Арештованих підвозили цілу ніч.
Було до ранку ще далеко, коли Костьовича підняли на допит і повели, не зв'язавши йому рук. Він зрозумів, що його не катуватимуть. І справді, його привели не до тієї камери, спеціально обладнаної для катувань, котра в тій половині, що й камери ув'язнених, а до кабінету майстера Брюкнера, де Костьович побачив самого Брюкнера в підтяжках (офіцерський мундир його висів на кріслі: в кабінеті було нестерпно душно), вахтмайстера Балдера в повній формі, перекладача Іїїурку Рейбанда й трьох німецьких солдатів у мишачих мундирчиках.
За дверима пролунало важке гупання, і до кабінету, нахиливши голову, щоб не зачепити за одвірок, увійшов начальник поліції Соліковський у старовинному козачому кашкеті, а за ним Костьович побачив свого мучителя, унтера Фенбонга, з солдатами СС, які тримали напівроздягненого, високого, літнього чоловіка з опасистим сильним обличчям, із зв'язаними за спиною руками, босого. Матвій Костьович пізнав у ньому свого земляка, учасника партизанської боротьби 1918 року —— Петрова, з яким він не бачився років п'ятнадцять. Петров, видно, давно вже не ходив босоніж, поранився, йому боляче було ступати навіть по підлозі. Опасисте обличчя Петрова яскріло синцями й саднами; відколи Костьович бачив його, він мало постарів, тільки роздався в плечах і в поясі. Тримався він похмуро, але з гідністю.
— Впізнаєш його? — спитав майстер Брюкнер. Шурка Рейбанд переклав запитання Костьовичу:
І Петров, і Костьович удали, буцім уперше бачать один одного. І вже стояли на цьому протягом усього допиту.
Майстер Брюкнер горлав на Петрова, який мовчки стояв перед ним, босий, з похмурим обличчям.
— О, ті льгун, льгун, старий крис! — І тупав наваксованим штиблетом так, що низько звисливий живіт майстера Брюкнсра підстрибував.
Потім Соліковський величезними своїми кулаками став бити Петрова, поки не звалив на підлогу. Шульга хотів був кинутись на Соліковського, але внутрішній голос підказав йому, що він зможе цим тільки нашкодити Петрову. Він відчував, крім того, що настав час, коли йому краще буде так і лишитись з розв'язаними руками. І, стримуючи себе, роздуваючи ніздрі, він мовчки дивився, як б'ють Петрова.
Потім їх обох вивели.
Хоч Костьовича на цей раз і не били, його так вразило те, що при нім відбувалось, що на кінець цього, другого за добу, допиту могутній організм його не витримав. Костьович не тямив, як його відвели до камери, впав у тяжке забуття, з якого знову його вивело вищання ключа. Він чув у дверях шамотню, але не міг прокинутись. Потім йому примарилося, що двері одчинились і когось укинули до нього в камеру. Костьович з натугою розплющив очі. Над ним стояв схилившись чоловік з чорними зрослими бровами та чорною цигапськпою бородою і намагався розгледіти Костьовича.
Чоловік цей потрапив із світла в темну камеру і чи то без звички не міг розгледіти обличчя Костьовича, чи то Костьович був уже не схожий на самого себе. Але Костьович зразу впізнав його,— це був земляк, також учасник тої війни, директор шахти № 1-біс Валько.
— Андрію...— тихо сказав Костьович.
— Матвій?.. Доля! Доля!..
Валько рвучко обняв за плечі Костьовича, що підвівся до пього.
— Все робили, щоб тебе визволити, а судилося самому потрапити до тебе... Дай же, дай подивитись на тебе,— помовчавши, заговорив Валько різким та хрипким голосом.— Що ж вони зробили з тобою! — Валько відпустив Костьовича й заходив по камері.
В ньому немов прокинулась його природна циганська задальність, а камера була така мала, що він справді скидався на тигра в клітці.
— Видно, й тобі перепало,— спокійно сказав Костьович і сів, обійнявши коліна.
Валькова одежа була вся в поросі, рукав піджака наполовину відірваний, одна холоша роздерлась на коліні, друга розпоролась по шву, впоперек лоба — садно. Але все-таки Валько був у чоботях.
— Бився, видно?.. То — по-моєму,— вдоволено промовив Костьович, уявивши, як це все було.— Хай йому, не псуй собі нерви. Сідай, розкажи, як воно там...
Валько сів на підлогу проти Костьовича, підібгавши ноги, помацав рукою слизьку підлогу й скривився.
— Дуже відповідальний, ще не звик,— сказав він про себе й посміхнувся.— Що ж тобі сказати? Діла йдуть нормально, наші діла. Ну, а я...
Раптом усе обличчя цієї грубої людипи засмикалось такою мукою, що в Костьовича холод пішов по спині. Валько махнув рукою і сховав своє чорне обличчя в долоні.
Розділ тридцять третій
Відтоді як Валькові пощастило встановити зв'язок із Пилипом Петровичем, йому, людині, що добре зпала шахти тресту "Краснодонвугілля", передали до рук потаємні нитки саботажу й диверсій у всьому районі.
Інженер Бараков був близький до дирекціону, до самого Швейде, а особливо до його заступника Фельднера, котрий, на одміну од свого мовчазного начальника, був базікало, саме тому Бараков, а через нього й Валько, завжди були в курсі господарських заходів адміністрації.
