з цього будинку. Навіть коли Пауль мовчатиме. А що, як і Фідлер побоїться й слово мовити і нічим йому не допоможе? Те, чого Георг боявся у Дворі пані Граббер, може статися тут. Про нього просто забудуть, ніхто його не шукатиме. Кресс навряд чи зможе допомогти йому і далі. Чи не краще піти сьогодні, ніж чекати багато днів?
Георга гнітили будь-які стіни, і він підійшов до вікна.
Він побачив білу вулицю, що перетинала селище. За селищем, схожим на чистеньке село, зеленів парк чи лісок.
Георга пойняло почуття цілковитої самотності і разом з тим почуття гідності. Хіба є на світі ще хоч одна людина, яка може дивитись так на безкрає сіро-блакитне небо і на цю дорогу, що тільки для нього біжить у незнану далину?
Він розглядав людей, що проходили внизу, людей у святковому вбранні, з дітьми й старими матерями, з найрізноманітнішими пакунками, мотоцикліста, що посадив поруч себе свою подружку, двох підлітків, чоловіка з складаним човном, штурмовика, що веде за руку дитину, молоду жінку з букетом айстр.
Цієї миті пролунав дзвінок. "Нічого, тут, либонь, часто дзвонять", – сказав собі Георг. У будинку і на вулиці все було спокійне. Нагору піднявся Кресс:
– Вийдіть на сходи.
Георг, насупивши брови, розглядав молоду жінку з букетом айстр, яка раптом опинилася в будинку Кресса.
– Мені доручено тобі дещо передати, – сказала вона. – Крім того, я маю сказати ось що: завтра ранком о пів на шосту ти повинен бути в Майнці на пристані, біля Карельського мосту, назва пароплава – "Вільгельміна"; на тебе там ждатимуть.
– Добре, – сказав Георг. Він не зрушив з місця.
Жінка, не випускаючи з рук букета, відстебнула кишеню жакета, подала Георгові товстий конверт і додала:
– Отже, конверт я тобі передала, – З її поведінки можна було зрозуміти, що вона хоч і вважає його товаришем по партії, якому треба зникнути, але не знає, хто він такий.
– Усе гаразд, – сказав Георг.
Лізель саме молола для дітей вівсяну каву і навіть не чула, як відімкнули вхідні двері. Пауль, як звичайно, тримав у руці кульок з булочками, які він купив, ідучи додому. Він сказав:
– Лізель, умийся водою з оцтом, переодягнися, ми ще встигнемо на матч. Ну, Лізель, тепер уже, здається, нема чого рюмсати. – Він погладив її волосся, бо вона поклала голову на стіл: – Та годі вже! Хіба я тобі не обіцяв повернутися додому?
– О боже! – схлипувала Лізель.
– Бог не має з цим нічого спільного. У всякому разі, не більше ніж з усім узагалі на світі. А до гестапо він, напевно, не має ніякого відношення. Все було саме так, як я собі й уявляв. Грандіозна комедія. Цілу ніч вони домагалися від мене свідчень. Але мені ніколи й на думку не спадало, що хтось нотуватиме все, що я їм наплету. А потім примусили мене ще й підписатися; мовляв, я справді сам усе це наплів. Коли я був знайомий з Георгом, де, як довго, як звали його друзів, як звали моїх. Вони спитали також, хто це у мене був позавчора в гостях. Під час допиту мені погрожували всім, чим тільки можна. Хіба що пекельним вогнем не лякали. Їм, певно, дуже хотілося, щоб я почував себе там, як на страшному суді. І нічогісінько вони не знають – тільки те, що їм кажуть.
Згодом, коли Лізель заспокоїлась, умилася, одяглась по-святковому і одягла дітей, Пауль знову почав:
– Мене дуже дивує, навіщо люди їм так багато розповідають. А чому? Бо думають, що ті й так усе знають. А я сказав собі: ніхто не може довести, що Георг справді був у мене. Навіть коли б його хтось бачив, я можу заперечувати це. Ніхто не може довести, що то був саме він, крім самого Георга. Ну, а коли він уже в їхніх руках, тоді однаково край. Аби його спіймали, то вони б не допитували мене так довго.
За двадцять хвилин Редери вийшли з дому. Пішли в обхід, щоб завести старших дітей до родичів. Найменшу дитину взяла до себе двірничка, про це домовилися ще кілька днів тому. Пауль, правда, мав підозру, що ця жінка донесла на нього в поліцію, але взагалі вона була люб'язна і добре ставилася до дітей.
Раптом Пауль попросив Лізель почекати з дітьми.
У нього є одна справа. Він наважився й зайшов на подвір'я. Маленьке віконце в гаражі, як завжди, світилося, хоч був ясний день. Пауль швиденько, щоб Лізель з дітьми довго не чекали і щоб не затягати неприємну розмову, підбіг до віконця й гукнув:
– Тітонько Катаріно!
Коли у вікно висунулася голова пані Граббер, Пауль скоромовкою випалив:
– Мій шуряк просить пробачення: йому знову прислала повістку поліція з Оффенбаха. Довелося поїхати додому, а чи повернеться він – невідомо. Мені дуже шкода, тітонько Катаріно, але я в цьому не винен.
Пані Граббер трохи помовчала, потім закричала:
– Про мене, він може й зовсім не приходити! Я однаково його не прийняла б! Не смій більше ніколи рекомендувати мені таку шушваль!
– Ну, ну, ну, – сказав Пауль, зрештою, ти ж нічого не втратила на цьому. Він на дурничку відремонтував тобі машину. Хайль Гітлер!
Пані Граббер сіла за письмовий стіл. Червона цифра на календарі нагадала їй, що сьогодні – неділя. На неділю машини здебільшого лишалися на місці призначення. Родичів у неї не було. Та якби й були, вона не пішла б до них. Її брала досада, що шуряк Пауля не буде в неї працювати. "Мабуть, ця історія з повісткою тільки привід, йому просто не сподобалося тут. Але тоді йому не слід було пити із мною вчора ввечері. Цього він не повинен був робити, – сердито думала вона, – це вже просто підло".
Вона ніби окинула оком безкрайню порожнечу неділі – справжнє море порожнечі, по якому пливло лишень кілька предметів: малахітова гірка, лампа, прибутково-вибуткова книга, календар.
І пані Граббер підбігла до вікна й гукнула у двір:
– Паулю!
Але Пауль був уже далеко, він поспішав із своєю Лізель на Нідеррадський стадіон.
Герман з радістю й невиразним почуттям провини прислуховувався до того, як його дружина наспівує, причепурюючися перед дзеркалом; в цю неділю їх було запрошено до Марнетів. Ще вогке, гладенько зачесане волосся, невинні очі, ланцюжок з медальйоном на шиї, туго накрохмалена й випрасувана сукня надавали їй вигляду високої дівчинки, що йде до першого причастя. Хоч їм іти було всього десять хвилин, вона наділа капелюшок, щоб похвалитися ним перед Марнетами.