Сторонній, навіть дуже спостережливій людині трудно було б викрити зв'язок, який був між черговою зустріччю Баракова з Фельднером і тим, що через кілька годин на вулицях Краснодона з'являлась тиха скромна дівчина з неправильними рисами бронзового від загару обличчя — Оля Іванцова. В один будиночок скромна дівчина запесе помідори на продаж, у другий просто зайде в гості, а перегодом незбагненно руйнуються всі добрі заміри німецької адміністрації.
Оля Іванцова працювала тепер як зв'язкова у Валька.
Але не тільки про господарські заходи дізнавався Бараков од Фельднера. В домі лейтенанта Швейде вдень і вночі пиячили чини місцевої жандармерії. Все, про що вони
базікали між собою, пан Фельднер так само легковажно вибовкував Баранову.
Не одну безсонну ніч провів Пилип Петрович, обдумуючи, як урятувати Матвія Костьовича та інших, ув'язнених у краснодонській тюрмі. Але довго не щастило встановити навіть зв'язку з тюрмою.
Зв'язок налагодити допоміг Іван Туркенич.
Туркенич походив з поважної краснодонської сім'ї, добре відомої Лютикову. Голова її, Василь Гнатович, старий шахтар, який уже вийшов на інвалідність, і дружина його, Феона Йванівна, родом з обрусілих українців Воронезької губернії, перекочували в Донбас неврожайного двадцять першого року. Ваня був тоді ще немовлям. Феона Йванівна всю дорогу несла його на руках, а старша сестричка йшла пішки, тримаючись за материну спідницю.
Вони дорогою так бідували, що бездітні, в літах уже, кооператор із жінкою, які дали їм притулок на ніч у Мілле-рові, стали вмовляти Феону Йванівну віддати малого на виховання. І батьки почали були вагатись, а потім збунтувались, посварилися, просльозились і не віддали синочка, кровиночку.
Так добулись вони до рудника Сорокіна і тут оселились. Коли Ваня підріс, уже кінчав школу й виступав у драматичному гуртку, Василь Гнатович і Феона Йванівна любили розповідати гостям, як кооператор у Міллерові хотів був узяти їхнього сина і як вони не віддали його.
У дні прориву німцями Південного фронту лейтенант Туркенич, командир батареї протитанкових гармат, маючи наказ стояти на смерть, відбивав атаки німецьких танків у районі Калача-на-Дону, поки і всю гарматну обслугу не перебило і сам він не впав, поранений. З рештками розрізнених рот і батарей його взяли в полон і, як пораненого, що не може пересуватись, його пристрелив німецький лейтенант. Та недострелив. Вдова-козачка за два тижні виходила Тур-кенича. І він з'явився вдома, перебинтований під сорочкою навхрест.
Іван Туркенич встановив зв'язок з тюрмою через давніх приятелів по школі імені Горького — Анатолія Ковальова та Васю Пиріжка.
Трудно було б знайти друзів більш несхожих — і зовнішністю, і вдачею.
Ковальов був хлопець страшенної сили, кремезний, як степовий дуб, забарливий і добрий до наївності. З хлоп'ячих літ він вирішив стати знаменитим гирьовиком, хоч дівчина, до якої він залицявся, і кепкувала з цього: вона казала, що в спортивному світі на найвищому щаблі стоять шахісти, а гирьовики па найнижчому — нижче за гирьовиків ідуть уже просто амеби. Він жив помірковано, не пив, не курив, ходив і взимку без пальта й без шапки, вранці купався в ополонці й щодня підіймав тягарі.
А Вася Пиріжок був худорлявий, моторний, запальний, з чорними, ніби в якого звіряти, очима, улюбленець і любитель дівчат, забіяка, і коли що й цікавило його в спорті, то тільки бокс. Взагалі нахил мав до авантюр.
Туркенич послав до Пиріжка молодшу заміжню сестру по пластинки для патефона, і вона затягла Васю разом з пластинками, а Вася по дружбі привів Ковальова.
На превелике обурення всіх жителів Краснодона, а надто юнаків, що особисто знали Ковальова й Пиріжка, їх незабаром побачили із свастикою на рукаві серед поліцаї^ що вправлялися в новім фаху на пустирі коло парку під керівництвом німця — сержанта з голубуватими погонами.
Вони спеціалізувались на охороні міського порядку. їм випадали чергування в управі, дирекціоні, районній сільськогосподарській комендатурі, на біржі праці, на базарі, нічні обходи по дільницях. Пов'язка поліцая була ознакою благонадійності в їхніх стосунках з німецькими солдатами із жандармерії. І Васі Пиріжкові пощастило не тільки дізнатись, де сидить Шульга, але навіть пробратися до нього в камеру й дати наздогад, що друзі дбають про те, щоб визволити його.
Визволити! Хитрощі й підкуп тут не помогли б. Визволити Матвія Костьовича й інших можна було, тільки напавши на тюрму.
І районна підпільна організація це вже могла б тепер здійснити.
На ту пору вже вона поповнилась офіцерами Червоної Армії з числа поранених, які лежали в краснодонському госпіталі, врятованих стараннями Серьожки Тюленіна, його сестри Наді та няні Луші.
З появою Туркенича група молоді, створена Пилипом Петровичем при підпільному райкомі, дістала бойового керівника — бойового в прямому розумінні цього слова, тобто керівника військового.
Подібно до того як підпільний райком у разі бойових операцій перетворювався на штаб, а керівники райкому, Бараков і Лютиков, ставали відповідно командиром та комісаром загону,— подібно до того вони хотіли побудувати й організацію молоді.
Всі ці дні серпня Бараков та Лютиков готували бойову дружину до нападу на тюрму. І за їх дорученням Іван Туркенич і Олег добирали групу молоді для цієї операції.